Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті–3

У часи Середньовіччя історична пам’ять на українських землях, як і на Заході Європи, концентрувалася там, де існували осердя освіченості — в монастирях, у монастирських школах і в центрах літописання. Масова ж соціально-історична пам’ять майже повністю переривається в ХІІІ—XV століттях у зв’язку з тими драматичними подіями, в фокусі яких опинилася Україна. Відлуння князівських часів залишилося тільки в кількох піснях і особливому місці гідроніму «Дунай» у фольклорі. Нові часи розпочалися в Україні хвилею творення не лише козацтва, а й православних братств і освітніх закладів, а відтак — і формуванням «козацької нації». Саме остання стала головним носієм соціально-історичної пам’яті — як у писемному вигляді (козацькі літописи та супровідні твори), так і в усному (кобзарі, більшість яких походила з козаків похилого віку). «Козацький міф» слугував осердям пам’яті про Patria Cosacorum; навіть після покріпачення більшості селян (хоча частина їх залишилася в козацькому стані) він залишився жити в їхньому середовищі; на більшій частині Наддніпрянщини та Слобожанщини класичне російське кріпацтво не протрималося і століття, а на Кубані та в Причорномор’ї його взагалі не було. А відсутність кріпацького (фактично — рабського) досвіду чи його досить коротка тривалість значили дуже багато.

Якими були риси українського селянства на теренах колишньої Гетьманщини зафіксував Антон Чехов 1888 року: «Окрім природи, ніщо не вражає мене так в Україні, як загальний добробут, народне здоров’я, високий ступінь розвитку тутешнього мужика, який і розумний, і релігійний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий і ситий. Про антагонізм поміж пейзанами і панами немає і гадки». З листів письменника і спогадів його колег відомо, що грамотні «хохли» читали Шевченка та нерідко мали вдома «Кобзар», що їхніх дітей місцева «панська» молодь навчала українською мовою, що ті ж самі українські «пани» організували лікування селян (до якого невдовзі підключився і сам Чехов), що ці селяни вміли не лише добре співати, а й грати на скрипках тощо. І не лише про селян ішлося — Чехов спілкувався і з робітниками цукрового заводу Харитоненка, які жили переважно в тих самих селах чи в Сумах; їхні звичаї були на загал такими ж, несхожими на російський чи совєтський «пролетаріат» пізніших часів. Інакше кажучи, якщо вважати селянство «класом-пам’яттю», то в Україні воно було вельми своєрідним; але «клас-пам’ять» не зводився до селянства.

Загалом на початку ХХ століття процеси, пов’язані з усталенням соціально-історичної пам’яті, розвивалися в тій частині України, яка входила до імперії Габсбургів, просто-таки бурхливо (внаслідок доволі ліберальної політики влади цієї імперії), а в частині, яка входила до імперії Романових, — із певним сповільненням, зумовленим самодержавством і колоніальною політикою влади цієї імперії. Проте цей розвиток був самоочевидним і потужним, адже його основою було вільне селянство, козацтво, певна частина шляхти, яка плекала т.зв. садибну культуру, та значна частина інтелігенції, особливо в провінції. Тож не дивно, що 1917 рік ознаменувався справжнім вибухом національного самоусвідомлення українців, позитивні та негативні складові якого ґрунтувалися на історичній пам’яті. В останню чергу саме тому зазнали на українських теренах поразок як Біла, так і Червона армії, але більшовики зреагували на них оперативніше й ефективніше вже в 1919 році, тоді як білі — лише восени 1920-го, коли було вже запізно. Більшовицька українізація, яка мала кілька хвиль (перша — в 1919 році) була явищем вимушеним і багатоплановим, проте однією з її складових (яка не враховується достатньою мірою дослідниками) стало переконструювання в потрібному напрямі соціально-історичної пам’яті, де робився акцент на діях «трудового народу» та фальсифікувалися цілі національно-визвольні рухи.

Але навіть у такому вигляді, коли ставка Кремля на розпалювання революцій у Європі «зсередини» на початку 1930-х змінилася на стратегію реалізації «революцій іззовні», принесених на багнетах Червоної армії, українізація та її наслідки стали політично небезпечними. Автор концепції геноциду Рафаель Лемкін писав у 1953 році: «Допоки Україна зберігає свою національну єдність, допоки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця совєтської ідеї». Тож одним із завдань Голодомору-геноциду стало заміщення навіть коригованої соціально-історичної пам’яті системою соціально-історичної міфології, яка будувалася за допомогою потужних органів пропаганди та ще потужніших каральних органів за підтримки то більшої, то меншої, але завжди значної частини суспільства. Насаджувана владою ідеологія пронизувала всі сфери життя та підпорядковувала їх собі. Відтак вона закономірно перетворилася на сучасну міфологію; якщо ідеологія є засобом впливу на людину й остання більш-менш вільна в її виборі та сприйнятті, то міф — це спосіб життя, який не викликає заперечень, а міфологія — це система координат, якою керується людина і яка не може бути піддана запереченню чи навіть розмислу.

