Україна: перед викликами ХХІ століття
Нарешті прийшла пора Україні відчути подих третього тисячоліття, доторкнутися до нього вельми конкретно. Настав час історичного підписання угод НАТО з Росією й Україною, широкомасштабного російсько-українського документа. Сам факт міжнародно-правового оформлення відносин у трикутнику Київ - Брюссель - Москва породжує оптимізм і надії на стабільний розвиток ситуації в регіоні. Разом з тим намітилася й відповідь Росії на розширення НАТО. Існує думка, що вона в перспективі може суттєво знецінити досягнуті домовленості. "Більша безпека" на західному напрямку може обернутися "меншою безпекою" та загостренням суперництва на південному і східному напрямках. Таким чином, у світі не стане спокійніше. Традиційно струси і переміни курсу в Росії зачіпають інтереси нашої країни. Тому вже сьогодні в Україні пильно стежать за новими тенденціями в зовнішній політиці північного сусіди. Москва відверто незадоволена розширенням НАТО і, вочевидь, ніяка угода з альянсом не відверне її дій у відповідь.
Мені довелося брати участь у кількох конференціях, присвячених проблемам глобальної та європейської безпеки за участю росіян. Упало в око: аж до останнього моменту російські учасники форумів висували все нові й нові обгрунтування того, що НАТО не можна розширювати. Навіть тоді, коли все, здавалось би, було вирішено наперед.
Йшлося про те, що російська політична еліта і навіть "середній клас", який народжується у країні, з 1993-го року взяли курс на зближення із Заходом.
Це, мовляв, надавало унікальну можливість створити за участю Росії "нову реальність" - загальну безпеку - не тільки в рамках видозміненої Європи, але й усієї північної півкулі. Розширення НАТО на Схід витісняє Російську Федерацію із Центральної та Східної Європи, що істотно змінює баланс противаг у регіоні. Росія як держава із глобальними інтересами із цим не погоджується. Експансія альянсу на Схід сприймається в політичних колах Росії навіть як символ її ізоляції від Європи. Об'єктивно зміцнюючи позиції шовіністів усередині країни.
Наполегливість Москви на переговорах із західними партнерами викликана також прагненням поторгуватися. Досягти, приміром, повного перетворення "Великої сімки" на "вісімку", прийняття Росії до складу деяких міжнародних організацій економічного характеру тощо. Мусування натовської проблематики допомагає країні, ще недавно розколотій на два табори (готових протистояти один одному навіть зі зброєю в руках), знову консолідуватися, усвідомити повною мірою власні національні інтереси. Важко згадати, коли останнім часом і в яких питаннях були б настільки близькими позиції офіційної Москви і лівої опозиції, виконавчої і законодавчої гілок влади РФ.
Те, що були згадки про право застосування першими ядерної зброї, які пролунали з вуст деяких високопоставлених російських політиків, і те, що не було публічних виправлень з боку Б. Єльцина, свідчить: це було сказано не через політичну "молодість" або недосвідченість окремих діячів. А для того, щоб нагадати про вагомість "ядерного складника" в російській зовнішній політиці. Чи не з тієї ж причини напередодні натовських рішень про експансію на Схід потрібно було театрально зняти міністра оборони Родіонова, щоб негайно призначити на його місце стратегічного ядерного ракетника Сергєєва.
Не віриться, що можливі такі "випадкові збіги". У контексті російської відповіді на розширення НАТО подібні явища "читаються" як взаємопов'язані.
Для нас в Україні спостереження за протиборством альянсу й Росії - це ще й унікальний шанс побачити "в ділі" російських політиків, дипломатів та аналітиків. Скажімо прямо, нечасто вони стикалися із завданням, яке вимагає такого наднапруження ресурсів. І нечасто величезний російський потенціал так відкрито пускався в хід.
Військові блоки - знаряддя "лінивої дипломатії"
Нещодавно на одній із конференцій виникла дискусія: "Чому відбувається розширення НАТО, а не Євросоюзу?" Саме поставлення питання є дуже повчальним. Сьогодні з розширенням альянсу нічого не вдієш.
