Україна очима американців
Багатьом людям властивий один недолік — створюючи власний світ, вони рідко замислюються: як же вони виглядають з боку. Розбіжність між світом ілюзорним і світом реальним найчастіше призводить до конфліктів і трагедій. Це ж відноситься і до націй як співтовариств людей. Тому доцільно періодично дивитися на себе з боку і коректувати свої представлення. У цьому — запорука стійкості як індивіда, так і нації.
Загальна оцінка України з боку Америки — задача неосяжна, але окремі аспекти, очевидно, можуть становити певний інтерес.
РОЛЬ УКРАЇНИ
Американці дуже доброзичливо дивляться на українців, відзначаючи їхню дружелюбність, кмітливість, індивідуальний професіоналізм, відкритість і працьовитість. Тобто, на міжособистісному рівні не існує проблем між нашими країнами, що, очевидно, пояснюється деякими загальними лініями історії. Американцям свого часу довелося освоювати Дикий Захід, а українцям — Дикий Степ. Але далі шляхи формування країн сильно розійшлися.
З політичної точки зору Україна, безсумнівно, становить інтерес для Америки, причому інтерес саме потенційний. Це пов’язано не тільки з концепцією Бжезинського про необхідність самостійної України для запобігання відтворення Російської імперії.
Американці люблять все прораховувати, прогнозувати і планувати, майже як у СРСР. І вони більше побоюються не Росії як такої, оскільки до росіян ставляться вельми дружньо, чому сприяє безліч спільних рис, особливо схильність до розмаху й масштабної діяльності. США турбує саме непередбачуваність Росії, що викликає в них непідробний жах і бажання позбутися цієї непередбачуваності. Тому самостійна і благополучна Україна — це додатковий фактор стабільності в їхніх прогнозних схемах.
Але Україна становить інтерес і в якості можливого стратегічного партнера США, тому що може стати сполучною ланкою між США, Європою та Росією.
Однак при збереженні сучасних економічних підходів складно повірити, що Україна в найближчі 20 років ввійде в ЄС або ж зможе вести більш незалежну від Росії політику. Крім того, говорячи про європейськість, Україна більше займається самонавіянням, по багатьом параметрам будучи далекою від європейських вимог.
ЕКОНОМІЧНИЙ ПОГЛЯД
Варто чітко розрізняти Америку політичну й Америку економічну. У США бізнес відокремлений від держави. Тому політичні рішення зовсім не обов’язково гарантують виконання економічної складової, що і показав бушерський контракт.
Адже в США держава може тільки створювати для бізнесу політичні умови і давати рекомендації. Про будь-який тиск на нього (як це прийнято в Україні) не може бути й мови, інакше держава ризикує потрапити під судовий розгляд з відповідними штрафними санкціями на користь бізнес-структур.
Отже, США не можуть відкрити свій ринок для українських товарів, оскільки тоді вони повинні відкривати ринок й іншим країнам, адже Україна не є стратегічним партнером США. США не можуть допомагати лобіювати Україні просування на світовий ринок літака «Ан», тому що в них є свій «Боїнг», а конкуренція з Європою надзвичайно велика й ставки величезні.
І як приклад можна навести ГУУАМ.
АМЕРИКА ТА ГУУАМ
Стосовно ГУУАМ у США не вироблена чітка політична стратегія, очевидно, з наступних причин.
З одного боку, здавалося б, США повинні бути зацікавленими в створенні такої структури, яка зміцнила б позиції ряду країн колишнього СРСР відносно Росії. З іншого боку, політично США зацікавлені в Туреччині, котра грає для США набагато важливішу роль, ніж Україна, і перед якою США мають певні зобов’язання з ряду причин.
Тому США політично підтримують нафтопровід Баку— Джейхан.
Однак є й економічний аспект.
А з цього погляду все набагато складніше. Реально цей нафтопровід розрахований на використання бізнес-структурами. Але американські корпорації дуже прохолодно ставляться до цього шляху, оскільки над усе ставлять прибуток і звикли рахувати кожен цент. Якщо американський уряд побудує його за гроші бюджету, тоді вони скористаються ним. Але конгрес США навряд чи схвалить подібне марнотратство.
