Три походи шахтарів

Протестні акції шахтарів, що відбулися  минулого тижня в Києві, не змінили ситуації ні у вугільній галузі, ні в країні загалом. Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, проти якого вони, найімовірніше, були спрямовані, відреагував досить зважено і навіть самокритично. На нараді з фермерами у Київській області в п’ятницю він сказав: «Я оцінюю ситуацію у вугільному секторі як критичну». За його словами, з 90 шахт під контролем української влади залишилося 35, а собівартість видобутого на держшахтах вугілля становить 1700—2100 гривень за тонну, при тому, що у тарифі на електроенергію закладено ціну вугілля 1100 гривень.

ПРАВО НА ПРОТЕСТ

«Без комплексного бачення, які шахти розвиваємо, які консервуємо, які продаємо, які ліквідовуємо, — шахтарі стоятимуть вічно», -зазначив прем’єр. Проте відповідальність за прихід гірників у столицю він готовий поділити з опонентами. «Звичайно, — стверджує очільник уряду, — хтось намагається дестабілізувати ситуацію в країні. Але ці спроби приречені на поразку, якщо ми ефективно працюємо».

Більш рішуче налаштований Петро Порошенко. «Хочу ще раз заявити: ті, хто збирається з олігархів тиснути на владу шляхом псевдострайків, дістануть по руках, — сказав він, виступаючи на одному з каналів. — Що стосується дестабілізації ситуації в країні, я дав доручення правоохоронним органам притягти до відповідальності тих, хто на сьогодні мав намір здійснювати цей сценарій». Водночас він наголосив, що  шахтарі мають право на протест. «Але ми не можемо сьогодні дати використовувати це право пройдисвітам, тітушкам, які, вибачите мені, паскудять у Маріїнському парку, які жодного стосунку до шахтарської галузі не мають». Президент зазначив, що шахти, згідно з програмою уряду, мають бути приватизовані. За його словами, необхідно різко збільшити ефективність і значно зменшити корупційну складову галузі, зробити ринок абсолютно прозорим.

«ШАХТАРІ ЙДУТЬ» / ФОТО ВАЛЕРІЯ МИЛОСЄРДОВА

Завдання, безумовно, ставиться правильно. Але чому очільник уряду, також ратуючи за ефективність у вугільній галузі, вживає кволе «якщо»? Чи не є воно ключовим словом? Відповідь на це запитання поки що, скоріше, позитивне, хоча цілком можливо, що урядові все ж вдасться налагодити комунікації з гірниками, принісши в жертву все ж таки не організаторів з’їзду шахтарів і їхні акції загалом, а нинішнього очільника Міненерговугілля, безумовно, передусім відповідального за ситуацію у проблемній галузі.

«УБИВЦІ» МІФІВ

В історії української незалежності є чимало прикладів, які не дозволяють ігнорувати шахтарські протести і вимоги, хоч би якими сумними миттєвими результатами, аж до нульових чи навіть негативних, вони в минулому закінчувалися. «Саме шахтарям довелося розпочати будівництво демократичної Української держави», — зазначають у своїй статті «Феномен політичних протестів і революцій» вчені О.М. Сапицька і С.А. Золотар. Нагадаємо, першими за радянських часів припинили роботу гірники Воркути і Кузбасу, але наймасовіші протести розпочалися в липні 1989 року на Донбасі, спочатку в Макіївці і Донецьку, а потім у Ворошиловградській (нині Луганська) області.

Страйки гірників, що відбувалися влітку 1989 року, стали цілковито новим явищем в житті тоді ще радянської України. Вони поклали край міфові про диктатуру пролетаріату. Люди дізналося, що насправді це диктатура компартійних чиновників, які привласнили собі право розпоряджатися всіма ресурсами країни. «Виступ робітників наприкінці 80-х років проти власної диктатури, — ведуть далі автори згаданої статті, — стали... важливим чинником соціально-політичного життя держави, тією силою, яка була задіяна для розхитування економічного підґрунтя Радянського Союзу і краху його політичної системи». Партноменклатура була вимушена пристати на вимоги гірників, але не виконала їх. Та все ж страйковий рух шахтарів, враховуючи подальші події, не програв цю свою першу битву. Він справив сильний вплив на громадську думку, став початком масового демократичного руху за права людини, зокрема за право висловлювати свої думки і вимагати змін.

МОЛОДІ ПОСЛІДОВНИКИ

Найкраще сприймала нові віяння українська молодь. Оцінивши страйк гірників як першу перемогу демократичних сил, українські студенти у жовтні 1990 року вирішили її закріпити і висунули партократам з так званої групи «239», що залишилися ще в країні біля керма, свої вимоги. Їхній голодний страйк тривав 16 днів і став новою важливою віхою в історії національно-демократичного руху. Не випадково її назвали в народі Революцією на граніті. Щоправда, тодішня влада, вимушено приставши на вимоги молодих демократів, спустила їх, як мовиться, на гальмах. Єдиним реальним досягненням стала відставка останнього комуністичного прем’єра Віталія Масола. (У наші дні молодь залишається в перших лавах. У листопаді 2013 року на Майдані Незалежності розпочалася студентська акція протесту проти зупинки процесу євроінтеграції. У ніч на 30 грудня її розігнав «Беркут», і вона викликала небувалий за своєю силою сплеск народного протесту — Революцію Гідності, яка поклала край правлінню Януковича).

ОБІЦЯВ І НЕ ВИКОНАВ

Епоха Леоніда Кучми, що змінив Фокіна і все ще вирішував, в який бік прямувати Україні — назад до соціалізму чи вперед до ринкового господарства — також не обійшлася без шахтарських заворушень. У квітні-травні 1991 року кількасот шахтарів прийшли до Києва зі своїми вимогами і жили там під акомпанемент касок майже місяць, вимагаючи підвищення зарплати і відставки уряду. Щоправда, в цього походу був вже дещо інший вектор. У його результаті очільником уряду замість Кучми став начебто ставленик шахтарів Юхим Звягільський. Але чи покращилася після його недовгого правління їхня доля — це ще запитання.

