Три міфи комуністів
Для того щоб усім керувати, але ні за що не відповідати, компартноменклатурі потрібен Міф I — про те, що компартія не має нічого спільного з «партією влади», до якої прирахували колишніх завскладами, завмагазинами, піонервожатих, комсоргів, яких демонстративно призначили бути багатими. Насправді вони не мають ніякого відношення до «партії влади», яку складає та третя група компартноменклатури, що перейшла до органів влади.
Для збереження такого становища комуністам потрібен Міф II — про те, що комуністи ведуть боротьбу проти Президента і його оточення з метою зміни політичної системи влади та курсу економічних реформ. Насправді вони тільки імітують боротьбу за владу, яка їм же і належить. Найбільш яскраво це виявляється під час президентських виборів. Пригадаємо вибори 1999 року. Проти чинного Президента, послужний список якого складає 15 років роботи інженером і конструктором, 7 років партійної роботи, 4 роки першим заступником генерального конструктора, 6 років генеральним директором, рік прем’єр-міністром, рік президентом УСПП і 5 років Президентом України — комуністи виставили свого кандидата, послужний список якого складав один рік роботи конструктором, далі райком, міськком, обком, два роки заступник гендиректора корпорації і далі обком, ЦК і народний депутат.
Хіба не розуміли комуністи, що їхній кандидат не має ніяких шансів на перемогу — рік роботи конструктором (навіть термін молодого фахівця не пройшов) і два роки заступником гендиректора корпорації абсолютно не вражають проти солідного послужного списку чинного Президента. Чому найсильніша в ідеологічному й організаційному плані партія, яка має солідну, стабільну підтримку виборців, наполегливо виставляє явно непрохідного кандидата в той час, коли серед лідерів партії є набагато сильніші кандидатури? Якщо партія прагне перемогти, то логічно виставляти найсильнішого кандидата. Але перемога комуністам, на мій погляд, зовсім не потрібна. Компартійна номенклатура має значну перевагу в усіх структурах влади, все вирішує, всім керує, але ні за що не відповідає, тому що компартія офіційно знаходиться в опозиції. Це геніальний винахід компартійних ідеологів — одночасно знаходитися і при владі, і в опозиції. Сильний лідер на чолі сильної партії переможе, і тоді потрібно брати на себе політичну відповідальність за ситуацію в країні. Тому в КПУ і лідер не найсильніший, і кандидати по мажоритарних округах під час виборів 2002 року були настільки невиразні, що умудрялися набирати вдвічі менше голосів, аніж компартія за партійними списками. У той же час, маючи стабільну підтримку близько 20% виборців, компартія повністю контролює ситуацію і не дозволяє перемогти опозиційним кандидатам.
Наближаються чергові вибори, комуністи знову готуються в похід за другим номером, тому необхідно переконати виборців у своїй опозиційності до влади. Ось і відбувається на майдані приблизно те, про що писав П.Г. Тичина у своєму вірші «На майдані». Але як тонко помітив наш земляк, на майдані тільки чабана можна обрати отаманом, а чабан більше підходить для керівництва отарою. У кожного з нас є можливість вибору: кому подобається бути в отарі, ті можуть вибирати собі отамана на майдані, а хто не має бажання, щоб з ним поводилися, як із отарою, той має можливість обирати главу держави на виборчих дільницях.
Для забезпечення життєздатності перших двох міфів комуністам знадобився Міф III — про те, що компартія має життєво вивірену програму облаштування країни, на всіх рівнях відстоюючи національні інтереси. Тоді як пояснити, що заснована на найпередовішій ідеології держава розвалилася? Всі ми пам’ятаємо, як одні компартійні функціонери з балкона скандували «Слава КПРС!» та інші лозунги згідно із заздалегідь затвердженим списком, а інші — знаходилися в партері, одноголосно голосуючи за єдино правильні рішення, які в кінцевому результаті призвели до розвалу величезної країни та небаченого пограбування народу. Ввечері, коли лягали спати, гроші на ощадкнижках були, а вранці прокинулися — а грошей-то вже немає, і це незважаючи на те, що ощадкаси вночі не працювали. Вибачте, Петре Миколайовичу, але це було не за Кучми. І рішення про початок перебудови й подiбнi також приймав не Кучма, а Політбюро і лідери компартії.
З 1982 року по 1992 рік Л.Д. Кучма працював першим заступником генерального конструктора і директором «Южмашу» і випускав найкращі у світі ракети. А в цей же час П.М. Симоненко очолював ЦК ЛКСМУ і формував політику партії на рівні секретаря обкому. А зараз Петро Миколайович очолює «боротьбу комуністів проти злочинних дій Президента і його оточення», скандуючи на мітингах «Кучму геть!», намагаючись всю провину за ситуацію в країні покласти на одного Президента і зробити його крайнім, зберігши при владі колишню компартноменклатуру. «Адже зараз, навіть коли йдеться про призначення на важливі економічні посади в уряді, виникають постійні кадрові проблеми. У багатьох із тих, хто сьогодні обіймає такі посади, за спиною приблизно одна школа — завод, райком комсомолу, обладміністрація» (Леонід Кучма, «Про найголовніше»).
«Компартія сьогодні є тією сполучною ланкою, яка з’єднує минуле, сьогодення і майбутнє нашої держави», пише П. Симоненко. Щодо минулого і сьогодення — згоден, а ось з приводу майбутнього — сумніваюся, оскільки не вірю в те, що заміна одних колишніх колег Петра Миколайовича по комсомолу на інших таких же райкомівців може змінити ситуацію на краще, для цього необхідна кардинальна зміна системи влади та кадрів насамперед.
