Україна незалежна та неуспішна

Цими днями виповнюється не лише 30 років українській незалежності. Цими днями виповнюється і 30 років розпаду радянської імперії. Мені можуть зауважити, що розпад почався раніше — з проголошення про суверенітет країн Балтії. Але насправді жодну іншу втрату Москва не прийняла так трагічно та болісно, як втрату України. Фантомний біль по Україні терзає її й дотепер, і розв’язана Росією проти України війна слугує тому найкращим доказом. Саме тоді, коли наша держава поставила остаточний хрест на планах укласти «союзний договір», тоді, коли вона задекларувала рішуче небажання йти далі із Москвою, Радянський Союз і припинив своє існування.

Здавалося б, якщо Україна була настільки важливою частиною імперії, це мало б свідчити про її значну міць. А раз так, то, відкинувши колоніальне минуле, наша держава мала стати гегемоном на пострадянському просторі, новим центром впливу Східної Європи. Проте нічого подібного не відбулося. Ми — найбідніша країна регіону, якщо не брати до уваги Росію, котра розкинулася на двох континентах. Ми також — лідери чисельних антирейтингів, зокрема, ми перші з дитячої смертності та дитячої наркоманії, перші за темпами розповсюдження онкологічних та серцево-судинних захворювань. Ми маємо найнижчу пенсію і найвищі показники еміграції. Ми програємо у порівнянні не тільки колишнім країнам «соціалістичного табору», але й сусідам по радянській тюрмі. Чому так сталося?

Я спробую накидати пару версій, але спочатку — трохи цифр та фактів, що характеризують стан справ у колишніх радянських республіках.

Передусім зауважу, що бачу певну кореляцію між вектором розвитку країни та рівнем демократії у ній. Значна частина держав, в яких права і свободи громадян знаходяться на відносно високому рівні, вже є або прагнуть до членства в Євросоюзі або НАТО, і навпаки — держави з більш авторитарними системами правління тяжіють до сфери впливу Росії і входять до Співдружності незалежних держав, Організації договору про колективну безпеку або Євразійського економічного союзу, більш відомого в нашій країні як «митний». Здавалося б, у нас із цим все має бути гаразд, адже прагнення до ЄС та НАТО ми навіть прописали у нашій Конституції. Проте тут не все так просто, і до цього моменту я ще повернусь.

Поза тим, найкращий рівень демократії демонструє зараз Балтія — Литва, Латвія та Естонія, в яких цей індекс перебуває на рівні між 7 і 8. Всі три держави давно увійшли в Євросоюз і є повноправними членами НАТО. Асоціацією ж з ЄС зараз можуть похвалитися тільки три колишні радянські республіки: Україна, Грузія і Молдова. За індексом демократії суспільно-політичного життя наша країна теж дещо поступається сусідам — 5,7 проти 5,9 у Грузії і 6 у Молдови.

Що стосується партнерства із НАТО з перспективами членства в альянсі, то крім України, Грузії і Молдови, план партнерства з Північноатлантичним альянсом є ще у Казахстана та Азербайджана.

Членами СНД зараз лишаються 8 країн, причому Україна і Грузія припинили свою участь в СНД після російської агресії. Окремо треба зазначити, що наша країна формально навіть не входила в СНД, хоч і була його учасником з 1991 року, але статут об’єднання Україна так і не ратифікувала. Ще чотири країни з традиційної сфери впливу Росії входять у Митний союз — це Вірменія, Білорусь, Казахстан і Киргизстан. Що стосується Киргизстану, то варто відзначити, що ця держава демонструє відносно непогані показники за рівнем демократії і несуттєво відстає від України з індексом 4,9.

Окремої згадки тут заслуговує Туркменістан, в якому за роки правління Сапармурата Ніязова склалася абсолютно «своя атмосфера»: країна досі не цікавиться партнерством ні з РФ, ні з Заходом і не є членом жодного перерахованого вище об’єднання. Спадщина Ніязова, який підім’яв під себе всі гілки влади в Туркменістані і правив до 2006 року, відчувається донині — індекс демократії в країні зараз найнижчий серед колишніх радянських республік і становить 1,8, хоча певні поліпшення в цій сфері все ж є.

Якщо говорити про макроекономічні виміри, то кращі показники за рівнем ВВП на душу населення сьогодні демонструють — знову таки! — чинні члени ЄС і НАТО і найдемократичніші з пострадянських держав: Естонія, Литва і Латвія. Рекордні 17,6 тисячі доларів валового внутрішнього продукту припадає на одного жителя Естонії, а Литва і Латвія злегка відстають від неї за цим показником з 14,8 і 14 тисячами доларів в рік на людину. Україна за цим показником зараз перебуває між Вірменією і Узбекистаном, причому довоєнні показники рівня ВВП на людину у нас були вдвічі вищими: за даними Світового банку, у 2013 році він становив 4 тисячі доларів.

