«Це ота московська пиха...»

Минулого тижня російського журналіста Володимира Познера назвали в Україні «Людиною року» за «безпрецедентний вклад у міжнародну журналістику та віддане служіння ідеалам професії». Не будемо піддавати сумніву професіоналізм Володимира Познера — він справді для багатьох є авторитетом. Хоча, яке відношення має цей російський журналіст до українського інформаційного простору — зрозуміти складно, адже, як він сам зізнався, мало що взагалі знає про українців (!). Утім, дискутувати щодо рішень Вищої Академічної Ради премії — зайве, за 16 років вона приймала не мало гідних подиву рішень.

Цілком можливо, що ця нагорода пройшла б непоміченою, якби не прес-конференція, яку Володимир Познер дав українським журналістам. Його відповіді на запитання колег з України не очікувано виявилися скандальними й одіозними.

Отже... Під час прес-конференції Володимир Познер кілька разів повторив, що не знає про Україну геть нічого. Ну хіба що українці гарно співають і готують смачний борщ. А так він ну зовсім не знайомий з історією, культурою сусідньої (!) країни, яку, між іншим, його власна палко прагне бачити своїм партнером у рамках Митного Союзу. Навіть якщо прикинутися абсолютним простаком, то у таких відповідях авторитетного (!) російського журналіста може здивувати відсутність банальної журналістської допитливості. Якщо їдеш у якусь країну отримувати премію, то можна хоча б у «Вікіпедії» прочитати про неї загальну інформацію. Не кажучи вже про те, що говорити у будь-якій країні про свою цілковиту необізнаність з її культурою просто нечемно.

Утім, вочевидь, не все так просто. Складно уявити, що досвідчений журналіст-міжнародник не розуміється на історії та сучасній політичній ситуації сусіда та ще й стратегічного партнера. То чим пояснити відповіді Володимира Познера? «Вельможним» хамством? Чи тим, що він, як і більшість співвітчизників, не вважає Україну окремою повноцінною державою, а її культуру, вартою уваги?

Утім, заявлене «незнання» не завадило Володимиру Познеру, між іншим, сказати, що він точно знає: у сталінських таборах серед наглядачів було дуже багато українців. На фоні авторитету журналіста, його загалом адекватних відповідей на запитання, що стосувалися журналістики, такий закид має чи не більше значення з точки зору дискредитації, аніж славнозвісний ролик про Шевченка-фашиста (див. матеріал «Шевченкіана по-жандармському» на оренбурзькому телебаченні» від 14 березня 2013 року). Чому тези російського начебто ліберала та інтелектуала стають в один ряд із відверто замовними репортажами російських медійників?

Між іншим, українські дисиденти та політв’язні неодноразово розповідали, що навіть за колючим дротом, спільно борючись проти нелюдської системи за власну гідність і права, вони опинялися із такими ж в’язнями-росіянами по різні боки барикад через національне питання. Утім, Володимир Познер не знає про цю боротьбу, не знає про Норильськ і Воркуту, де українці очолювали постання в’язнів усіх національностей проти табірного начальства і людиноненависницької системи...

Та й, судячи з відповідей, національне питання як таке для російського журналіста — креатура більшовиків. Бо «у Російській імперії адміністративний поділ здійснювався зовсім за іншим принципом». Якби на запитання журналістів відповідав не Володимир Познер, а хтось інший, його можна було б запідозрити у банальній неосвіченості. З уст Познера, як ми вже казали, подібні репліки набувають зовсім іншого контексту.

Інше питання до колег — чому ніхто з присутніх на прес-конференції журналістів не задав Володимиру Познеру відповідного уточнюючого запитання? Чому його інтерв’ю, опубліковане у тому числі на ресурсах, що претендують на збалансованість та досвідченість, не супроводжується відповідними коментарями?

«День» пропонує читачеві думки власних експертів щодо пасажів московського гостя.

«ТАКІ РЕЧІ НАШЕ СУСПІЛЬСТВО НЕ CПРИЙМАЄ»

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, журналістка:

— Я вже читала реакцію на ці слова Познера. Напевне, Лариса Івшина була права, коли коментувала це, що реакція на висловлювання ясновельможного — несприйняття неполіткоректності, я б навіть сказала агресивного невігластва — є позитивною відповіддю. Це означає, що такі речі наше суспільство не cприймає. Я знаю Познера, тому розстроєна. Очевидно, він не знав, куди приїхав і навіщо. Можливо, йому треба було трохи погортати книжку. Його висловлювання, що українці були наглядачами в сталінських таборах не вкладається в голову. Це ніяк не корелюється з образом Познера як інтелектуальної людини, яка багато читає. Я розумію, що пан Познер уміє бути на плаву при всіх режимах. Тим часом багато з тих, хто має позицію зникли з російського екрану. А він залишається там і, напевне, якусь плату за це повинен вносити. Я не думаю, що його висловлювання було вхідним білетом у стосунках між державами. Але виглядало воно не то, що не політ коректно, а брутально. А відповіддю на це має бути наша оцінка цієї особистості.

«Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ПОЗНЕР НАВЧИВСЯ РОЗРІЗНЯТИ УКРАЇНЦІВ»

Євген СВЕРСТЮК, дисидент, громадський діяч, публіцист:

— Українців скрізь було багато: в усіх видах армії та підрозділах. Їх порозкидали за розподілом, так само як і інші національності. То вже була спеціальна політика Росії.

Взагалі, наглядачі — чорна робота, можна сказати, найчорніша. Дуже часто солдат не знає, куди його направлять. Я не знаю, як Познер навчився розрізняти українців. По-перше, дуже важко розрізнити по прізвищах — це ще не все. І немає ніякого сенсу це робити. Наглядач — чоловік підконтрольний і має виконувати службу. Проте зеків українців було більше. І в сталінських, і у післясталінських таборах їх було 50%. Вони завжди відрізнялися, хоча б тим, що саме українці організовували повстання, наприклад, Норильське і т.і. Одному з наших зеків сказали: «Ты поменьше говори! Здесь под каждой шпалой по два хохла лежит. Хочешь быть третим?»

«ПОЗНЕР АБСОЛЮТНО НЕ ЗНАЄ ІСТОРІЇ»

Олександр ПАЛІЙ, історик, політолог, публіцист:

— Це свідчить про те, що Познер перебуває в руслі радянських стереотипів. Знято багато фільмів, де українці зображено не в гарному світлі. За радянських часів навіть супергероїчний український повстанський рух намагалися очорнити такими речами, як «Свадьба в Малиновке». То що ми можемо чекати від Познера? Якщо аналізувати дані про те, хто утверджував на території України радянську владу, то українців в тих структурах на початку 1920 рр. було не більше 20%. Євреїв і росіян було приблизно навпіл. До речі, було багато латишів, китайців, башкирів і т.д.

Що ж до тих, хто охороняв ці табори. Там була якась частина українців, але є абсолютно інші дані. До 40% усіх політично ув’язнених в Радянському Союзі становили українці. Це дуже велика пропорція, в той час як українське населення не перевищувало 20% у всьому СРСР. До речі, в Україні є адвокат і правозахисник Семен Глузман, теж, як і Познер, єврейського походження. Він сказав, що більшість ув’язнених в радянських таборах були саме українці. Якщо ми проаналізуємо дані про те, хто розстрілював, коли і як, то можна знайти всі ці прізвища. Я, як історик, подивився прізвища тих, хто переслідував, виловлював і розстрілював українських діячів — українських прізвищ майже не побачив. Тож це — просто свідчення того, що Познер абсолютно не знає історії. Це абсолютно відкрита інформація. А ця маячня — швидше від невігластва і від того, що стереотипно мислити значно легше навіть людям з інтелектом.

«МИ НЕ ПОВИННІ ТЕРПІТИ КСЕНОФОБІЇ ЩОДО УКРАЇНЦІВ»

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, народний депутат:

— Із моєї точки зору, тут питання навіть не в хамстві, а в ксенофобії. Бо якщо ми засуджуємо ксенофобію щодо різних національностей, які живуть в Україні чи будь-де у світі, то тим більше ми не повинні терпіти ксенофобії щодо українців. Бо коли людина говорить, що українці працювали охоронцями чи наглядачами в сталінських таборах, то це якраз плювок в обличчя тим тисячам українцям, які були дисидентами, які терпіли в сталінських таборах, і тим мільйонам, котрі були розстріляні, котрі загинули під час Голодомору. Очевидно, що ми не повинні цього терпіти. Ми не можемо закривати на це очі. Ми маємо хоча б сказати, що це свинство. Оце все, власне, що я зробив на своїй сторінці у «Фейсбуці» та інших сторінках.

