У пошуках «Батька»

Психоаналіз пропонує розглядати життєву і професійну перспективу дорослої людини через призму раннього або дитячого досвіду. Цей підхід для нас є тим більше цінним, оскільки саме досвід взаємин iз батьками як безпосереднє переживання ситуації слухняності, покарання, ласки або заборони, є першим знайомством iз Владою. Недаремно одну зі своїх знаменитих і найцікавіших робіт Зигмунд Фрейд, у співавторстві з політиком (!) У. Буллітом, присвятив аналізу історії життя і політичного успіху американського президента Т. Вудро Вільсона. Де, до речі, результат такої масштабної події, як Перша світова війна, інтерпретується через певні психологічні складності та бар’єри, властиві особистості президента США — країни, що претендує на лідерство у поствоєнному розподілі сфер світового впливу. Звичайно, ця праця є швидше психоаналітичним етюдом, ніж науковою роботою, однак, запропонований підхід до аналізу політичних подій має повне право на існування.

Що виходить, якщо застосувати категорії психоаналізу до вітчизняної політики?

По суті, виборча кампанія- 2002, проте, як і будь-яка інша значуща політична подія, регламентується не тільки правовими або політико-технологічними рамками, але й психічним і психологічним нюансом особистості тих політиків, які претендують на статус інформаційних і рейтингових лідерів кампанії. Адже кожен iз політиків — не просто партійний функціонер або стратег, котрий діє відповідно до логіки отримання політичної вигоди. Це, насамперед, реальна людина, яка, можливо сама того не усвідомлюючи, розігрує у зовнішньому публічному плані «вистави» з власного внутрішнього життя.

Спираючись на тезу про первинність інфантильних, або дитячих, переживань ситуації влади та перенесення їхнiх переживань у режим «реального часу», можна сказати, що фігура Батька як носія початкової, «первісної» функції влади повинна займати провідні позиції у розігруванні сюжетів політичної боротьби. Влада Батька може конвертуватися у дві політичні теми — античний міф про батьковбивцю Едіпа, та християнський міф про сакральну єдність Батька і Сина. Можна з певною часткою впевненості сказати, що у взаємодії та конкуренції сучасної української еліти присутні обидва вказані етюди.

Тут, напевно, потрібно почати з Віктора Ющенка та його знаменитої обмовки про «батька». Звичайно, мотив батьківства використовується самим Ющенком не без епатованих, ігрових цілей. Однак ця гра побудована на реальних особливостях постаті Ющенка, а саме — вираженої потреби у духовному наставникові та заступникові. Пригадаємо, що декілька років тому, до виходу нинішнього лідера блоку «Наша Україна» на сцену публічної політики, такою людиною для Віктора Ющенка був Вадим Гетьман. Зараз у ролі наставника і «батька» для Віктора Андрійовича виступив Леонід Кучма. По суті, Ющенко-політик ефективний і сильний тоді, коли він відчуває підтримку з боку більш зрілої, мудрої та досвідченої людини. Інакше його дії та вчинки набувають відтінків розгубленості та навіть деякої безпорадності. Саме цією обставиною пояснюється неадекватна позиція Ющенка в «урядовому процесі» квітня-травня 2001 року, підсумком якого стала відставка кабінету. Чекаючи від Президента батьківської підтримки і допомоги, та не отримавши її, Віктор Ющенко дезорієнтувався у ситуації двостороннього торгу iз ситуативною парламентською більшістю та не зміг до кінця прийняти правил реальної гри. Тоді, до речі, виконання батьківської або наставницької функції щодо В. Ющенка частково взяв на себе спікер ВР Іван Плющ. За іронією долі, після свого «вигнання з батьківського раю» Віктор Ющенко сам почав втілювати ідею Батька для тих політичних сил, які повірили у його політичний та лідерський потенціал — для представників національно-демократичної еліти.

