«Україна – НАТО: невійськова співпраця»

«Сьогоднішній день помічений температурним екстремумом», — заявив Михайло Гончар — модератор зустрічі «Україна — НАТО: невійськова співпраця як спільна відповідь гібридним загрозам». Із ним варто погодитись, адже питання, які розглядалися на круглому столі, що відбувся днями в Києві, є і вкрай болючими, і вкрай нагальними. Передусім залишається запитання щодо остаточного визначення держави: то ми фіксуємо досягнення критеріїв, необхідних для вступу в НАТО, чи ми все-таки зазначаємо кінцевою метою  вступ в Альянс?

Нагадаємо, що на початку 2000-х секретар РНБО Євген Марчук створив правову базу для інтеграції України в НАТО (військова доктрина, Закон «Про основи національної безпеки України»), де якраз було чітко зазначено, що Україна проводить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». Саме він представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу.

Проте тодішній президент Леонід Кучма після Стамбульського саміту НАТО робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО),  саме в цей час Леонід Кучма на один-два дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... 

Треба згадати й історію про Бухарестський саміт 2008 року, коли німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. Як результат, у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала 20 відсотків території цієї країни. А 2014-го Москва, очевидно розуміючи, що НАТО не реагуватиме, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і розпочала війну на сході України.

На зустрічі в готелі «Київ» справедливо лунала критика тих, хто представляв на заході українську владу. Радник міністра інформаційної політики України Аліна Фролова абсолютно справедливо зазначила, що чиновники мають навчитися говорити людською мовою для того, щоб загал не сприймав їхні заяви як сухий звіт, а відчував прагнення представників влади до реалізації конкретних цілей щодо поступу в НАТО. Тим більше, що нинішня війна на сході довела факт необхідності цього руху. Але чому ми спостерігаємо кволість у цьому процесі?

Віце-спікер Верховної Ради Оксана Сироїд під час заходу заявила: «Ці майданчики дуже важливі для обговорення питання вступу до НАТО. Гадаю, парламентарії недооцінюють важливість прямого спрямування до Альянсу. Росія нівелює всі післявоєнні інститути     — це й ООН, і НАТО. Важливий аспект, який ми маємо розглядати у вимірі невійськової співпраці, — права людини. Питання — враховуючи війну в Україні, як ми маємо ставитися до таких ключових аспектів європейських цінностей? Адже інколи за захистом прав людини стоїть захист інтересів держави. Якщо ж ми знехтуємо принципом захисту державних інтересів, то хто тоді захистить права людини? Настав той час, коли ми маємо принципово простежити зв’язок між безпекою та правами людини. Ми маємо також усвідомлювати, що поки РФ матиме право голосу в РБ ООН, цей орган ніколи не буде ефективним. Це є об’єктивною реальністю, й ми маємо щиро про це говорити. Насправді, війна може бути поштовхом до нових дій у сфері безпеки. У нас є унікальний досвід. Ми маємо шукати нові стратегії дій щодо агресора».

Окремі коментарі під час круглого столу підтвердили, що навіть начебто обізнані люди виявляють високу ступінь невігластва, ставлячи під сумнів необхідність проведення референдуму щодо вступу України до НАТО. Про можливість проведення такого референдуму, нагадаємо, нещодавно заявив Президент Петро Порошенко. Схоже, не всі розуміють, що позитивний результат відповідного референдуму буде важливим кроком у євроатлантичній інтеграції. Цей аргумент для західної спільноти щодо реального бажання українців долучитись до Альянсу розвіяв би туман сумнівних навіювань, мовляв, прагнення до НАТО — це лише примха деяких високопосадовців.

Важливо розуміти, що співпраця з НАТО — це на 2/3 робота саме в невійськовій сфері. А це значить — Україна має не лише вправно воювати, а й боротись із глибинними вадами державної системи. Звісно, у людей виникає закономірне питання, яке неодноразово лунало на зустрічі, — як ми можемо говорити про невійськові аспекти, тоді як перебуваємо в стані війни? І тут вкрай цікавим є інший ракурс — що, зрештою, відбувається на Донбасі, чому очевидні речі не названо своїми іменами, як-то «війна» замість «АТО», «деокупація» замість «реінтеграція»? Відсутність чіткості в таких ключових питаннях породжує неясність і в стратегічних аспектах.

На думку деяких присутніх, термін «гібридна війна» використовується владою для того, щоб створити собі люфт у визначеннях. Тобто офіційна українська сторона  фразу гібридності використовує саме для того, щоб відійти від необхідності називати війну війною, а отже, дати можливість торгувати з агресором і чинити інші колабораційні дії. Президент Центру глобалістики «Стратегія—XХI» Михайло Гончар вважає, що «проявився не гіпотетичний, а реальний ворог, який окреслив себе досить рельєфно        — Росія тепер для України ворог ясний, чіткий і на віки».

«У Росії немає намірів, вона вже діє і знищує, — стверджує директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Григорій Перепелиця. —  І ми маємо говорити не про «гібридний мир», а про війну. Ні ми, ні НАТО, на жаль, до кінця не відчувають, що світ вже змінився. Та архітектура безпеки, яка була встановлена після закінчення холодної війни і під яку будувалося НАТО, вже зникла. Цю архітектуру зруйнувала Росія».

Тож нам потрібні чіткі визначення й чітка стратегія. І дії. Де б йшлося не просто про досягнення критеріїв, а про кінцеву мету — вступу України в НАТО.