Так було, повторюся, у передвоєнному 2013 році. Нині ж, у 2021-му, за прогнозом Світового банку, економіка у світі зросте на 5,6%. Це стане найвищим показником темпів відновлення за останні 80 років. При цьому ніхто не збирається зупинятися і чекати, поки Україна буде наздоганяти решту. Бо прогноз для України — 3,8%. Але навіть якщо ми прискорилися до загальносвітової швидкості росту ВВП, скоротити розрив неможливо. Українська економіка повинна була б протягом 20 років рости в середньому на 6%, щоб за рівнем ВВП на душу населення ми досягли сьогоднішнього стану Польщі. І це звучить як вирок, враховуючи темпи падіння промислового виробництва в Україні.

Вже багато років поспіль ми говоримо про те, що нашому зростанню заважає непереможне українське зло — корупція. Задля її подолання, а, точніше, задля того, щоби винести цей чинник за дужки взагалі, президент Порошенко започаткував традицію запрошувати на державні посади в Україні іноземців. Мовляв, вони — не ми, вони не заражені цим вірусом. Однак з цього експерименту нічого путнього не вийшло. Іноземці, котрі досягли зрушень в себе на батьківщині, виявилися неефективними на нашому ґрунті. Чому? Тому що механічне перенесення завжди безсенсовне? Чи тому, що їх розбестили по прибуттю наші ж чиновники? Чи тому, що справа — все ж не в корупції?

Але тоді в чому?

Мені здається, що коріння наших бід — радше у тому, що ми надто довго перебували у складі російської, а згодом радянської імперії. Довше, ніж Балтія. Довше, ніж Грузія, яку ми самі собі так любимо ставити за приклад. Значний часовий відрізок рабства — це вже дуже серйозний чинник. Позбуватися укорінених звичок цього самого рабства також доведеться тривалий час. Недарма у нас і серед молоді, народженої після 1991-го, має місце значний прошарок осіб, котрі з якогось доброго дива ностальгують за радянською епохою, навіть не спробувавши її на смак. Що це, як не зіпсовані соціальні «гени»?

Окрім часу, є ще й інший вимір — ступінь наближеності. Росія тримала Україну значно ближче до себе, аніж середньоазійські республіки чи Кавказ. У Москви була можливість обіграти спільну віру та побудувати під неї спільну (буцімто) церкву. Плюс можливість експлуатувати міф про спільну (також із додаванням «буцімто») історію. Це було б неможливо у випадку із Туркменістаном чи Молдовою, але це було реально здійснити у випадку з Україною, у котрої Москва вкрала минуле, оголошуючи себе єдиною легітимною правонаступницею престолу київських князів.

Чи розірвані всі ці навіяні зв’язки? Ні і ще раз ні — на превеликий жаль. За місяць до 30-річчя Незалежності група «Рейтинг» опублікувала нашуміле опитування, згідно із яким 41% респондентів визнає себе одним народом з росіянами. І це — на восьмому році російсько-української війни. Виходячи з цього, можна зробити невтішний висновок про те, наскільки непевними є проєвропейські устремління України.

Бо якщо вони існують здебільшого у вигляді декларацій політиків та кількох рядків в Конституції, їхня ціна невисока. А саме так і є: принаймні, для майже половини населення ЄС та НАТО лишаються малозрозумілими та ворожими конструкціями. Це не те, що пройшло крізь серце та душу переважної (до 80-90%) більшості. Це не той випадок, коли народ майже одноголосно сказав: ми розуміємо, як погано жилося в минулому, ми не бажаємо повторів, ми прагнемо для себе іншого майбутнього.

Як на мене, це дуже важливий момент, який багато що пояснює: пуповина не відрізана, сепарація із минулим не відбулася. Воно тягнеться за нами, як бляшанка за хвостом собаки. Тягнеться і дзеленчить про якийсь «найсмачніший у світі пломбір» та якусь найдешевшу ковбасу.

А поки минуле не подолано, на його місце не прийде майбутнє. Воно намагається дотертися до свідомості більшості, але місце зайнято. Недарма в української нації немає ані своєї мрії, ані чітко сформованого суспільного попиту. Ба й справді: чого ми, українці, хочемо? Добробуту? Ок. Але що таке добробут? Важке наполегливе навчання у виші, згодом — важка наполеглива праця в обраній галузі, і — як наслідок — перші кар’єрні успіхи та перші соціальні ліфти, гроші та визнання? Чи добробут в українському розумінні — це можливість мало напружуватися, але багато отримувати? Не в останню чергу — завдяки хабарям, ухилянню від податків, махінаціям найрізноманітнішого ґатунку?

Виходячи з того, кого ми обираємо на виборах, я радше припущу останнє. Наш власний Талібан, який загубить ті паростки змін, які почали було пробиватися 30 років назад, — це наші лінощі та любов до популізму, наша неосвіченість та зарозумілість, наша «країна рад», де кожен вважає себе компетентним та розумним, не будучи насправді ані тим, ані іншим. Чи вдасться переломити це вперте сповзання на європейське дно і струсонути самих себе в кращому розумінні цього слова?

Я цього не знаю. Можливо, наступні 30 років засвідчать або можливість цієї місії, або повний її провал. Звичайно, що більше хотілось би першого. І бажано також — застати це на своєму віку. Щоб бодай порадіти якщо не за своє, то за наступні покоління, для яких 24 серпня буде не просто іще одним вихідним днем.