У чому суть українсько-російської суперечки?
Різні підходи українських і російських учених із питання про інтерпретацію голоду 1932—1933 рр. у СРСР уперше проявилися 15 років тому. Практично відразу питання з суто наукового переросло на політичне. 2008 року, оголошеного Роком пам’яті жертв Голодомору, суперечка між політиками і вченими обох країн з приводу цієї трагічної сторінки нашого спільного минулого набула замежних форм. Українцям — громадянам Російської Федерації не дозволили провести меморіальну акцію «Невгасима свічка».
Чи можливо досягти взаєморозуміння між сторонами? Що для цього потрібно зробити? Формулюючи свої відповіді, не хочу прагнути до компромісу. Мета вченого — показати минуле таким, яким воно було.
1. ДЕЯКІ ПІДСУМКИ РОКУ ПАМ’ЯТІ
Головним підсумком минулого року потрібно вважати колосальний масив нової інформації про Голодомор. Безпрецедентною акцією є вихід у світ Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Український інститут національної пам’яті зміг організувати видання 19 томів великого формату, кожен із яких містить до тисячі сторінок тексту. Це — аналітичні нариси, документи і фотодокументи, свідчення очевидців, мартиролог. На доповнення до Національної книги пам’яті видано збірники документів, включаючи чотиритомник матеріалів комісії американського Конгресу «Великий голод в Україні 1932—1933 рр.», монографії та збірники статей, альбоми, спогади, популярні книги. Проведено наукові конференції в багатьох містах України, в ряді найбільших університетських центрів Європи та Північної Америки. Організовано виставки документів на тему Голодомору в країні та за кордоном. У Києві споруджено вражаючий пам’ятник жертвам голоду.
Проте, не вдалося (головним чином — через протидію Росії) домогтися від ООН визнання Голодомору геноцидом українського народу. Не вдалося переконати в цьому й значну частину громадян власної країни. Більше того... 17—24 грудня соціологічна служба Центру ім. Разумкова провела передноворічне опитування, яке виявило масштабну алергію суспільства з приводу Голодомору. З’ясувалося, що вшанування жертв Голодомору вважає подією національного масштабу лише 3 % опитаних.
Подібна алергія має раціональне пояснення. Ніскільки не маючи сумніву в тому, що від голоду загинули мільйони людей, суспільство відкидає політичне протистояння з цієї проблеми, яке виявилося і всередині країни, і у відносинах із Росією. Що можна зробити в цій ситуації? По-перше, подати свої аргументи і почути аргументи протилежної сторони. По-друге, винести на суд міжнародної громадськості глухоту тих, хто не бажає чути аргументів.
2. ГОЛОВНА ТЕМА СУПЕРЕЧКИ
В українсько-російській суперечці навколо Голодомору можна виділити ключову тему: наявність або відсутність принципових відмінностей між українським Голодомором і загальносоюзним голодом. Блокуючи визнання Голодомору геноцидом українського народу на міжнародному рівні, Росія обрала шлях заперечення регіональних відмінностей у загальносоюзному голоді 1932—1933 рр.
В одній, навіть доволі великій за обсягом газетній статті неможливо схарактеризувати всі аспекти українсько-російської суперечки. Щоб викласти позиції сторін і оцінити їх з наукового погляду, необхідно представити читачеві власну систему висновків разом із найважливішими фактами, на основі яких її вироблено. Тому потрібно зробити вибір на користь головної теми суперечки. Постараюся показати, чим український Голодомор відрізнявся від загальносоюзного голоду.
3. МАСШТАБИ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДУ
Інститут історії України НАН України видав до 70-річчя Голодомору колективну працю: 888 сторінок великого формату і зошит ілюстрацій у 48 сторінок. Книгу ми повезли до Москви, щоб обговорити її за участю найбільших російських фахівців з аграрної історії. 29 березня 2004 року обговорення відбулося в Інституті загальної історії РАН. Вердикт цих учених був таким: український голод не відрізняється від загальносоюзного. В. Данилов та І. Зеленін услід за обговоренням помістили в часописі «Отечественная история» статтю, останній абзац якої звучав так: «Якщо вже характеризувати Голодомор 1932—1933 рр. як «цілеспрямований геноцид українського селянства», на чому наполягали деякі історики України, то потрібно мати на увазі, що це був геноцид у рівній мірі й російського селянства».
Процитоване твердження дорого коштує. Адже багато хто з порога відмітає думку про можливість геноциду радянського народу, що здійснювався функціонерами робітничо-селянської влади. Можна було б відповісти так: досліджуйте те, що відбувалося в Росії, а ми зосередимося на сталінських репресіях в Україні. Але така відповідь суто формальна, бо голод 1932—1933 рр. — це частина нашої спільної історії.