Видається, що розширення ЄС було первісно малоймовірним. Хоча мені воно видається більш доцільним.
По-перше, це процес складніший (ніж розширення військового блоку), дорожче коштуватиме, а головне - більш тривалий. Відтак немає жодних гарантій, що країни-кандидати будуть утримані в орбіті впливу. Не будемо заперечувати прагнення США та їхніх союзників якнайскоріше закріпити перемогу у виснажливій "холодній війні".
По-друге, на відміну від Європейського Союзу, в НАТО присутні Сполучені Штати. Вони не захочуть, щоб плоди згаданої спільної перемоги пожинав хтось інший.
По-третє, є наявним намір країн Східної Європи на довгі-довгі роки заручитися добре підкріпленою підтримкою свого просування на Захід. Отримати щось на зразок "страхового полісу". Але радше для досягнення цілей політичних та економічних, аніж військових. Декларувати ж воєнну загрозу з боку Росії їм сьогодні легше, ніж економічну.
По-четверте, помітною залишається повільність Заходу у змінюванні вигляду Північноатлантичного альянсу як переважно військової структури. Застосувавши, і неодноразово, силу в Боснії (що загалом було необхідним), альянс поставив під питання свій суто оборонний статус. Після цього росіян доводиться набагато енергійніше переконувати в тому, що блок ні проти кого не скерований, нікому не загрожує і призначений виключно для оборони своїх членів... Як відомо, військові блоки - структури консервативні і до швидкої самоеволюції не схильні.
Над усіма без винятку учасниками гри ще тяжіють стереотипи, збережені із часів колишнього світового порядку. З його безпекою, заснованою на силі.
Відомо, Україну постійно картають за повільне реформування економіки, розуміючи під цим важкий процес позбавлення від командно-адміністративного минулого. Росію справедливо критикують за неодноразове застосування зброї під час вирішення внутрішньополітичних питань. Але й Заходові можна закинути те, що він неадекватно сприймає наявну ситуацію, якщо розширює військову організацію. Дочекаймося Мадридського саміту і побачимо, як глибоко готовий трансформуватися альянс.
У нинішньому світі дедалі більшу роль мають, по-моєму, відігравати економіка та право. Залучення країн ЦСЄ до економічного, правового і політичного співробітництва в Європі було б виправданим більше, ніж їхня інтеграція у військовому сенсі.
Нам необхідне глибоке розуміння того, що коли зброя збереже за собою помітну роль у міжнародних процесах, то не уникнути появи нових розділювальних ліній. Хоч би що там декларувалося. Нові моделі безпеки будуть, як і досі, будуватися за принципом "свій - чужий", а не на підходах, що їх диктують економічний прагматизм і право. І країни - члени військових блоків обов'язково отримають перевагу перед їхніми нейтральними сусідами, які не входять у потужні оборонні (!?) структури. Уже сьогодні помітна спроба окремих сил у країнах-кандидатах не стільки прагнути до пошуку взаєморозуміння із сусідами, скільки використовувати НАТО для тиску на опонента...
Нова модель безпеки повинна виключити закріплення позицій завдяки хапливому копанню окопів на дедалі нових територіях. Будь-який економіст знає, що висока інфляція - це погано. Але коли довготривало і повністю немає інфляції - це також тривожний знак. Військові блоки - негнучкі структури. Це - щось на зразок спроби перешкодити "інфляції" в геополітиці. Точно ще невідомо, до якого моменту їх діяльність відвертає кризи, а з якого моменту породжує. Ми були свідками безлічі війн, включаючи світові, в котрих брали участь саме блоки.
На сьогодні, на думку ряду аналітиків, Східна Європа переживає "построзлучний синдром". Екс-члени Варшавського договору вирвалися з одного блоку, але притьмом опиняються в новому. Поки йде підготовка до весілля, начебто все ладнається. Але коли доведеться вирішувати насущні "побутові" питання (Європа просто нашпигована ними - це територіальні, етнічні, релігійні, чисто економічні та ін. проблеми), то чи не почнуться скандали і биття посуду?