Міф про Едіпа у боротьбі за перерозподіл владних функцій відігравався неодноразово. Зокрема, у 1998 році — розколом Народно-демократичної партії та виходом команди Анатолія Матвієнка в режим автономного плавання. Нагадаємо, що А. Матвієнко, будучи швидше номінальним, ніж реальним лідером НДП, мотивував своє рішення різким розходженням своїх поглядів і позицій iз «ортодоксальною» лінією партії. У той час розкол НДП інтерпретувався як відмежування ідеологічного крила партії від адміністративно-вертикальної форми організації партійної роботи і пояснювався об’єктивними закономірностями розвитку партійного поля в Україні. Психологічно ж ситуація пояснюється несвідомим прагненням скинути деспотичного, схильного до стратегічної відсталості «Батька». Номінальний, а отже, одночасно і слабкий, і амбіційний лідер НДП А. Матвієнко кинув виклик машині жорсткої вертикальної мобілізації членів партії, частково персоніфікованій особистістю екс-прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка. Сьогодні Анатолій Матвієнко — лідер партії «Собор», член трохи одіозного у своїй опозиційності Форуму національного порятунку.

Про психоаналітичні джерела непримиренної опозиційності потрібно поговорити окремо. Тут відразу потрібно визначитися, що опозиційність може бути двох типів: раціональна, побудована на розумінні конкретних вигод та наслідків вибраної стратегії, та «непримиренна» — та, яку прийнято називати «неконструктивною». Цей другий тип опозиційності, як правило, будується на суспільній хвилі могутнього емоційного протесту. А лідером «непримиренної» опозиції може і хоче (!) стати далеко не кожен представник партійно-політичної еліти, тут потрібен особливий склад особистості. Гарячий протест народу, який перекладається таким лідером мовою політичної опозиції, звичайно формулюється як «викриття несправедливості». І головним словом тут є «викриття». Така опозиція психологічно є «викриттям заради викриття», війною політичного «суперего» проти якогось «воно». Чистим уособленням «суперего» опозиції, та й еліти загалом, є Наталя Вітренко. Сила її особистості полягає, передусім, у здатності мобілізувати суспільне «суперего», енергія якого спрямовується риторикою викриття Влади, ураженої пороками та корупцією. Це ж справедливо і щодо «викривача влади» Олександра Мороза. Очевидно, що рішення стати головним героєм «касетного скандалу» для О. Мороза продиктоване у версії психоаналізу, насамперед, несвідомим бажанням покарати апарат влади за його «брудні» технології. До речі, касетний скандал, який зараз прийнято називати «тестом недієздатності» української опозиції, для української політичної еліти загалом став хорошим тестом психологічної мотивації політичного вчинку. Адже розкручування «теми Мельниченка» виявилося справою далеко не такою масовою, як можливо, очікувалося, і роль детектива-викривача прийшлася до душі зовсім небагатьом. Наприклад, Сергій Головатий, колишній Міністр юстиції України, що свого часу запросто входив до кабінету Президента Л. Кучми, зайняв у «справі про касети» найактивнішу позицію. Саме він став членом групи Головатий — Шишкін — Жир, яка претендує на монопольне озвучення волі та позиції опального майора Мельниченка. Звичайно, останнім часом індекс публічності цього політика різко знизився, і касетний скандал став якнайбільш доречним. Однак, хіба політико- економічне життя України таке вже бідне на значущі події, які можуть стати мотивом виявити себе і відстояти свою позицію? Як говорив Єгор Гайдар, аж ніяк. Все-таки, мотив найактивнішої участі С. Головатого у пошуках «касетної аутентичності» аналогічний все тому ж старому доброму міфу про Едіпа. Президент вигнав його зі своєї команди (чим не політичний Едем?) — Президента потрібно викрити та покарати.

Вторгнення несвідомого у сферу «високої раціональності і передбачуваності» — тобто у політику, — прочитується і в інших сюжетах. Зокрема, енергія та емоційність надто правих партій підживлюється нарцисовим бажанням постійно відігравати колишні національні або етнічні травми. Дана обставина пояснює низьку політичну, стратегічну і виборчу ефективність подібних партій, хоч і справжні цілі їхньої діяльності далекі від традиційної формули «все для перемоги». Точніше, вони орієнтовані на цілком інші перемоги — перемогу національного добра над позанаціональним (чужим, позародовим і т.д.) злом.

Автори даної статті жодним чином не прагнуть звести вітчизняну політичну практику до вузькопсихологічного пояснення. Однак зовсім виключати елемент несвідомості та ірраціональності з політичної сфери, напевно, не варто. Психологи, до речі, кажуть: «Кожна організація розігрує в особах невроз свого шефа». А правильно поставлений діагноз — це курс до повного одужання.