У всякому разі, після обрання Кучми президентом країни, Звягільському довелося переховуватися за кордоном. Десь у цей час, схоже, й почало зароджуватися перманентне протистояння Донецького і Дніпропетровського кланів, закладатися капітали донецьких і дніпропетровських олігархів. Проте слід визнати, президентство Кучми характерне ще й тим, що за 10 років (з 1994 по 2004 рік) шахтарів у столиці не бачили й не чули. Але їх нейтралізував не він, а самі «донецькі», які потребували надійного і слухняного електорату. У Кучми, здається, були схожі методи. Пізніше він зізнається: «Знаєте, інколи важко дивитися в очі людям, яким щось обіцяв. Обіцяв — і не виконав. Хоча розумію, що не мав можливості виконати...».

Кучма став першим українським президентом, проти якого розгорнувся масовий протестний рух (грудень 2000 — квітень 2001 років). Гаслом стали слова «Україна без Кучми», а безпосереднім приводом — вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе. Брали участь у цьому русі як національно орієнтована опозиція, так і деякі ліві сили. Щодо фінансової підтримки з боку «донецьких» і, зокрема, Звягільського, то такі факти не зафіксовані. Проте цей протестний рух став наймасовішим з часу здобуття незалежності (кількасот тисяч учасників), хоча за результатами — майже непомітним. Табір антикучмістів на Хрещатику було знесено, а очільників МВС і СБУ Юрія Кравченка і Леоніда Деркача, було звільнено чи то за те, що допустили це мирне «повстання», чи за те, що розгромили його.

Чиї голови полетять тепер? Які з’являться нові гасла як у політсил, що мріють про реванш, так і в тих коаліціянтів, які хотіли б перейти з узбіччя політичного процесу в його центр? І нікому з них не завадить підтримка шахтарів. Дуже багато хто в країні зацікавлений у тому, аби вони регулярно проводили свої походи чи, як сказав Яценюк, жили у столиці вічно.

КОМЕНТАР

«ВЛАДА САМА ПІДСТАВИЛАСЯ ПІД УДАР»

Микола ВОЛИНЬКО, глава Незалежної профспілки гірників Донбасу:

— Я був одним із запрошених на з’їзд шахтарів минулого тижня. Наша влада сама підставилася під удар цими протестами гірників. Ще в травні минулого року я звертався до глави уряду Яценюка, і до новообраного президента, що потрібно терміново вивезти все видобуте вугілля, яке накопичилося на складах Донбасу, вглиб країни. Так само як це робилося в 1941—1942 рр., коли вивозили все. Але до мене не прислухалися, тому окупантам віддали практично все, і вони вивозять це до Росії — 4 заводи для переплавки поставили в Ростовській області РФ, зараз вивозиться метал і там плавиться. Ми давно попереджали, що потрібно зробити все, щоб копальні на визволеній території не закривалися, а працювали. У жовтні 2014 року я говорив про нормальний бюджет для вугільної галузі, щоб у Верховній Раді було створено комітет із питань прифронтової та окупованої території, але до мене не прислухаються. Тому я подивився на все це й знову поїхав на фронт.

Тепер хай президент і прем’єр шукають, хто їх підставив порушуючи Коаліційну угоду — замість реформування вугільної галузі в найближчих 5 років, її одним махом вирішили знищити. Більше за все добиває те, коли я чую з вуст вищих урядовців посилання на Маргарет Тетчер. Доведу до їхнього відома: коли Тетчер зібралася перетворити вугільну галузь Великої Британії, було створено спецфонд, який наповнювався не один рік, і шахтарі, які звільнялися, отримували 5-річний заробіток. У результаті, вони могли відкривати свій бізнес, деякі збиралися, наймали менеджерів і продовжували діяльність шахт. В Україні ж заявляти про «шлях Маргарет Тетчер», не маючи такого фонду — марнослів’я. Якщо вони планують спиратися на резервний фонд, то він і за мирного часу ніколи не наповнювався, а за умов війни — це блеф. Я не казатиму, хто й як тепер використовує ситуацію, яка склалася, але повторюся: українська влада сама підставилася під удар.

Я весь час спілкуюся з мешканцями, які виїжджають з окупованих територій, і пояснюю їм, що ми самі винні в окупації і вони не повинні шукати крайніх. Ми всі не захотіли вийти на вулицю, щоб сказати землякам: «Перестаньте загравати з окупантами — краще якийсь там мир, аніж добра війна». Так само влада зараз намагається знайти когось крайнім у ситуації, яка склалася. У неї не вистачить мужності визнати, що вона винна і заявити про повернення бюджету галузі в прийнятні рамки і про спільну роботу на творення та перемогу.

Стосовно шахтарського руху, то наша профспілка НПГ Донбасу однією з перших виступила проти окупантів, тоді коли інші заявили, що вони «поза політикою». Але ж агресія Росії — це не політика, а війна. Тепер, звичайно, вони можуть кричати. Коли на підконтрольній бойовикам території на Шахтоуправлінні ім. Кірова шахтарі почали обурюватися, що їм пообіцяли 8-годинний робочий день, приїхали автоматники й усі мовчки пішли в копальню працювати. А на вільній території України можна криком кричати, що, мовляв «трудящих ображають» і всі лиходії. А я як говорив, що левам до клітки м’яса не докладають, так і говоритиму.

Підготував Дмитро КРИВЦУН, «День»