Тріумф, злидні та манівці національної ідентичності

Установчі документи Європейського Союзу передбачають прийняття нових членів-держав за умови, коли нація, яка складає основу тієї чи іншої країни, повністю себе ідентифікувала. Ми ж часто ставимо собі запитання, чому ЄС «відтягує» час повного законного залучення України до свого лона. Є багато причин, про які варто говорити окремо, але, вочевидь, найголовнішою з них є незавершеність процесів національної ідентифікації. На жаль, процес національного становлення в державі надзвичайно утруднений зовнішніми впливами, внутрішніми міжусобицями та, хоч як це прикро, антинаціональними тенденціями. Але мій народ — великий оптиміст. У інтерв’ю «5 каналу» Блаженніший Любомир (Гузар) зазначив: «Політики поділені, й тому вони хочуть поділити народ. За те їх чекає велика кара Божа».

Очевидно, що кара Божа не за горами. Але на горизонті — інший суддя — всеохопне народне прозріння.

ШЛЯХАМИ ПРАВЕДНИМИ ТА ОЛЖИВИМИ

Довгим і складним, тернистим і далеко не тріумфальним виявився наш український шлях до здобуття національної ідентичності. Величезна територія України довгі віки являла собою зранене географічне тіло. Але сила виявлялася в тому, що й буковинець, і наддніпрянець, і галичанин, і син таврійських степів, волиняк і подолянин, закарпатець і слобожанин називали цю територію Батьківщиною! Після розпаду СРСР ми входили у світ не з порожніми руками, але з чітко окресленими географічними межами та добрим, ще радянським законом 1989 року, який дозволяв захищати, плекати, вживати й розвивати українську мову. Пригадую коротку зустріч із тодішнім головою Верховної Ради Української РСР Валентиною Семенівною Шевченко в Києві під час святкування ювілею Київського університету імені Тараса Шевченка, яка з гордістю і водночас з гіркотою промовила: «Цей закон — очевидно, головне, що я зробила в житті. Жаль, що його ідеї та положення не розвиваються тепер вже в незалежній Україні». А й справді, чим похвалиться через десяток літ багаторазовий спікер Володимир Литвин, яку прислугу рідній мові зробив він?

За час нашої незалежності, мусимо з цим погодитися, маємо оригінальні осібні приклади національної ідентичності. Насамперед «національно визначилися олігархи»: вони поки що смокчуть одночасно три дійки — російську, європейсько-світову і українську народну. І від жодної не хочуть відлучитися. Але відлучення в природі буває примусовим... Виразно ідентифікувалися й покручі різних мастей — колаборанти, провокатори, диверсанти, їхнє завдання й затрачені зусилля розпізнаємо легко й точно — вони докладають максимум зусиль для того, щоб посіяти в народі розбрат і непевність, щоб загальмувати, а то й узагалі зупинити процес формування й поширення образу нації. Ідентифікувала себе й так звана політична еліта, яка під сучасну пору перебуває при владі, тісно пов’язана з олігархічними кланами.

Прикро таке писати, за вікном 22-й рік української незалежності. Три змарновані семирічки, одне покоління, а успіхи скупі, куці, мов хвостик зайченяти. Особливо боляче за рідну українську мову, яка є не лише способом комунікування, а й засобом творення культурних національних надбань. Вважаю, що нас, українців, важко, навіть неможливо національно подолати, це повинен затямити кожен зловмисник, а свідком цього є весь складний історичний процес. Навіть тоді, коли на догоду рідному партійному кланові, сусіду-руйнівникові, двом доморощеним запроданим неукам президент країни дає зелене світло антиконституційному законові, ініціюючи при цьому створення якоїсь комісії (?), яка б після його неприхованого насилля вивчала мовні питання в Україні, ми віримо в близький кінець зухвальства та наруги на найвищому урядовому Олімпі.

ЯК УКРАЇНЦІ ЗАВОЙОВУВАЛИ ЗАХІД

Наприкінці ХІХ століття великі маси українців подалися в Канаду, США, а згодом — і в Бразилію, Аргентину. Брали із собою найцінніше, яке не запакуєш у клунки та валізи. У екстремальних умовах чужини вони виявилися чи не найсильнішими, нездоланними. Із перших днів українці почали ревно дбати про збереження рідної мови, культури, віри, про пристосування їх в нових, здавалося б, несприятливих, жорстоких умовах еміграції. Одночасно з житловими і господарськими будівлями, зведеними за українськими аналогами, з’являлися будинки «Просвіти», школи, церкви... Ще 1893 року почала виходити перша українська газета «Свобода», яка й нині регулярно з’являється в США і є найстарішою у світі газетою українців.