Більш того, американські нафтові корпорації скептично дивляться на перспективи Каспійського нафтового регіону, вважаючи, по-перше, що оцінки запасів нафти там явно завищені. Так, у спробних свердловинах нафти не виявилося, хоча в них знайшли газ. А, по- друге, при падінні цін на нафту складності видобутку, транспортування каспійської нафти та проблеми забезпечення безпеки шляху роблять її нерентабельною. Особливо якщо Ірак збільшить свій видобуток. Так що каспійський регіон розглядається скоріше в потенційній перспективі. І аж ніяк не близькій. А зараз проводиться так би мовити рекогносцировка місцевості. Варто враховувати і розвиток нафтоносних районів Латинської Америки. У цьому регіоні Україна могла б взяти активну участь в освоєнні нафтових родовищ і будівництві нафтопроводів, однак для цього повинна існувати відповідна державна стратегія підтримки українського бізнесу на транснаціональному рівні. А замість її Кабінет Міністрів виношує фантастичні плани будівництва нафтопроводу через Чорне море. Хоча навіть не фахівцям відомо, що такі проекти технологічно безглузді через великі глибини і насичену сірководнем та агресивну для багатьох захисних покрить воду Чорного моря, що ставить під сумнів безпечну експлуатацію навіть у випадку реалізації таких «прожектів». Зате уряд може продемонструвати свою активність.
СТАВЛЕННЯ В США ДО БІЗНЕСУ
Ставлення України до своїх бізнес-структур викликає в американців почуття явного відторгнення. В США те, що здійснювало і здійснює держава Україна відносно багатьох бізнес-структур, принципово неможливо.
Адже реально функціонуюча бізнес-структура — це не тільки чиясь власність. Вона є самостійним і дуже важливим соціальним фактором. Це кваліфіковані кадри, це й бізнес- комунікація, і довіра населення до бізнес-структур в цілому і банківської системи зокрема, і багато чого іншого. Таким чином, руйнуючи свої бізнес- структури, держава чинить антисоціально, фактично займаючись саморуйнуванням, що в цілому є характерною рисою нашої держави. Доведено порушення — будь ласка, можна продати пакет акцій засновників, можна націоналізувати структури, є безліч варіантів дій, але ні в якому разі не можна знищувати реально працюючий бізнес. Для Америки — це табу.
Американцям незрозуміло, як це можна просто так закрити рахунки, а потім через місяць вибачитися; звинуватити в злісних порушеннях комерційні структури до постанови суду і т.д. В США будь-які, навіть не навмисні, а просто незграбні дії структур виконавчої влади чреваті величезними санкціями до держави з боку бізнес-структур.
І американці не розуміють, чому такі грамотні й товариські українці допускають подібне ставлення держави до себе. А якщо врахувати, що масштаби наших бізнесів просто мізерні по американських масштабах (ВНП України в 300 разів менше ВНП США), то їм абсолютно нецікаво купувати навіть дешеві підприємства в Україні в навантаження з великим головним болем.
АМЕРИКАНСЬКИЙ РОЗМАХ
Американці люблять розмах. Це їх надихає. Багато банків і фондів розраховані на залучення засобів у глобальних масштабах і бізнес-проекти менш $ 100 млн. ними просто не розглядаються.
При грамотному підході великі проекти приносять великі прибутки.
Якби Чорнобиль закривали в США, то там би це подали як подію століття, не менш значиму, ніж падіння Берлінської стіни.
Американці знайшли б гроші для залучення зірок світової величини, провели б концерт біля руїн Чорнобиля, продали б ефірний час на рекламу. Замовили б кращим композиторам написати хіти, присвячені до цієї події. Випустили б компакт-диски, відеокасети, влаштували б тури і т.д. і т.iн. І звичайно ж оголосили б збір пожертвувань. Загалом, витратили б мільйонів 20, а зібрали б мільйонів 100. А хіти стали б у пригодi до чергових річниць закриття.
У нас же така знакова подія закінчилася непомітно. Хіба що кнопку поставили в Палаці «Україна». Це український розмах. Навіщо після цього скаржитися, що країні не вистачає грошей. Не вистачає чогось іншого.
Невміння себе подати, створити ідеальні умови для бізнесу — лихо нашої держави, що насамперед пов’язано з низькою кваліфікацією керівних структур. З невмінням бачити перспективи, бачити майбутнє і формувати його. Наші керівні структури живуть учорашнім днем.
Коли американцям кажеш — от, ми перша у світі країна, котра відмовилася від третього з світових запасів ядерної зброї, вони мовчки знизують плечима. Без коментарів. Ну і що. Відмовилися, то й відмовилися. Це було вчора. А треба жити завтрашнім днем. А завтрашній день — це в тому числі й нові технології.