Динамічна модель безпеки має на увазі не відхід від існуючої нестабільності, котра неодмінно має місце у трансформаційні періоди. Не спробу загнати проблеми "під спід" військових блоків. Ця модель зумовлює вироблення чітких і справедливих правил гри, в рамках котрих можна ефективно розв'язувати протиріччя. Право, а не сила має бути стабілізатором ситуації.
Росія як регіональний полюс
Чим же відповість Кремль на розширення НАТО? Відповідні плани Росії поки що тільки набувають реальних контурів. Але є наявною і безпрецедентна активність російської дипломатії. Близький до підписання договір з Україною, створено союз Росії та Білорусії, досягнуто успіхів у розблокуванні Придністровського конфлікту, підписано п'ятисторонню угоду про обмеження військової присутності поблизу кордонів Китаю із країнами СНД і мирний договір із Чечнею. Усе це - ланки одного ланцюга. Гідною подиву є готовність російського президента особисто переглядати окремі малоперспективні підходи. Єльцин давав добро на застосування сили в Чечні, але він же знайшов у собі сили переступити через минуле і встановити відносини на новій основі. Пам'ятною є і заява російського президента про те, що він не приїде до Києва підписувати договір з Україною, доки не буде остаточно вирішено питання щодо Чорноморського флоту. І в цьому випадку Єльцин зайняв із часом більш прагматичну позицію.
У цілому відповідь Росії проглядається у площині підписаної нещодавно в Москві російсько-китайської декларації про багатополярний світ.
Росія на сьогодні вже не є полюсом у глобальному масштабі. За розрахунками директора Інституту США і Канади РАН Сергія Рогова, в перерахунку на купівельну спроможність співвідношення обсягів ВВП країн - членів НАТО і Росії становить приблизно 25:1, військових видатків - більше як 10:1, видатків на військові НДОКР - більше як 30:1.
Нинішнє положення Російської Федерації на Євразійському континенті ледве тягне на "осьове".
Але, певно, слід відійти від прямолінійного трактування поняття "полюс". Мені здається, можна вести мову про існування полюсів як військових, так і економічних, інформаційних, політичних. Навіть правових (як, наприклад, Рада Європи).
Для України Росія поки що залишається військовим, інформаційним, економічним і політичним полюсом. Російський флот базується у Криму, багато підприємств ВПК України із зиском "зав'язані" на оборонні підприємства РФ. Російські ЗМІ мають істотний вплив на ситуацію в Україні, особливо в її східних регіонах. Ми поки що є залежними від російських енергоносіїв і від російського ринку збуту для наших товарів. Так, Росія також залежить від України, але набагато менше.
Для країн ЦСЄ, які тяжіють до вступу в НАТО, Росія залишається, певною мірою, економічним і політичним полюсом. Але не військовим. І, звичайно, не інформаційним...
Окрім того, слід би було розглядати багатополярність не тільки на глобальному рівні, але й на регіональному. Певний драматизм у переговорах Росія - НАТО має причиною те, що РФ таким регіональним полюсом все ще залишається. І її думку неможливо ігнорувати - принаймні сьогодні - у регіоні ЦСЄ, практично на всьому просторі СНД, на Близькому Сході.
Плідний розвиток контактів Росії з Індією та Іраном, підкреслена помпезність під час прийому ліванського прем'єра, підтримка, яку надають Іраку, - ланки одного ланцюга. У наявності швидке відновлення російської активності в зонах колишнього впливу СРСР. Більше того, дедалі помітнішим стає багатоаспектна співпраця Росії з Китаєм. Налагоджується взаєморозуміння з ісламістським урядом Туреччини. А в Москві збираються почати будівництво нової мечеті і великого Ісламського центру.
