Цілі та цінності

«ПЛОДИ ДЕМОКРАТІЇ»

Перша стаття Конституції України проголошує: Україна — демократична держава. За час, що минув із моменту прийняття Основного Закону, з приводу українського демократизму говорилося різне. Одні, вказуючи на наші численні негаразди (дисфункціональність державних інституцій, корупцію, державне рентсікерство, зухвалість влади, загальне зубожіння та — виділю окремо — бідність освічених й багатство невігласів тощо), не без іронії зауважують, що, мовляв, хотіли, сподівалися — от і пожинайте «плоди демократії». Інші навпаки — наголошують на тому, що це ще не демократія. Що ж до Конституції, то вона нібито тільки фіксує та проголошує українські орієнтири та ідеали, той стан, до якого ми маємо прагнути в подальшому. Слухаючи в черговий раз подібні сентенції від противників демократії чи від тих, хто проголошує Конституцію таким собі «орієнтиром на майбутнє», розумію одне: і ті, і ті — кривлять душею. По-перше, не треба лякати пересічного українця, стверджуючи, що жахи його життя є наслідком, так би мовити, «демократії в дії», бо зміна інституційного дизайну (запровадження президентства, партійного плюралізму, запровадження виборів на багатопартійній основі, перетворення Верховної Ради на парламент і т.п.) автоматично не веде до демократії. Як влучно відзначають знавці-інституціоналісти, інститути, як тонкі вина, добре переносять переміщення в просторі лише при дотриманні особливих умов. Що ж до Конституції, то — і це буде по-друге — зауважу, що Конституція недарма ще називається Основним Законом, а цей, останній, не пишеться ж законодавцем на майбутнє — він розрахований виключно на сьогодення і вже тепер повинен функціонувати. (Відтак для тих, хто замислюється над проблемою створення для українства привабливої національної ідеї, принагідно зауважу: «Конституцію — в дію!» — ідея, яка, думається, буде прийнятною якщо не для всіх, то для більшості з українців. Адже в основному положення, закріплені в нашій Конституції, дуже й дуже непогані.)

Вищесказане закономірно підводить до запитання: а які суспільства в Європі чи Америці називаються демократичними? Яких ознак (характеристик) повинна набути політична система держави, щоб її сприймали як демократичну? За що поціновує демократію населення західних країн? Чому саме демократія не одне століття залишається жаданим орієнтиром для все більшої кількості країн планети, попри те, що людство вже неодноразово пересвідчилося: демократія не є ідеальною формою та способом організації суспільного життя? Відповіді на ці запитання, можливо, допоможуть нам і на своє життя-буття та його перспективи подивитись по-іншому. По-іншому сприймати себе в оточуючому світі. Отже, чому саме демократія?

Відповідь проста: проживши довгі віки під владою королів і монархів, побачивши та в той чи інший спосіб відчувши «принади» та наслідки фашизму й совєтського комунізму (глибоко традиціоналістських, навіть архаїчних суспільств, що прагнули технічно модернізуватися), різноликих авторитаризмів, частина людства збагнула просту істину: попри численні недоліки (найперше фракційність, суперництво і, як наслідок, — нестабільність; збайдужіння громадян до суспільних справ; корупцію тощо), демократія є найменш несправедливим суспільним ладом, найменше схильним до насилля, є тим — єдиним! — режимом, який піддається удосконаленню. Притому — безкровними методами. В умовах справжньої політичної демократії якщо народ і робить невірний вибір, припускається помилки, приймає хибне, сказати б, рішення, то його ніхто не позбавляє (тим чи іншим способом) можливості виправити, ліквідувати власні прорахунки. Відтак впродовж ХХ ст. світ, за визначенням Семюеля Гантінгтона (професора Університету Альберта Дж. Везерхеда III, директора Інституту стратегічних досліджень ім. Джона М. Оліна в Гарварді), пережив щонайменше три хвилі демократизації. Перша з них — «довга хвиля» — розпочалася ще на початку ХІХ ст. і завершилася до 1920 р. перемогою демократії в 30-ти країнах. Новий авторитаризм та виникнення фашизму в двадцяті й тридцяті роки призвели до того, що на 1942 р. кількість демократичних держав зменшилася до десятка. Наслідком другої хвилі демократизації, що піднялася після Другої світової війни, стало нове збільшення кількості демократичних держав — до 30 з лишком. Однак, як і в попередній час, у деяких з них демократична форма правління з часом пережила крах. Початок третьої хвилі, як вважає С. Гантінгтон, сягає 1974 р., тобто часу, коли радикальні зміни в державному управлінні (повалення 25 квітня 1974 р. режиму Салазара-Каетано) сприяли демократизації Португалії, а потім і інших країн, зокрема, таких південноєвропейських, як Іспанія та Греція. А крім того — цілого ряду латиноамериканських.