УКРАЇНА ТА НОВІ ТЕХНОЛОГІЇ
Американці не можуть працювати в Україні й через відсутність не тільки лояльного бізнес-середовища, але і крайньої нерозвиненості інформаційних технологій. Це як життєве середовище. Все одно, що заради бізнесу переїхати жити з комфортабельного особняка до жалюгідної халупи. Навіть успішний бізнес буде не в радість.
Американці готові ділитися високими технологіями. Вони готові допомагати вчитися. Але не робити за нас. Адже 85% високих технологій, говорять вони, відкриті. Бери, використовуй. Хто заважає брати ідеї з інтернету, з інших джерел, розвивати їх, патентувати, реалізовувати і робити гроші. Але суть в тім, що в нас немає кому передавати ці технології, навіть безкоштовно. Та в нас й свої ідеї не затребувані, їх просто немає кому впроваджувати. Тому їх й продають за копійки, а фахівці втікають за кордон. Адже для втілення ідей у життя потрібні не тільки фахівці, а й відповідне середовище, лабораторії, технологічні ланцюжки від ідеї до виробництва, та й саме високотехнологічне виробництво. Необхідна корпоративна культура. Та що там казати, необхідна як мінімум стабільна частота в електромережі. І стабільна держава, націлена в майбутнє. У нас держава подає масу прикладів зневажливого ставлення до своїх громадян, своїх бізнес-структур. Де вже там до корпоративної етики. І тому ми не цікаві американцям. Крім того, вони вважають, що в нас немає демократії.
ДЕМОКРАТІЯ Й УКРАЇНА
Демократію в Україні й США розуміють діаметрально. Перш за все американці говорять — потрібна демократія! Демократія для них — теж саме, що й повітря. Під демократією в них розуміється те, що до думки кожного громадянина в них прислухаються. А якщо ці думки починають збігатися, то чекай на зміни. Зрозуміло, на краще.
Почала досаждати громадянам податкова служба своїми аудитами — її поставили на місце. Тепер немає аудитів. У 1970—80 рр. з ініціативи каліфорнійців («Пропозиція 13») розгорнувся суспільний рух, спрямований на зниження податкового тягаря. До 1980 року податки були знижені в 38 штатах. Злітав по своїх справах на державному літаку високопоставлений чиновник Білого дому — ніяких розглядів не знадобилося, він вже у відставці. Причому система контролю владних структур в Америці багатошарова, аж до наявності 14422 шкільних і 31555 «спеціальних округів».
Особливо твердий фінансовий контроль з боку громадян спостерігається стосовно витрат бюджетів усіх рівнів. Тому що це їхні гроші. Вони фінансують державу через податки, щоб вона сприяла їхньому комфортному існуванню, розвитку і страхуванню на непередбачений випадок. Не подобається громадянам як держава справляється зі своїми функціями — завтра буде інший склад чиновників. Або інші закони. З їхнього погляду це настільки зрозуміло, що вони дивуються, чому в Україні так не хочуть зробити. Тому американці люблять чи вважають громадянським обов’язком платити податки. Адже вони знають, на що витрачаються їхні гроші. Абсолютно точно знають. Можливо, не кожен цент, але кожен долар точно.
Однак і в США не завжди так було. Лише в 1919 р. у США ввели загальне виборче право, тобто поширили його на жінок. Середній ВВП на душу населення на той час у перерахуванні на сучасний масштаб цін становив близько $ 6000. Тобто демократія можлива й ефективна, коли більшість населення фінансово незалежна і має можливість не тільки знайомитися з різною інформацією й аналізувати її, але й мислити з державних позицій.
У нас же в демократію вкладається зовсім інший зміст. Під демократією в нас розуміється право погоджуватися з єдино вірною думкою керівництва країни. Чи керівництва міста. Чи району. Чи селищної ради. І демократично вибирати того кандидата, якого найбільш демократичним образом підтримує вище керівництво. А вже про фінансовий контроль з боку громадян і мови бути не може. Це табу. Навіть депутати Верховної Ради не можуть контролювати витрати виконавчої влади. З багатьох причин, у тому числі й через відсутність інституту спеціальних слідчих. Тільки виконавча влада має право себе перевіряти. Такий собі демократичний внутрішній самоконтроль.
Американцям це зовсім незрозуміло. Як це, платники податків не мають право знати, на що витрачають їхні гроші?
Мимоволі постає питання, а навіщо їх тоді сплачувати?