«ВІН НЕ БАЧИТЬ ДОКОРІННОЇ РІЗНИЦІ МІЖ УКРАЇНЦЯМИ І МАЛОРОСАМИ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, історик, публіцист, лауреат премії Джеймса Мейса:

- У книгах людей, які пройшли через концтабори, скажімо Лева Разгона чи сина Антонова-Овсієнка, сказано і про це. А в Солженіцина описано вологодський конвой і ту радикальну зміну в таборах, яка сталася, коли туди прийшли кремезні хлопці і взялися нищити криміналітет і ставити на місце навіть наглядачів. Ясна річ, про кого йдеться. Не випадково Василь Стус із гіркотою казав про українців як про націю сержантів. Але якщо ми подивимося на тих, хто керував і приймав рішення, то побачимо зовсім іншу картину. Українські наглядачі були і в нацистських таборах, і в радянських. А часом це були люди саме, як то кажуть, ті. Ось історик Віктор Коваль, який підлітком був в окупованому Києві, розповідав мені, що він двох радянських міліціонерів восени 1941 року побачив у формі німецьких поліцаїв. А що найсмішніше, в 1944 році вони знову з’явилися в радянській міліцейській формі. І малоймовірно, що вони виконували особливе завдання.

Просто така публіка завжди була потрібна тоталітарному режиму. Вона є в кожній нації, і серед українців її, на жаль, завжди теж вистачало. Та й зараз вистачає. Ви подивіться на тих, хто чинив всякі військові злочини у складі російських військ у Чечні і взагалі на Північному Кавказі. Там теж вистачало українців за походженням. Зауважте при цьому, що йдеться про типових малоросів, готових служити. Згадайте, були козаки. А також були козачки, які служили своїм панам. Тож, образно кажучи, це не козаки, а козачки.

Загалом слова Познера свідчать про те, що він ґрунтується у своїх твердженнях про Україну на чужих переказах і байках. Що казати про Познера, коли близький соратник академіка Сахарова дисидент Револт Піменов у 1987 році писав майже непідцензурно, що свого часу Винниченко і Петлюра заснували першу антисемітську націонал-соціалістичну партію.

Це Винниченко, у котрого дружина була єврейка, і це Петлюра, якого в семінарії товариші жартома звали жидівським батьком, бо він кулаками захищав євреїв і бив тих, хто погано про них говорив. Це ота московська пиха: я нічого не знаю про Україну, але живу в Москві і тому я знаю, можу говорити, що завгодно.

Ці українські наглядачі, а точніше наглядачі українців у таборах, цей сержантський і рядовий склад – були ті самі малороси, для яких Україна зводилась до сала с часником, до борщу і до пісень за чаркою. Познер, який нічого не знає про Україну, не бачить докорінної різниці між українцями і малоросами і веде мову про малоросів як типових українців.

«НАША ЛЮДИНА  В TERRA INCOGNITA»

Олександр ПРИЛИПКО:

Люблю Володимира Познера за його іронічне ставлення до життя й уміння берегти таємницю, розкриваючи секрети. Все ж цензура дечого та навчає. Володимир Володимирович приїхав до України отримувати премію «Людина року» і потрапив у снігопади і під питання колег. Цікавилися, в основному, його інтерв'ю з нашим прем'єром. У програму «Познер» не кожен росіянин потрапляє легко і просто, а вже український ньюсмейкер — явище рідкісне. Ось про це і запитували метра. А що може відповісти будь-який журналіст з приводу свого гостя в студії? Правильно, лише хороше. Але, видно, були в тієї бесіди в московській студії деякі суперечності, що не дійшли до ефіру. І, знаходячись в Києві, незалежний і блискучий журналіст Познер передав їх нам. Мовляв, от як є, а ви думайте, що це означає.

Виявилось,  людина, що знаходилася у фокусі громадської уваги, абсолютно не уявляє причини своєї популярності в невідомій йому країні. Цитую: «Я, звичайно, дуже погано знаю Україну, не жив серед українців. Я тільки знаю, і це, звичайно, зараз не викличе жодної любові до мене, що в таборах сталінських серед наглядачів було дуже багато українців. Це я знаю точно. Чи говорить це про характер? Не знаю, не можу сказати. Я знаю, що українці співають багато і чудово, їдять смачно, що прославилися, зокрема, борщем».

Однією фразою Володимир Володимирович дав зрозуміти: або людиною року в Україні може стати навіть якутський школяр середньої успішності, який хоч раз у житті спробував борщ. Або колега в делікатній формі  заявив про свою непричетність до події насильницького посвячення в українські лауреати сезону 2012. Дякую за відвертість. Тепер я точно знаю, окрім інтерв'ю з Миколою Яновичем, інших прикладів самовідданого служіння професії  в українському контексті у Володимира Володимировича немає.

А ось у Вищої Академічної Ради загальнонаціональної програми «Людина року» я б поцікавився про критерії відбору номінантів. Бо виходить, що чудового журналіста зробили  героєм наглядацьких симпатій.  І не соромно?