У зв’язку з цим цікаво порівняти статистичні дані, які оприлюднювала в різний час асоціація «Freedom House». (Асоціація займається відстеженням досягнутих рівнів свободи й демократії за семибальною шкалою, де 1 означає найбільший ступінь свободи, а 7 — найменший. Країни, які набирають 2,5 або менше балів, вважаються «вільними»; ті, які набирають від 3 до 5,5 балів, — «напіввільними». Усі решта — «невільними»). За її даними, у 1972 р. вільними на планеті були 42 країни, напіввільними — 36. До невільних країн було віднесено 67 держав. У 1991 р. як вільні характеризувалися 76 країн, як напіввільні — 65. Невільні — 42. Кількість вільних дорівнювала 76 і в 1995 р., а от кількість напіввільних скоротилася до 62 і відповідно зросла кількість репресивних — до 53.

Третя хвиля демократизації, спадаючи, зачепила й Центральну та Східну Європу. У ході державотворчого процесу, що розгорнувся в 90-х роках минулого століття (після розвалу Радянського Союзу, розпаду Югославії, Чехословаччини), з’явилися нові демократії. Як і нові, так і ті, що ожили, авторитаризми (Білорусь, Туркменія), хоч із невеличкими «домішками» демократії у вигляді, приміром, просякнутих демократичним духом конституцій. Однак зрозуміло, що написане на папері чи навіть проголошене суттєво відрізняється від практичної політичної дії: загальновідомо, наприклад, що Конституція СРСР 1936 р. — «сталінська Конституція» — попри незначні недоліки була зразком демократичності. Вона у свій спосіб вплинула навіть на законотворців далеких від соціалістичних орієнтирів країн, і італійська Конституція 1946 р. — яскраве тому підтвердження.

Спостерігаючи та аналізуючи минуле й сучасне демократії, західні науковці добре усвідомлювали, що демократія в стародавньому світі і демократія в ХХ ст. — не одне й те саме. І не тільки за суттю (коли вільний громадянин грецького міста мав такий обсяг прав, про який тамтешній же раб не міг і мріяти), але й розмірами підконтрольних демократично облаштованій владі територій: величина стародавнього міста- поліса та сучасної європейської держави з площею в кілька десятків тисяч квадратних кілометрів — це не одне й те саме. Тож методи та способи демократичного управління такими різномасштабними територіями не можуть бути однаковими. Відтак постало питання: чим характеризується сучасна демократична політична система? Що притаманне сучасному демократичному способу організації державного життя? Чи всі держави-демократії рівнозначні, так би мовити, у своїй демократичності?

У 40-х роках ХХ ст. Йозеф Шумпетер обґрунтував тезу про те, що своєрідною серцевиною, наріжним каменем демократії є вибори. Тут варто пригадати, що вибори регулярно проводилися в СРСР. Але чи можна було класифікувати політичну систему СРСР як демократичну? Звісно, ні. Виборну демократію мають характеризувати ще інші риси. Тобто демократичною може вважатися та політсистема, в якій ключові державні посади обіймаються тільки в результаті перемоги над конкурентами в ході проведення справедливих, чесних виборів, які до того ж регулярно проводяться в умовах свободи (слова, друку, зборів та ін.), доброї поінформованості електорату за рахунок вільного функціонування в суспільстві альтернативних джерел інформації, відсутності цензурних обмежень та при можливості всебічної критики влади. У них також повинно мати право реально брати участь усе доросле населення країни.

Попри вказані позитивні характеристики електоральної (виборної) демократії, вона, на жаль, не гарантує багатьох прав і свобод. Однак на це видається спроможною ліберальна демократія.

«ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ»

Чи не найґрунтовніше охарактеризував ліберальну демократію Леррі Даймонд. У ліберально-демократичному суспільстві наявне обмеження виконавчої влади та незалежність судової, яка забезпечує дотримання головування закону. У ліберальній демократії права особистості та її свободи захищені. Як захищені й права меншин. Партії, які перебувають при владі, обмежені в можливостях впливати на процес виборів. Існують ефективні гарантії проти сваволі поліцейських та судових органів. Цензура відсутня.