Знаю деяких політичних діячів, які формують сьогодні зовнішньополітичний курс Росії. Ці люди вміють прораховувати ситуацію на багато ходів наперед. Не погоджусь із твердженнями окремих журналістів і аналітиків, що за цими кроками Москви нічого реального немає...
Відзначу цікавий момент. Проголошення Москвою курсу на просування до багатополярного світу нібито збіглося зі становленням внутрішньої багатополярності в Російській Федерації. На перших ролях в уряді з'явилися цікаві і перспективні політики - Нємцов і Сисуєв???, - які виражають інтереси регіонів. Таким чином, начебто виник другий "полюс", корий формує внутрішню (а в перспективі, виходячи із зрослої зовнішньоекономічної активності регіонів - і зовнішню) політику Росії. У цьому ж контексті можна розглядати і підписаний договір із Чечнею.
Російсько-український договір - у перспективі
Особливе значення для європейської безпеки має підписання широкомасштабного загальнополітичного договору між Україною і Росією. Видається логічним повністю оформити відносини у трикутнику НАТО - Росія - Україна. Ні в кого не викликало сумнівів підписання угод НАТО - Росія і НАТО - Україна. Хоча, як кажуть знавці, договір НАТО з Росією радше засвідчує розлучення, а з Україною - заручини. Але для того, щоб використати загальновідому стабільність такої фігури, як трикутник, його потрібно було "замкнути" договором Росія - Україна. Доля цього договору виявилася складнішою.
Навіть тепер, напередодні приїзду Бориса Єльцина до Києва, продовжують мусувати тезу про необхідність переносу візиту. У Москві є чимало супротивників приїзду Єльцина в Україну. На їхню думку, після укладення союзу з Білорусією і після підписання договору з НАТО російська дипломатія могла б узяти багатозначну паузу. Пограти на нервах України і зробити її поступливішою. Показовим був виступ по російському телебаченню аналітика А. Міграняна, котрий зазначив, що в нинішніх умовах візит більше потрібен Україні, аніж Росії. Немало противників договору і в Держдумі.
Як учасник у минулому підготовки цього договору, зазначу, що документ дався ціною величезних зусиль і тривалих узгоджень. Це результат роботи великої кількості фахівців, міністерств і відомств, керівників держав та урядів України і Росії.
Можливо, в існуючому варіанті договір і не є ідеальним. Але все одно він дуже потрібний. Бо однозначно працює на нашу незалежність у психологічному і міжнародно-правовому сенсі. Підкреслює її, закріплює документально.
Відкривається дорога для багатопланового співробітництва двох незалежних держав. І це своєрідна альтернатива на просторі СНД форсованому "білорусько-російському" варіантові. Ми будуємо відносини на нормальній, широкопрактикованій у міжнародній практиці основі. А не на базі якогось "союзного Статуту" тощо. Відомо, що швидке зближення Білорусі та Росії, прийняття ними якихось особливих документів сприймається з тривогою навіть багатьма прихильниками інтеграції на території СНД.
Утім, мабуть, саме час поставити собі питання, а що буде після підписання довгожданого договору?
Почнімо з того, що непростою буде ратифікація цього договору в парламентах як Росії, так і України. Супротивники є в обох парламентах.
Не марно буде спитати: "А чи готові ми виконувати цей договір?" Зараз іще можна не братися до вирішення деяких конкретних питань. Коли ж "стрічку переріжуть" і двері будуть урочисто відкриті, ці питання доведеться вирішувати. Що тоді?
У російській політиці, у тому числі у внутрішньополітичних іграх, багато чого традиційно побудовано на засудженні "норовливості" України. На критиці її "прозахідної позиції" тощо. В Україні, у свою чергу, звикли відштовхуватися від протидії головній "загрозі" нашому суверенітетові. Ця загроза, на думку значної частини українського істеблішменту, виходить від Росії. Такий своєрідний "імунітет" свого часу відіграв і певну позитивну, мобілізуючу роль. Чинник зовнішньої небезпеки, навіть іноді вигаданої, сприяє консолідації нації. Але на тлі міцно укорінених "охоронних" уявлень, заключення будь-яких домовленостей на найвищому рівні може виявитися недостатнім. "Унизу" їх будуть радше розглядати як тактичний маневр "верхів". І коли діло дійде до втілення в життя написаного (а договір обумовлює цілком конкретні сфери спвпраці), бюрократія побоїться давати зелене світло новим проектам і рішенням. Побоїться брати на себе відповідальність.