У екзилі діяли державні органи управління, політичні партії (від крайніх правих до крайніх лівих), студентські, молодіжні, спортивні організації, мистецькі та професійні союзи, ветеранські об’єднання, Українська вільна академія наук та Наукове товариство ім.Тараса Шевченка, знамениті мистецькі колективи; склалася широка, добре структурована і типізована мережа друкованої періодики, в тому числі й наукової, а під сучасну пору — й електронних ЗМІ... Уся ця піраміда утримувалася майже виключно засобами емігрантів, які створювали різноманітні фонди, фундації, каси взаємодопомоги, й ретельно стежили за використанням народних грошей. Діяльність окреслених вище інституцій спрямовувалася в русло шліфування української національної ідентичності. Молодь виховувалася в дусі українського патріотизму як у родинах, так і суботніх школах, в «Пласті» чи Спілці української молоді. Політичні емігранти, зокрема члени ОУН, свідомо відмовлялися від громадянств розвинених держав і виклично залишалися бездержавниками. Вони вірили, що СРСР рано чи пізно впаде, і вони повернуться в рідний край тріумфально й назавжди, а держава Україна сповна скористається їхнім досвідом.

Але багаторічний досвід еміграції виявився не потрібним.

Захоплена роздержавленням і приватизацією молода Українська держава винесла на маргінес єдину авторитетну вищу школу української еміграції — Український Вільний Університет у Мюнхені, який було засновано ще 1921 року у Відні горсткою українських університетських професорів, які з різних причин не могли залишатися в Західній Україні та радянській, тому реалізовували свій значний науковий і педагогічний потенціал в УВУ. Невдовзі Університет переїхав до Праги і втішався прихильністю великого українського приятеля і друга, президента Чехословаччини Томаша Масарика. Після війни УВУ перенесено до Мюнхена, де він функціонує до сьогодні. Впродовж своєї довгої історії університет став alma mater для сотень українців та чужинців, які здобули тут ступені ма істрів і докторів і зробили значний внесок у науку і культуру не тільки України, а й інших держав. У когорті відомих людей, пов’язаних з УВУ, Олександр Колесса, Станіслав Дністрянський, Володимир Державин, Олександр Олесь, Августин Волошин, Іван Мірчук, Володимир Кубійович, Володимир Янів, Володимир Косик, Аркадій Жуковський, Станіслав Кульчицький, Мирослав Лабунька, Роман Дражньовський, Петро Ѓой, Юрій Шевельов, Дмитро Штогрин, Леонід Рудницький, Наталя Полонська-Василенко, Дмитро Степовик та багато інших. Кожне з цих імен — своєрідний оберіг національної ідентичності.

До кінця 1996 року УВУ успішно функціонував частково завдяки коштам фундації в США та Товариства приятелів УВУ в Європі, але в основному — на бюджетні німецькі гроші, які надходили як із Федерального міністерства внутрішніх справ, так і з Баварського міністерства освіти, науки, віровизнань та культури. У такий спосіб німецький уряд підтримував українців, яких ідентифікував із політичними біженцями. Але, коли минуло 50 років з часу закінчення Другої світової війни, а Україна стала незалежною державою, яка мала б опікуватися своїми емігрантами, вони цілком умотивовано припинили таке суттєве дотування УВУ. Тоді мала б сказати своє слово Україна, тим більше, що після падіння залізної завіси сотні молодих людей з усіх куточків держави розпочали студії на стипендії діаспори. Але урядово освітні чинники не спромоглися навіть на відзначення в часи ювілейних дат хоча б якимись державними нагородами невеликої когорти людей. Внесок УВУ в збереження і розвиток національної ідентичності України у світі — величезний. Може, саме тому й не бажають подати руку допомоги цій унікальній установі новоприставлені «батьки нації».

Проте в цій складній історії були свідчення й окремих особистостей, що плекали національну ідентичність поза українськими межами. Серед них — Кардинал Йосип Сліпий, який опинився в лоні еміграції після майже 20-річного ув’язнення в сталінських ГУЛАГах. Це був час, коли активне громадське життя почало стихати, політичні емігранти призвичаїлися до нових умов, влаштували свій побут, отримали роботу і жили як пересічні корінні жителі. Вони виховували своїх дітей і внуків в дусі патріотизму й пошанування свого, але останні закономірно поволі ідентифіковувалися з американцями, німцями, бразильцями, французами, англійцями... Владика Йосип Сліпий, розуміючи обопільну загрозу, очолює процес активізації емігрантського життя. Він сам особисто збирає кошти, спрямовує їх на розбудову українського життя. Особливо Владика Йосип дбає про розбудову Малої та Великої Семінарій, Українського Католицького Університету, Українського Вільного Університету, пожвавлюється наукова та видавнича діяльність у діаспорі. Якась делегація українців із Німеччини, після того, як він настоював на зведенні церкви і домівки при ній у Мюнхені, дорікнула, мовляв, ми доживаємо віку, діти поволі онімечуються, хто утримуватиме ці будівлі. Патріарх далекоглядно, розважливо, як авторитетний народний мудрець, відповів коротко: «Буде хата — прийдуть люди».