Ці положення не викликають жодних заперечень у прихильників ліберальної демократії. Однак умови функціонування інститутів демократії невпинно продовжують змінюватися. Так, паралельно з поширенням демократії на планеті відбувається цілий ряд інших складних і неоднозначних процесів, пов’язаних насамперед з явищем глобалізації. У ході останньої, як відзначають аналітики, стрімко розгортається обмін капіталами, товарами, послугами, інформацією, але не політичною демократією. Тобто сподівання на швидке сприйняття та засвоєння народами планети демократичних принципів співжиття у своїх же державах не виправдовується. Відтак сьогодні на Заході все частіше лунають думки про те, що одним із наслідків інтеграції в глобальну економіку є надмірний розвиток споживацьких форм самоідентифікації. Більше того: гіпертрофоване споживацтво призводить до егоїзму й інфантилізації населення, до появи не просто «одновимірної людини», але «людини без властивостей». Громадянин, так би мовити, стає неадекватним демократії. Професор політичної науки в університеті Рутгера в Нью-Джерсі Б. Барбер поспішає нагадати й застерегти: саме такого роду «людський матеріал» став свого часу «будівельним матеріалом» тоталітарних систем — нацистської та комуністичної.

Кардинальні зміни відбуваються і в конкретних суспільствах, а наслідком стає сегментація соціумів на основі мовних, релігійних, освітніх чинників, ідеологічних уподобань, розміру матеріального статку, появи все нових і нових ідентитетів та ін. А як результат — стрімке ускладнення спектра суспільних інтересів, зростання суперечностей у суспільстві, наростання його конфліктогенного потенціалу. Тобто проблеми, пов’язані зі здатністю демократичного управління державою, наростають як снігова куля. У такій ситуації старих методів, характерних для електоральної (виборної) демократії, для управління «роздрібненими суспільствами» вже недостатньо. Наслідком пошуку нових механізмів регулювання соцієтальних процесів, нових важелів стримувань і противаг є поступове ускладнення демократичних управлінських механізмів.

Відтак експерти сьогодні висувають нові вимоги до ліберальної демократії. Передусім наголошується на тому, що обрані народом офіційні особи повинні звітувати перед цим народом за свою діяльність, за прийняті рішення та їхні суспільні наслідки. З іншого боку, обранці народу повинні мати можливість здійснювати свої конституційні повноваження, не відчуваючи протидії (навіть неформальної) з боку невиборних офіційних осіб. Серед них військових чи співробітників державних закладів чи підприємств, які мають можливість діяти незалежно (в обхід) обраних керівників. Або — накладати вето на рішення обраних посадових осіб.

Інша вимога до ліберальної демократичної політсистеми полягає в тому, що держава повинна бути суверенною й діяти незалежно від політичних систем могутніших держав (хай навіть і демократичних).

«ІМЕНА»

Багато із перерахованих характеристик ліберальної концепції демократії є характерними й для соціального чи соціал-демократичного підходу. Однак між ними є й суттєва різниця. Аналітики вказують, що ліберальна концепція демократії максимально обмежує суспільну сферу. Соціалістичний же і соціал-демократичний підходи розширюють її шляхом державного регулювання, субсидій або через запровадження механізмів колективного володіння власністю. Жодна з цих версій демократії не є, так би мовити, демократичнішою, ніж інша. Вони просто різні. Проти обох є застереження, адже в крайніх своїх виявах кожна з них насправді може підірвати демократію. Перша — неможливістю задоволення колективних потреб і виконання рішень законної влади. Друга — неможливістю індивідуального вибору й контpолю за незаконними діями уряду.

Разом з тим показовим є той факт, що впродовж кінця 80-х — 90-х років минулого століття європейські соціалістичні партії одна за одною переорієнтовувалися на ліберальну філософію. Чому? Тому що, як свідчить недавня історія Європи, соціалістичні чи соціал- демократичні шукання європейців завершувалися одне за одним невдачами. Так, на початку 80-х років ХХ ст. закінчився економічним, політичним, культурним крахом французької лівиці соціалістичний експеримент у Франції. На початку 90-х років соціал-демократична — шведська — модель, якій нібито вдалося на якийсь час подолати вади двох систем (демократичної й соціалістичної) та поєднати в собі переваги кожної з них, врешті-решт також зазнає поразки. Шведські виборці 15 вересня 1991 р. проголосували за нові орієнтири. Так було засвідчено банкрутство в суспільстві Соціалістичної партії. Наслідок — у країні почалася приватизація. Після трьох послідовних поразок на загальних виборах відмовляються від програми, грунтованої на ідеях державного управління економікою, націоналізації, на високих податках, британські лейбористи. На зламі 80 — 90-х років Нейл Кінок (глава лейбористів), наснажений ліберальною ідеологією, виставляє для однопартійців нові орієнтири. І одразу «електоральні дивіденди» партії зростають. Як мовиться, на шляху до Дамаска тарсянин Савл стає апостолом Павлом…