На перший погляд здається, що Українська СРР і Російська Федерація постраждали в рівній мірі. За підрахунками, опублікованими 2001 року австралійським демографом С. Віткрофтом, викликана голодом надмірна смертність у обох республіках приблизно однакова: по 3,5 млн. людей. («Трагедія радянського села», том 3, С. 866—887). Зроблені 2008 року розрахунки Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ дають в Україні приблизно таку ж цифру прямих втрат. Збігається ця цифра і з моїми підрахунками, опублікованими ще 1990 року. В аналізі демографічних величин, який потребує спеціальних знань, я тоді спирався на допомогу вченого, який працював у Гарвардському університеті, відомого в світовій науці під псевдонімом Максудов (це був висланий із СРСР дисидент Олександр Баблнишев).
Але збіг величини втрат у двох республіках — уявний. До складу Російської Федерації входили Кубанський округ Північно-Кавказького краю та Казахська автономна республіка, які дають левову частку жертв. Якщо україномовну Кубань віднести до України (в 20-і роки спроби возз’єднання робилися, але виявилися безуспішними), а Казахстан винести за межі Російської Федерації (1936 року він отримав статус союзної республіки, та й механізм голоду в казахів специфічний), то надмірна смертність у російських регіонах обчислюватиметься лише сотнями тисяч. Сотні тисяч жертв — можна говорити про геноцид. Але зрозуміло, що на мільйонні втрати України вплинув якийсь додатковий чинник.
Після обговорення нашої монографії про Голодомор я полишав Москву з твердим наміром з’ясувати, чому українські втрати на порядок перевершують російські. Зізнаюся, що я знав: різниця у втратах була результатом ретельно замаскованої чекістський акції, яка мала місце лише в УСРР і на Кубані. Мав сумнів лише в тому, чи вдасться довести її документально. Плануючи найбільш зловісну в своїй практиці терористичну акцію, Сталін намагався не залишати слідів.
Поставленому завданню довелося присвятити багато років. Науковий пошук нагадував рутинну роботу судового слідчого. Часом давно відомі документи набували іншого значення, коли зіставлялися зі знову виявленими. Працювати в архівах майже не доводилося, в основному знайомився з джерелами, які в достатній кількості входили до наукового обігу. Адже темою Голодомору вже займалися сотні краєзнавців, архівістів, учених.
Перші результати моєї роботи оперативно публікувалися в газеті «День» (на основі цих статей була складено книгу для «Бібліотеки» газети). У 2007—2008 рр. було опубліковано й інші книги. З’явився аналітичний нарис «Як це було», яким відкривається зведений том Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Але найкоротший шлях до читача — як вітчизняного, так і міжнародного — це публікація в газеті «День». Притаманна будь-якій газеті оперативність інформації поєднується в ній із можливістю підкріпити висновки достатньою доказовою базою.
4. ГЕНОЦИД ЧИ НЕ ГЕНОЦИД?
Українська і російська сторони одностайні в тому, що голод 1932—1933 рр. був викликаний хлібозаготівлями. Щоб дійти такого висновку, досить переглянути обсяг літератури з цієї тематики, який постійно збільшується, (тепер вже і в Росії) з цієї тематики.
Переконаний, що коли постійно і в унісон із росіянами говорити про хлібозаготівлі, то українська сторона не зможе переконати опонентів у обгрунтованості своєї думки про геноцид. Хлібозаготівля дійсно була причиною безлічі смертей від голоду. Але дуже важко, а точніше — зовсім неможливо довести, що вони застосовувалися владою як метод цілеспрямованого знищення своїх співгромадян.
Відомо, що першопричиною голоду 20-х і 40-х років був природний катаклізм — засуха колосальної сили. Відомо й те, що в 1930—1933 рр. природні умови сприяли хорошим урожаям. Коли керівництво Компартії України дозволило публікацію документів про голод 1932—1933 рр., воно мало пояснити, в чому полягала причина трагедії. У постанові ЦК КПУ від 26 січня 1990 року говорилося: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики».
Держава заготовляла хліб, щоб нагодувати міста і армію або продати зерно за кордон із метою отримати валюту для закупівлі необхідного новобудовам п’ятирічки обладнання. Згубні для селян заготівлі хліба здійснювалися в усіх зерновиробляючих регіонах. Наслідком ставав голод у сільській місцевості цих регіонів, а також серед міських споживачів, яким держава урізувала хлібний пайок або зовсім знімала з централізованого постачання.
Безперечно, голод може слугувати знаряддям геноциду. Але українські політики, які прагнуть до міжнародного визнання Голодомору геноцидом, використовують лише один аргумент: в Україні від голоду загинуло істотно більше людей, ніж у Росії. Не потрібно мати багату уяву, щоб уявити собі реакцію протилежної сторони, коли цей безперечно сильний аргумент обростає конкретними цифрами. Адже число загиблих бездоказово збільшується до 10 млн. людей і більше. Чомусь багато які політики зважуються відсунути на бік демографів і назвати взяті зі стелі цифри. Це наївна позиція, якщо врахувати, що демографічна статистика з 1989 року загальнодоступна, і розрахунками надмірної смертності багато років займаються вчені в країнах Заходу.