Міфологія лежить поза досяжністю критичного розуму та сприймається на віру, незалежно від того, чи підтверджує реальність її настанови, чи ні. Міф для людини є чимось істотнішим і вагомішим, ніж реальність. Тоталітарна чи неототалітарна соціально-міфологічна система світобачення заміщує собою (в більш м’якому, неостаточному варіанті — доповнює) реальну історію, і не лише її, а й реальне сьогодення, відтак — і формує майбутнє. Совєтська всеосяжна соціально-історична міфологія значною мірою забезпечувала не лише тривалу суспільну стабільність, а й позитивне емоційне сприйняття влади значною частиною населення. Соціально-політичні міфи совєтського періоду — про «героїчні п’ятирічки», про «миролюбну ленінську зовнішню політику», про «перемогу над фашизмом», про «визначні успіхи совєтської держави», про «найбільш читаючий народ світу» тощо — аж до середини 1980-х являли собою один із головних чинників буття тодішньої системи, а деякі з них у дещо видозміненому вигляді дають змогу режиму Путіна в Росії відчувати впевненість у майбутньому, які б економічні дурниці не коїла влада і які б локальні конфлікти вона не провокувала в Європі, Азії та Африці.

Щодо України й українців, то чільними в совєтські часи в цьому плані стали міфологеми «возз’єднання» та «мрій про нього», «двох братніх народів», «віковічної дружби», «України як молодшої сестри», «боротьби проти буржуазних націоналістів» тощо. А Переяславська рада 1654 року перетворилася на «закономірний результат усієї попередньої історії двох великих братніх слов’янських народів — російського і українського». Історик Михайло Брайчевський відзначив у 1966 році: «Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином... проти власної національної незалежності». Якого успіху сягнуло заміщення реальної історичної пам’яті фальшивою яскраво засвідчує запис Олеся Гончара в «Щоденнику» від 09.08.1982 року про розмову з Миколою Бажаном щодо знаного літератора 1920—1930-х років Майка Йогансена, де, зокрема, є такий фрагмент: «Десь він пише в жартівливих своїх коментарях, що жити йому до 1942-го... Здається, так воно і сталось... Кажуть, помер десь під Москвою, в електричці...». Тобто два першорядні українські письменники, обоє аж ніяк не совєтські ортодокси, лавреати всіх можливих премій, академіки АН УРСР, повністю загрузли в системі фальшивої історичної пам’яті, створеної владою. Бо ж Йогансен був розстріляний 27 жовтня 1937 року в київській в’язниці НКВД; щоб страхітлива кількість смертей діячів культури не припадала на два роки Великого Терору, родичам видавали довідки, що вони померли від хвороб чи в таборах, чи на засланні, чи по закінченні ув’язнення в діапазоні від 1939-го до 1944-го, а то й після завершення війни. Ці дати здебільшого перейшли в офіційні совєтські довідники після реабілітації жертв Великого Терору. Але при цьому чомусь Бажан і Гончар не задалися банальним питанням: яка могла бути електричка в прифронтовій зоні під Москвою в 1942-му? Мабуть, тому, що координати як соціально-історичної, так й індивідуальної (навіть в української еліти!) пам’яті були істотно зміщені за допомогою всіх механізмів тоталітарного ладу, якщо не замінені суто фальшивими чи повною історичною амнезією.

У підсумку варто зазначити, що, здається, всі відомі визначення нації (крім сталінського) містять у собі як неодмінну складову історичну пам’ять. Іншими словами, нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати спільну (бодай у головних рисах) візію свого минулого, спільну систему моральних вартостей, за допомогою яких оцінюються ті чи ті події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злети та падіння на роздоріжжях цивілізації тощо. Пам’ять загальнонаціональна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них (бо ж й етичні норми, й мистецькі твори, й пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну — речі надіндивідуальні, але без них історична пам’ять не існує). Така пам’ять — не лише те, що ти пам’ятаєш особисто: це національний досвід, який перейшов до тебе в об’єктивованих, опредмечених формах. Перифразуючи відомий вислів, можна констатувати: скажіть, яка в нації історична пам’ять (і чи є вона взагалі), і ми побачимо, чи життєздатна ця нація, чи ні. А те, що безнаціональне та позанаціональне життя є фікцією (принаймні для абсолютної більшості людей, за незначними чи де-факто ілюзорними винятками), наочно доводять події останніх років, і не лише в Україні.

«МАЙДАН. 22 СІЧНЯ 2014 Р.» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог: 

— Сьогодні була дана відповідь тим, хто вважає Майдан заколотом і транслює штампи російської пропаганди — Верховна Рада підтримала постанову, яка визначає Майдан і революцію гідності історичною подією у становленні української політичної нації та вільного та демократичного суспільства. Постанову підтримало 295 депутатів. І це ознака єднання парламенту. Це чітка позиція — визнання незворотності шляху розвитку України у напрямку демократії, свободи та європейської інтеграції. За що виступав Майдан і віддали свої життя герої Небесної сотні.

І дуже хотілось би, щоб це голосування не залишилось тільки символічним кроком, а стало стартом змін за які виступав Майдан у напрямку демонтажу корпоративно-олігархічної системи, яка лежить в основі суспільної несправедливості в Україні та всіх наших втрат останніх десятиріч — економічних, територіальних, людських.