Свого часу Олександр Герцен писав: «Соціалізм пройде через усі фази свого розвитку, поки не досягне своїх граничних меж і повноти свого абсурду. Саме тоді з титанських грудей бунтівної меншості вирветься крик непокори й знову розпочнеться смертельна боротьба, в якій соціалізм посяде місце теперішнього консерватизму й буде переможений прийдешньою революцією, про яку ми поки що нічого не знаємо…» І сьогодні в більшості європейців ставлення до соціалістичних (чи соціал-демократичних) ідеалів досить підозріле. Соціалізм для них, за влучним виразом Роберта Нозіка, видається надмірним покаранням — навіть коли йдеться про найтяжчі гріхи.

Існування в новопосталих державах елементів різних режимів — демократії та авторитаризму — викликає до життя різноманітні гібридні режими. Намагаючись з ними якось розібратися, збагнути їхню сутність та класифікувати, науковці вводять нові поняття й категорії. Серед них такі, як диктабланда та демокрадура. Диктабланда є режимом, за якого авторитарні правителі поступаються деякими своїми особистими правами, але залишаються непідзвітними громадянам. Демокрадура — режим, за якого вибори відбуваються, але при умові гарантованої перемоги правлячої партії, виключення певних суспільно-політичних груп із участі в них чи при позбавленні обраних громадян можливості дійсного управління.

У інших випадках, аналізуючи політичну дійсність кінця ХХ — початку ХХI ст., експерти говорять про «неконсолідовану демократію». Її яскравим прикладом є Аргентина, де фактично кожні нові вибори відбуваються за новими правилами. Кожна партія остерігається претензій на гегемонію з боку своїх конкурентів. Уподобання виборців змінюються найхимернішим чином і коливаються від однієї партії до іншої. Конституція не є гарантією від втручання влади у виборчий процес. Виконавча влада сконцентрована та здійснюється персоналістськи.

Звісно, Аргентина від нас далеко. Проте, як зазначає Філіппо Шміттер (професор політичної науки в Стенфордському університеті), хоча ще й зарано робити остаточні прогнози, однак саме «аргентинізація», вочевидь, буде найімовірнішою перспективою для «нових демократій Східної Європи» та держав, що виникли на місці колишніх республік СРСР. Думається, це твердження є не таким вже й безпідставним.

Зрозуміло, що на пострадянському просторі, як і в цілому ряді країн Азії, робляться заяви, що демократія в одній із західних іпостасей непридатна для тієї ж Азії чи Східної Європи. Відтак японці прагнуть «колективної демократії» (що змушує західні країни сильно сумніватися в демократичній автентичності Японії). У Індонезії свого часу розбудовували демократію, так би мовити, на свій смак — «керовану демократію», досить оригінально розкриваючи її суть: влада під час виборів має право до 12% голосів виборців розподілити за власним бажанням. У Росії говорять, як завжди, про «осібний російський шлях» — авторитарну демократію. А що криється за такою риторикою? Тільки одне — погано замасковані (для освіченого) авторитаристські (диктаторські) устремління можновладців.

Виступаючи проти демократії, її противники вдаються й до інших найрізноманітніших аргументів. Наприклад, зауважують, що демократичний спосіб і форма організації суспільного життя не є єдино ефективними в сфері економіки. І дійсно, в авторитарних державах економіка може розвиватися досить швидкими темпами (згадати хоча б Японію в період до 1940 р., франкістську Іспанію після 1960 го, Чилі в останні рокивладарювання Піночета. Або — «азійських тигрів»: за десять- двадцять років Сингапур, Гонконг, Тайвань та Південна Корея зробили вражаючі кроки на шляху економічного зростання). Тоталітарний СРСР виявився ефективним у боротьбі з іншим тоталітаризмом — фашистським. Але звернемо увагу на інше: в авторитарних чи тоталітарних системах так чи інакше правляча верхівка експлуатує державу й суспільство у своїх приватних інтересах. «Приватизуючи» цілі народи, зиск отримують окремі клани, номенклатура, групи. Повноправ’я ж самому народу дає лише, як свідчить європейський досвід, демократія. Демократія здатна зробити владу підзвітною, а державу по-справжньому сильною.

Чи захочемо ми дослухатися до цих застережень, робити відповідні висновки, убезпечуючи тим самим себе від усе нових і нових суспільно-політичних потрясінь (а їх за роки української незалежності таки було немало), зрозуміло, залежить від нас самих. Однак, думається, дослухатись варто. Варто бути компетентною й адекватною демократії громадою. Якщо, ми, звісно, усвідомлюємо цінність демократії…