Наші опоненти в Росії визнають різницю в надмірній смертності між УСРР і сусідніми регіонами. Але вони озвучують зовні переконливий контраргумент: «УСРР і Кубань — основні виробники експортного зерна; отже, саме через це і лише через це хлібозаготівлі тут були особливо згубними». Таке твердження нагадує відому байку М. Крилова «Вовк та ягня»: «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать». Але воно «працює», коли йдеться лише про одне: геноцид чи не геноцид? Якщо держава піклувалася про постачання хлібом міст чи вивозила зерно за кордон, то її можна звинуватити лише в злочинному ігноруванні насущних потреб селян. Ігнорування призводило до масової смерті від голоду, але в цьому контексті неможливо говорити про вбивство голодом як кінцеву мету хлібозаготівельної політики. Іншими словами, в розумінні російської сторони тут немає геноциду.
А ось українська сторона чудово розуміє, що хлібозаготівлю можна використати і для форсування темпів індустріалізації (до речі кажучи — в тій же Україні), і для придушення національно-визвольної боротьби. «Кістлява рука голоду» в поєднанні з пишномовними деклараціями про дружбу народів — хороший спосіб утримати республіку в силовому полі Кремля.
Отже, нам говорять про Дніпрогес і Магнітку, а ми цитуємо рядки з довірчого листа Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 року: «Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити... Повторюю — ми можемо втратити Україну» (Сталин и Каганович. Переписка. 1931—1936 гг. М., 2001, С. 274). І що ж далі? Кожна сторона залишається при своїй думці.
Чи зможемо ми переконати російських політиків і вчених у тому, що Сталін використав хлібозаготівельну політику як форму терору голодом, спрямованого на утримання України в рамках Радянського Союзу? На жаль, у нас немає можливості виявити критерії, якими керувалися в Кремлі, коли розверстували хлібозаготівельний план за регіонами. Сталін не мав звички мотивувати свої дії в письмовому вигляді. Можна назвати лише два викликаних особливими обставинами випадки, коли відхилялася непроникна завіса, яка огортала його: цитований тут лист Л. Кагановичу від 11 серпня 1932 року і знаменитий лист М. Шолохову від 6 травня 1933 року зі звинуваченнями донських хліборобів у саботажі хлібозаготівель.
Таким чином, про каральну роль хлібозаготівель ми можемо судити лише за непрямими ознаками. А дійовим особам тієї доби залишалося дивуватися, чим були викликані «перекоси» в плануванні. Це здивування можна проілюструвати прикладом. 6 липня 1932 року уповноважений ДПУ в Новопсковському районі (Донецька область) звернувся до голови ДПУ УСРР із доносом, завдяки якому нам став відомий хід думок секретаря райпарткому Горшкова. Говорячи про завищений план хлібозаготівель з урожаю 1931 року, який отримала УСРР, Горшков зазначив: «Нехай би помилилися на десять-двадцять районів, це ще припустимо, але помилятися в розрахунках майже на всі райони України — це щось не те. Хоч би написали нам коротко, з чим все це пов’язане, а то прямо голову ламаєш і не додумаєшся, чим усе це викликане. Подивишся на ЦЧО (Центральна Чорноземна область у складі РСФРР, яка межувала з Україною. — Авт.), там повно хліба, а в нас голодують».
Безперечно, що згубні заготівлі хліба з урожаїв 1931 і 1932 рр. відняли життя у сотень тисяч селян як в Україні, так і в інших зерновиробляючих регіонах СРСР. Добре б разом із російськими вченими пошукати де-небудь у Президентському архіві РФ документальні докази того, що ці хлібозаготівлі в певний час і в певних регіонах використовувалися як знаряддя терору голодом. Але зараз потрібно відмовитися, аж до з’ясування всіх обставин, від спроб характеризувати голод 1932—1933 рр. в СРСР як геноцид.
Чи означає це, що потрібно відмовитися від законодавчо закріпленої в нас думки про те, що Голодомор є геноцидом українського народу? Зовсім ні! Потрібно навчитися розрізняти український голод першої половини 1932 року, який у всьому схожий на загальносоюзний голод 1933 року, від Голодомору, який протікав у першій половині 1933 року на тлі загальносоюзного голоду.
Датувати Голодомор двома роками, як це заведено, цілком припустимо, але лише тому, що сталінський режим застосував не пов’язані прямо з хлібозаготівлями каральні заходи вже в листопаді-грудні 1932 року в занесених на «чорну дошку» українських селах. Ці ж заходи було застосовано в січні 1933 року на території всієї України, що призвело до Голодомору.
