...Це — помилка

Коли вщухнуть пристрасті навколо євроінтеграції, що не відбулася, на поверхню спливуть наслідки й значення рішення українського уряду припинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію.

Головні наслідки будуть, певна річ, зовнішньополітичними й визначать подальше погіршення й без того не найкращих позицій України у відносинах з могутніми сусідами.

Торг напередодні Вільнюського саміту, як це часто буває, на короткий час наділив Україну непропорційно значними переговорними перевагами. Скористатися ними можна було набагато ефективніше — ось у чому полягає основний сумний підсумок подій 21 листопада. «Жереб кинуто», «ставки зроблені» й т.п. — з цієї миті Україна більше не є гравцем, що приймає рішення, стаючи заручником рішень інших.

Ці інші, вже зробивши ставки, — хто більше, а хто менше — займуться підрахунками. Позиція українського уряду — така цінна й потрібна ще напередодні — вже мало кого цікавитиме. З першого погляду основний банк зірвала Росія, для якої Угода про асоціацію Україна — ЄС стало пріоритетним питанням зовнішньої політики. Те, наскільки великою є ставка і як багато уваги й ресурсів Москва готова приділяти вирішенню цього питання, стало зрозуміло влітку цього року в розпал «торгівельних воєн». Тепер же досягнуто результату, про який, здавалося, й мріяти не могли в Кремлі ще місяць тому. Україна не стала чекати невизначеності саміту у Вільнюсі й власними зусиллями перекреслила свої законодавчо закріплені євроінтеграційні наміри.

Але такого роду перемога для Росії може виявитися пірровою. Ціна, яку, вочевидь, довелося сплатити, вимагає надмірної витрати ключових для сьогоднішньої Росії ресурсів. Крім того, утримання України від європейського вибору аж ніяк не означає вибору на користь євразійських інтеграційних проектів, за який може бути виставлено окремий захмарний рахунок. Ну і, врешті-решт, подібні методи в зовнішній політиці дорого обходяться не лише з погляду прямих витрат, а й з урахуванням непрямих наслідків. Можна чекати, що реалізація масштабного геополітичного проекту Кремля щодо відновлення сфери впливу в ближньому зарубіжжі, різко подорожчає.

З виграшами й програшами Європейського Союзу ситуація ще більш невизначена. Ставки ЄС, для якого Україна нехай і важливий, але один з багатьох сусідів, звісно, менші. Так, поставлено під питання весь проект Східного партнерства, й навіть підписання аналогічних угод з Молдовою або, скажімо, Грузією, не дадуть повноцінної віддачі від вкладених ресурсів. Це призведе до внесення змін до загальної зовнішньої політики Союзу на цьому напрямку, перегляду наявних механізмів і інститутів і пошуку оптимальніших форм. Але, за великим рахунком, зробити це все одно довелося б, бо на прикладі саме України стало зрозуміло, що ЄС інколи доведеться робити вибір між демократичними цінностями й економічними інтересами. Цей факт не змінився б, навіть якщо б Україна до кінця листопада ухвалила закони зі «списку Фюле» й відпустила на лікування колишнього прем’єра Тимошенко. Цілком можливо, що своїм рішенням український уряд позбавив ЄС складних дилем і внутрішніх конфліктів.

Для ЄС як сума інтересів окремих країн ситуація виглядає трохи інакше. Крах Угоди з Україною призведе до ослаблення ініціативи й ролі в загальній зовнішній політиці держав-лобістів України, в першу чергу Польщі. Центр тяжіння зовнішньої політики ЄС може бути перенесено західніше, що, звісно, матиме плачевні, хоч і непрямі й дещо віддалені наслідки для України.

Підсумувавши, можна сказати, що ЄС зробив невелику ставку на Україну, й ця ставка була реалізацією так званої «рівноважної» стратегії. Хоч би чим закінчилася епопея з Україною, ЄС може легко знайти для себе переваги й плюси — як мінімум у тому, щоб не витрачати зайвих ресурсів.

Ще менша ставка була зроблена Вашингтоном. Для нього Україна вже давно за пріоритетністю стоїть у другому десятку питань, і євроінтеграційні прагнення Києва підтримувалися з міркувань ширшого контексту відносин з Кремлем і з урахуванням ліберально-демократичної складової американської зовнішньої політики. Можливо, відволікання уваги Москви зіграє навіть на руку адміністрації американського президента або дозволить йому підсилити свої позиції в інших, важливіших, питаннях.

Тепер повернемося до України. Якщо залишити осторонь, наскільки це можливо, емоційний бік справи, то ми побачимо деякі конкретні наслідки, як миттєві, так і більш «відкладені».

По-перше, досягнута межа реалізації стратегії торгу українським урядом. Ця межа досягнута передчасно й на дуже туманних умовах, при цьому виграші сумнівні, а закриті можливості — очевидні. Використання переговорів про довгострокові зобов’язання як козир на переговорах могло бути виправдане лише в разі, якщо б на кону стояли схожі довгострокові зобов’язання. Обмін євроінтеграційних перспектив на короткострокові фінансові вигоди — це повторення помилки Харківських угод, тільки в набагато більших масштабах і в значно гірших умовах.

По-друге, позиції України в її двосторонніх відносинах з Росією серйозно послабшали. Традиційна енергетична й економічна залежність доповнилася політичною вразливістю. За іронією долі, навіть якщо за щучім велінням мрія українського Президента про досягнення незалежності від постачань російського газу збулася б завтра вранці, ефект від такої події знівелював би ситуацію, що склалася вже сьогодні. Тепер ініціатива повністю в руках Москви, тоді як у Києва залишається дуже мало важелів у арсеналі двосторонніх відносин. Україна завжди стикалася з об’єктивними труднощами у своїх відносинах з набагато сильнішим східним сусідом, але ще чотири роки тому володіла незрівнянно ширшими засобами для ведення торгу в будь-яких питаннях.

По-третє, Україна відчує на собі кризу європейської зовнішньої політики в Східній Європі, яку сама ж і спровокувала. Для ЄС активне залучення до розв’язання українських проблем втратить частину свого сенсу. У Києві хибно перебільшували власну цінність для Європейського Союзу, а тепер вона стане ще меншою. Існують великі сумніви в тому, що ці втрати вдасться компенсувати навіть трохи збільшивши зацікавленість окремих країн-членів.

У світлі всього цього прийняте українським урядом рішення виглядає чимось «більшим, ніж злочин, — помилкою». Зроблений хід, мабуть, став одним з найслабкіших можливих рішень. Він забирає всю ініціативу й позбавляє переговорних переваг в обмін на тактичні виграші. Схоже, це стає дорогою й дуже небезпечною традицією української зовнішньої політики.