«Ціна» влади для виборців надто висока
На відміну від політиків, сумніви електорату стосуються значною мірою не змісту і необхідності конституційної реформи, а самої можливості її здійснення Верховною Радою. При існуючому розмаїтті думок набрати 300 голосів за внесення змін до Конституції України малоймовірно. Досить пригадати, що п’ять років тому тільки інстинкт самозбереження змусив депутатів протягом однієї ночі ухвалити Основний Закон країни.
Щонайменше, дивною є позиція попереднього і нинішнього складів Верховної Ради стосовно всеукраїнського референдуму 2000 р. Судячи з усього, обранці народу згодні з народним голосом лише в тому випадку, якщо він збiгається з їхнім власним. Взагалі, складається враження, що наші депутати гідні кращого народу. Вони люблять говорити від імені народу, намагаються довести, що краще за сам народ знають, чого він хоче, і тому не відчувають мук совісті, чинячи всупереч його волі. Більш того, деякі з них не соромляться називати народ «стадом баранів».
Тому ми пропонуємо передати право коректувати Конституцію спеціальному представницькому органу — Установчим зборам (Конвенту). Світовий досвід наочно показує, що такий спосіб прийняття конституцій є найоптимальнiшим. Повноваження депутатів Установчих зборів є тимчасовими, тому їхня позиція не визначатиметься місцем сидіння. Не зайво пригадати, що політична ситуація в країні в 1917— 1918 рр. була не менш складною, ніж у 90-ті роки, і Центральна Рада й особисто М. Грушевський намічали скликання Всеукраїнських Установчих зборів для прийняття Конституції УНР. На жаль, відомі обставини не дозволили здійснити цей план, тому затвердження Конституції УНР Центральною Радою було вимушеним. Сьогодні розробка Конституції Європейського Союзу також доручена Конвенту.
Іншими словами, якщо парламент зволікатиме з прийняттям рішень із цих питань, необхідно провести всеукраїнський референдум, ініційований Президентом або народом, про передачу права внесення змін до Конституції або безпосередньо самому народу, або Установчим зборам.
Що стосується змісту та міри необхідності конституційних змін, запропонованих Президентом Л. Кучмою, то перехід до пропорційної виборчої системи потрібен для того, щоб Верховна Рада стала політично відповідальною за соціально-економічну політику, що проводиться, сформованого парламентською більшістю уряду, і було б, нарешті, покладено край перманентному протистоянню законодавчої та виконавчої гілок влади.
Слід, втім, чітко уявляти і негативні наслідки, які можливі при переході до пропорційної системи, і намагатися звести їх до мінімуму. Всі політичні партії в Україні, крім КПУ, дуже молоді, практично тримаються на авторитеті лідерів, що погрожує викликати диктат «перших номерів» і формування виборчих списків за принципом родинних і приятельських стосунків (такі факти мали місце в ході двох останніх кампаній). Штаби всіх політичних партій розташовані в столиці, тому в парламенті неминуче буде ослаблене представництво регіонів. Для усунення цього недоліку цілком закономірним і необхідним стає створення другої палати — Ради регіонів. Наші партії мають слабку соціальну базу, загальна чисельність їхніх членів становить 2-3% від кількості виборців, програми більшості з них мало чим відрізняються одна від одної, що не сприяє свідомому ідеологічному вибору громадян. Не виключено: щоб гарантувати створення парламентської більшості, вимагається підвищити бар’єр для партій із 4 до 5-6% голосів.
Розширення права президента на розпуск Верховної Ради логічно витікає з попередньої пропозиції — передачі повноважень із формування Кабінету Міністрів парламенту. Не здатна створити парламентську більшість, сформувати уряд і прийняти бюджет країни ВР, безперечно, повинна бути розпущена. Відносно запропонованих термінів можна дискутувати — мабуть, буде потрібне детальнiше їх обгрунтування.
Проведення конституційної реформи необхідне як для підвищення ефективності державного управління, так і для його здешевлення. За словами міністра економіки Валерія Хорошковського, державний апарат «з’їдає» в Україні приблизно 8% ВВП або 15-17 млрд. гривень на рік, що дорівнює третині державного бюджету. Тому потрібно невідкладне скорочення армії державних управлінців в усіх владних структурах. Ми вважаємо також, що запропоноване Президентом скорочення числа народних депутатів недостатнє. Населення Росії у три рази більше, ніж в Україні, а депутатів у Державній Думі, як і у Верховній Раді, 450. Отже, прийнявши пропорцію Росії, ми можемо скоротити число народних депутатів до 150.
