У день народження Поета,
або Джерело персональної поразки9 березня пані Марта Перейма, помічник аташе з питань культури Посольства США в Україні, влаштувала прийом, на якому зібралося чимало киян. Духовенство, діячі культури, актори, політики; українці, поляки, росіяни; громадяни України і представники української діаспори. Всі вони прийшли відзначити може найбільш знану і шановану серед нас дату – день народження Тараса Шевченка. (Так сталося, що досі це більш знана і шанована дата, ніж День незалежності України). Лунала українська мова; як завжди, своєю змістовністю, сучасністю і вагою вражало віршоване слово Шевченка. Незнайомі люди здавалися близькими і своїми — однодумцями. А люди були тут вельми різні — православне, греко-католицьке та католицьке духовенство, зокрема єпископ Станіслав Широкорадюк; черниці Матері Терези, подружжя Кочур, що пропагує та видає спадщину Григорія Кочура, Євген Сверстюк (Газета «Наша віра»), Маркіян Білинський (Інститут демократії), панство Ростислав і Марта Хомяки (Програма академічних обмінів Фулбрайта) та багато інших.
Для автора то була ще одна нагода порівняти світогляд, менталітет українців з України та земляків з-за кордону. Різниця тут значно більш помітна, ніж у вимові — мабуть-таки дуже добре «обробила» нас радянська ідеологія. Мені ще не доводилося зустрічати людину з діаспори, яка була б байдужа до долі України, до сучасного стану української мови та культури, до постійних політичних помилок. Ці люди не забувають того, що скоїла з нашим народом попередня влада, не списують її злочинів, не відпускають гріхів проти свого народу. І це не тільки ті, хто самі постраждали, скажімо, у 1939 році чи після війни. Українськими патріотами залишаються також їхні діти, народжені десь на американських чи австралійському континентах. Прикладів можна навести чимало, хоча б завдяки тому, що газета «День» має постійних дописувачів серед закордонної діаспори. Як вони стежать за нашими новинами, як переживають наші невдачі, як надіються, що ось-ось – і все влаштується. Один із таких людей з Австралії регулярно телефонує до редакції, аби отримати останні новини з «театру» об’єднання православних церков України. Соромно, але доводиться його постійно розчаровувати. Згадую також зустрічі з духовними й світськими представниками української діаспори в Римі — скільки суму завдають їм всі наші так звані негаразди, ганебні скандали, ходіння колами чи петлями! Ми для них – постійне джерело відчуття майже персональної поразки. Таке ставлення до загальних справ у нас вдома зустрічаєш не завжди, найчастіше серед колишніх політв’язнів та правозахисників, тобто серед людей, яки так і не стали органічною частиною радянського істеблішменту.
На прийомі п. Марти Перейми присутні мали честь познайомитися чи, вірніше сказати, бути представленими щойно висвяченому єпископу Української греко-католицької церкви Його преосвященству Глібу Лончину. (Як відомо, останнім часом єпископат УГКЦ збільшився на три особи, що пов’язано зі змінами в структурі церкви.) Маємо надію найближчим часом оприлюднити розповідь владики Гліба про свої плани, зокрема у царині міжцерковних відносин.
Прикрасою вечора став невеличкий концерт. Читалися вірші поета, хористи православної Покровської церкви співали молитви та пісні на слова Тараса Шевченка,.їм добре підспівували присутні.
ДОВIДКА «Дня»
Єпископ Гліб Лончина народився 1954 року в українській родині у містечку Стюбінвіл, Огайо (США). Богословську освіту здобував у Римі, де захистив докторат з літургіки у Папському Східному інституті. Священиче рукоположення отримав 1977 року. До України повернувся 1994 року; викладав у Львівській Богословській академії. Від 2000 року працював як аташе при Апостольській Нунціатурі в Києві. Крім рідної, володіє англійською, італійською та французькими мовами. Після архієрейського рукоположення єпископ Гліб Лончина виконуватиме обов’язки єпископа- помічника Львівської Архієпархії УГКЦ. Viv la освічені ієрархи!