VERSUS — НАЦІОНАЛЬНІ ЗМІ

У передвиборчий період ніхто з наших достойників не торкається проблеми розвитку, становлення й утвердження саме національних засобів масової інформації. А між тим професор Кембриджського університету Монтсеррат Гібернау серед головних стратегій, до яких загалом удається держава, формуючи єдину національну ідентичність, здатну об’єднувати громадян, називає «прогресивне зміцнення національної освіти і систем масової інформації як головних інструментів у поширенні якогось конкретного «образу нації», з його символами та ритуалами, цінностями, принципами, традиціями, способами життя, спільними ворогами і, що найважливіше, виразним визначенням доброго громадянина».1

Кожен громадянин моєї держави — від дошкільняти до пенсіонера — щоденно користується послугами найрізноманітніших ЗМІ. Найбільш доступними є телеканали, за кожним із яких стоїть грошовитий власник. Звісно, про очікувану за М.Ґібернау функцію ЗМІ у формуванні єдиної національної ідентичності не маємо жодних підстав говорити. Україні доконче потрібні п’ять-шість якісних друкованих всеукраїнських газет, редакції котрих забезпечували б глибоке всебічне інформування та аналіз українського і зарубіжного життя. Вони мають бути щоденними і доступними для кожного громадянина (тут йдеться і про ціну, й про мережу розповсюдження).

Може, комусь видасться дивною наша пропозиція в умовах ринку інформації, але для того, щоб досягнути великої стратегічної, національно зорієнтованої мети, не зайвою була б «Державна програма розбудови центральної друкованої періодики». Ідеться про підтримку вже існуючих брендів — газет «День», «Україна молода», «Дзеркало тижня», «Молодь України», «Сільські вісті»... Маємо на увазі й заснування нових центральних щоденних газет за німецьким зразком — «Південноукраїнської газети», «Північно-східної української газети», «Західноукраїнської газети». Ця уявлена мною «Програма» мусила б передбачити створення щоденної всеукраїнської «Християнської газети», до складу редакції якої повинні входити кращі релігійні журналісти України. Видання це мало б бути позаконфесійним і неприховано сповідувати об’єднання всього українського православного світу. Пишу про це так впевнено, бо українська національна ідентичність немислима без християнського фактора. Державна підтримка центральних державних ЗМІ — не анахронізм. Після Другої світової війни величезні маси українських політичних емігрантів опинилися в американській зоні окупації в Німеччині. Американці уважно стежили за поведінкою українців у таборах для переміщених осіб і, починаючи з 1946 року, почали видавати державні ліцензії на видання періодики з відповідним фінансуванням. Дозвіл на одну газету «обростав» ще чотирма-шістьма виданнями-додатками — підприємливі редактори сповна використали доброзичливість заокеанських приятелів-армійців, серед яких були й емігранти-українці, для збереження національної ідентичності.

Очевидною є й інша проблема. Журнал «Український тиждень» (№27, 6-12 липня 2012 р.) подає продуману «Інструкцію» про те, як вирішити мовне питання. Серед пропозицій щодо друкованих ЗМІ передбачається обов’язкова норма про те, що всі друковані видання, які реалізовуються на території нашої країни, мусять мати україномовну версію свого продукту. Йдеться насамперед про російські видання, які дружно й сміливо десантовані на українському інформаційному ринку. Я б продовжив інструктивний імператив «Тижня»: проблематику таких видань не зайве було б постійно аналізувати, з огляду на масований лжеінформаційний ворожий наступ. Versus — українські національні ЗМІ! Нехай не здається нашим зловмисникам, що ми незрячі. Бачимо, чуємо, розуміємо... Рух у напрямі істинно українських ЗМІ змете перешкоди на магістральному шляху утвердження національної ідентичності.

НЕЗАВЕРШЕНИЙ, НІБИ НЕДОРЕЧНИЙ, ЕПІЛОГ

Завойовники завжди з користю використовували реліквії переможених. Ікона Матері Божої, що була реліквією галицьких князів, після завоювання Львова «помандрувала» до Белза, а потім — і до Ченстохови, де для неї було зведено величавий Храм. Нині Матці Боскій Ченстоховскій поклоняються не тільки поляки, а весь християнський світ.

А скільки таких українських реліквій у Росії? Тисячі. Але є речі, які неможливо завантажити в товарняки й вивезти. У Почаєві та навколишніх селах поширюється страшна новина — Почаївську лавру покинула Божа Благодать. Це викликано тими страшними аваріями, що сталися з людьми, одні з яких, росіяни, прямували на прощу, інші — поверталися з Лаври. У Почаєві не почуєш української мови — там правлять і заправляють такі вгодовані ченці з Молдови та Росії. Ану, спробуй — признайся, що належиш до Церкви Київського патріархату, Автокефальної церкви чи УГКЦ, — заплюють, проклянуть, зганьблять... А колись підвалини цієї Святині закладали василіяни — греко-католики.

Страшно й інше — Божа Благодать, здається, покинула владні київські пагорби. Тому Президент поспішає до Греції, на Афон, щоб привезти звідти хоча б «трошки» Божої Благодаті. Але навіщо було їхати аж на Афон, Москва — ближче, все одно Свята гора нині тимчасово приватизована московитами.

Але хіба так шукають благодаті для свого народу?

1 Ґібернау М., Ідентичність націй. — К.: Темпора, 2012. — С.39.