Невиправдано висока «ціна» нашої влади зумовлена також тим, що закони та постанови, що регулюють матеріальне забезпечення «слуг народу» мають характер винятковості, не пов’язують їхній добробут із динамікою рівня життя населення країни. Тому ми пропонуємо єдиною базою для встановлення і зміни посадових окладів для управлінців, як і для депутатів, зробити середню зарплату по країні. Не можна допускати, щоб закони суперечили нормам моралі. Це, насамперед, відноситься до нової редакції закону «Про статус народного депутата», прийнятої у 2001 р. шляхом подолання вето Президента. Величезний розрив у доходах управлінців і більшості населення країни веде до погіршення якості самих управлінських кадрів. У цьому ж напрямі діє і необмежений депутатський імунітет.
Найбільші суперечки викликає, мабуть, пропозиція Президента про створення в Україні двопалатного парламенту. Багато хто заперечує цю пропозицію: бікамералізм, мовляв, властивий тільки федеральним державам. Незрозуміло, чого більше в таких аргументах — власного незнання чи переконання в непоінформованості виборців. Насправді зараз двопалатний парламент існує в багатьох унітарних державах, серед них у Великій Британії, Франції, Італії, Іспанії, Австрії, Бельгії, Ірландії, Норвегії. Виникає запитання: випадково чи закономірно те, що всі економічно розвинені країни мають двопалатний парламент? Ми не схильні вважати, що причина тільки в цьому, але не можна і заперечувати значення якості законів, що приймаються для розвитку підприємницької та трудової активності і, зрештою, для темпів економічного зростання. Адже головна перевага двопалатного парламенту полягає у тому, що закони, які приймаються, проходять експертизу в двох площинах: соціальній — із боку нижньої палати, сформованій за партійними списками, і територіально- регіональній — із боку верхньої палати. Важливо тільки, щоб остання обиралася демократично всім населенням за мажоритарною системою. Створення другої палати цілком узгодиться і з тенденцією децентралізації, що намітилася в управлінні. Регіони отримають реальну можливість впливати на закони, що приймаються парламентом. Рада регіонів необхідна і для того, щоб компенсувати відрив депутатів від виборців, який неминучий при пропорційній системі виборів.
Президент, як відомо, пропонує сконцентрувати вибори в усі представницькі органи у часі. На наш погляд, ця пропозиція має більше недоліків, аніж переваг. Поєднання всіх виборів нераціональне і важко здійсненне, до того ж це непосильне навантаження і на бюджет, і на психіку населення. Небезпека «одномоментної» зміни всієї влади зумовлена також нестійкістю партійних уподобань переважної частини населення країни, що може призвести до розриву спадкоємності влади. Наслідком завищених соціальних очікувань є періодичні кризи довіри стосовно партій, які раніше перемогли. У цих умовах домінуюча громадська думка може коливатися від надто правих до надто лівих партій.
ДОВІДКА «Дня»
Конвент — термiн, що прийшов до нас iз полiтичної iсторiї Францiї. Конвент національний (Convention nationale) — вищий законодавчий і виконавчий орган першої Французької республіки. Діяв з 21 вересня 1792 р. по 26 жовтня 1795 р. Конвент було обрано після народного повстання у Парижі 10 серпня 1792 р., яке скинуло монархію. Законодавчі збори скасували цензову виборчу систему і декретували скликання Конвенту. Уперше у виборах брали участь усі чоловіки, яким виповнився 21 рiк (за винятком домашньої прислуги). Перше публічне засідання Конвенту одностайно ухвалило рішення про скасування королівської влади і встановлення республіки. Короля Людовіка XVI Бурбона, незважаючи на опір жирондистів, було віддано до суду (вирок — страта) і 21 січня 1793 р. гільйотиновано.
Депутати Конвенту розділялися на три основні угруповання. Праві — жирондисти, ліві — радикали-якобінці і «болото» — центристи, які приєднували свої голоси до тієї або іншої крайньої фракції. 2 червня 1793 р. жирондистів під час чергового повстання вигнали з Конвенту, і настав якобінський період; уся повнота влади у вищому органі перейшла до якобінської диктатури на чолі з М. Робесп’єром, Ж.-П. Маратом, Ж.-Ж. Дантоном і Л.А. Сен-Жюстом, які представляли інтереси дрібної буржуазії, нижчих верств селянства, міських робітників. Фактично одночасно розпочався червоний і білий терор. Конвент і підзвітні йому Комітет громадського порятунку, Комітет громадської безпеки та ряд інших комітетів складали революційний уряд якобінців.
Термідоріанський переворот (27/28 липня — 9 термідора за революційним календарем), спричинений насамперед розбіжностями і страшним терором, як всередині якобінського табору, так і у країні (ліонські вбивства, страти роялістів і селян у Вандеї, охопленій повстанням) привів до влади велику буржуазію. Термідоріанський Конвент став тією сходинкою, після якої було встановлено режим Директорії та в майбутньому на її руїнах створено імперію Наполеона I Бонапарта.