Як вони можуть зрозуміти зі своїми середньодушевими $30000 на рік проблеми «пересічного громадянина», про якого «відчайдушно турбується» «уряд реформаторів», забезпечуючи цим громадянам своєчасну виплату мінімальних пенсій розміром аж майже $5 і забезпечивши цих громадян середнім рівнем доходів аж у 159 грн. на місяць, тобто $30. Як же «пересічний громадянин» може отримувати інформацію, коли більше половини населення країни вважає газету розкішшю, а багато хто навіть не має доступу й до телебачення.
Про яку демократію може йти мова, якщо по американських мірках 95% населення України знаходиться за межею бідності, і лише 5% мають можливість чинити та діяти демократично.
За таких умов «демократичний вибір» можна, не напружуючись, забезпечити, подарувавши виборцям продовольчий набір за кілька доларів.
Американцям важко зрозуміти, що демократії жебраків не буває. А більшість населення зубожіла через принципові прорахунки в побудові держави. І не тому, що цього хтось хотів. Чи люди займалися цим недалекі.
Насправді дуже хотіли зробити добре і дуже недурні люди цим займалися. Причина в іншому. Не вміючи конструювати майбутнє, навіть не маючи таких традицій, не розбираючись в суті минулого, країна жила тільки в сьогоденні. Hic et nunc — тут і тепер. І всі титанічні зусилля були спрямовані на підтримку рівноваги. Тому що в країні історично усі бояться щось втратити. Низи бояться, що буде ще гірше. Чиновники, отримуючи мізерну зарплату, бояться втратити доступ до пільг чи ренти. Олігархи — бояться втратити свій бізнес. Депутати — недоторканість. Всі залежать від усіх. Але більше всіх залежний Президент. Оскільки тільки відвернешся на мить від вибудовування системи стримувань й противаг, і піраміда сиплеться. І треба починати спочатку. Сизифова праця. За такої стратегії існування просто необхідний невсипущий нагляд, причому, відзначимо, нагляд, що втомлює всіх. Де вже тут думати про майбутнє.
Адже в іншому випадку демократія бідності закінчується бунтом, комунізмом або фашизмом. Вибір небагатий. І Україна це добре знає. Скільки таких бунтів вона пережила з часів Київської Русі. Апофеоз — батько Махно. Адже анархія — це сестра демократії бідності.
А як же закони, запитують американці? Так, у нас повно законів. На всі випадки життя. Але це закони не для Життя, а для Смерті. Якщо їх строго виконувати, то смерть суспільства буде миттєвою. А якщо вибірково — то хибка конструкція демократії бідності буде підтримуватися. Але не розвиватися. Адже життя в сьогоденні не передбачає розвитку. Категорія Завтра відсутня. Зате багато заклинань типу: «Треба бути ближче до народу». Тому в країні так небезпечно і так страшно взяти на себе відповідальність і зробити крок у майбутнє. Адже для цього спочатку його треба спроектувати. Для цього потрібне вміння та час. А весь час і зусилля витрачаються на виправлення вчорашніх, позавчорашніх та інших помилок. Титанічні зусилля. І на підтримку демократії, що кожний в Україні розуміє по-своєму. А що поробиш, якщо в країні кілька мільйонів концепцій демократії. Слово одне, а думок багато. Лише невелика кількість громадян догадується, що демократія — це насамперед не вміння нав’язувати свою особливу точку зору, а вміння розуміти позицію іншого, мислити по-державному, переконувати й знаходити баланс думок.
Варто звернути увагу й на такий ключовий аспект демократії. «Повна демократія» за Карлом Манхеймом — це насамперед повна персональна відповідальність усіх членів суспільства за результати виборів і за діяльність усіх виборних структур країни, незалежно від того, приймають вони участь у голосуванні чи ні. І якщо в США громадяни усвідомлюють особисту відповідальність за результати виборів, то в Україні під демократією населення розуміє можливість перекласти особисту відповідальність за долю країни на того чи іншого кандидата.
Для демократії потрібна традиція. На Заході вона багатовікова. Там демократія поширювалася зверху вниз поступово. А в нас демократія — це цебер води. Всі мокрі, але кожен по-своєму.
Тому нас і не можуть зрозуміти американці. Слова одні, а підходи різні. На особистісному рівні ми такі однакові. А на рівні суспільному — такі різні. Тому що ми живемо в сьогоденні, а вони — у майбутньому. Коли ми спілкуємося в сьогоденні, все ясно і зрозуміло. Тільки розійшлися — результати протилежні.
От такі ми й є. Не Схід і не Захід. А так. Hic et nunc. ТАК! ТАК!