Існує також проблема відмінностей у швидкості реформування економіки наших держав. Через деякий час розходження у рівнях просунутості реформ може виявитися настільки великим, що процес економічного співробітництва почне гальмуватися сам собою.
Неоднозначною є ситуація навколо Чорноморського флоту. У її розв'язанні і після підписання широкомасштабного договору (і окремих договорів щодо флоту) дуже багато буде будуватися на добрій волі обох сторін. А не на якомусь виключно юридичному фундаменті.
Якщо сюди додати майбутнє Криму, Севастополя тощо, стане зрозуміло, що на російсько-українські взаємини і після підписання документа не чекає безхмарне майбуття. Тільки нарощування динамізму співробітництва й активна особиста участь керівників урядів та держав можуть забезпечити позитивний прорив у відносинах.
Шлях України
Що робити Україні в умовах багатополярності, яка для неї існує з самого моменту проголошення незалежності? По-перше, прийнявши цю багатополярність як неминучу, навчитися жити в умовах цієї багатополярності, усвідомлюючи і прораховуючи всі небезпеки і переваги такого положення. По-друге, спробувати знайти "свою гру" і постаратися самій перетворитися на регіональний полюс. Беручи активну участь у побудові європейської безпеки та її структур, не впадати у блокову ейфорію.
Адже досить згадати, як (і в які терміни) "спрацювали" гарантії, що їх було дано підписантами трьохсторонньої угоди, після антиукраїнських вихваток Держдуми. Показовим було й те, як довго Україну тримали "у передбаннику" російсько-натовських переговорів обидві договірні сторони. У результаті, здавалося, навіть забовваніла примара Ялти-2. Пригадуються слова, почуті мною тоді у високих західних кабінетах. Мовляв, хлопці, ви самі повинні владнати з росіянами питання про статус Севастополя.
Бути пронатівською або проросійською для України, яка вистраждала впродовж століть свою державну незалежність, - принизлива доля.
Виходячи з потенціалу України, можна припустити, що вона не стане військовим полюсом. Її новий сусіда - НАТО і старий - Росія непорівнянно сильніші за нашу країну у військовому аспекті. Більше того, прагнення стати військовим полюсом не узгоджується з політикою роззброєння, яку традиційно провадить Україна, з ментальністю нашого народу.
Ми безумовно зобов'язані підтримувати на високому рівні свою обороноздатність. Але всі наші дії мають бути спрямовані на послаблення воєнного протистояння у будь-якій формі і на загальне збалансоване роззброєння. Якщо рушниця висить на стіні, вона вистрілить. Якщо деякі наші сусіди продовжать озброюватися, не доводиться чекати від цього на щось добре.
Шанс для України полягає в успішному проведенні економічних перетворень. Успіх реформ малоймовірний без підтримки зовні. Без інвестицій. Україна цілком могла б стати одним з лідерів СНД і ЦСЄ, якщо вона підниме економіку. Я кажу про лідерство не тільки економічне, але й політичне, і духовне. Повоєнний світ породив наддержави, з якими рахуються вже не в силу їх військової могутності, а з огляду на економічне процвітання. Це, наприклад, Японія і Німеччина, котрі, очевидно, будуть прийняті у постійні члени Ради Безпеки ООН.
Економічне процвітання неможливе без широкомасштабного співробітництва з Заходом. І без досягнення взаєморозуміння з Росією. Якщо ми невтомно вживаємо слово "диверсифікація", слід пам'ятати, що розумна диверсифікація корисна, але це палиця на два кінці. Якщо не довіряєш ти, не довіряють і тобі. Трансконтинентальні потоки енергоресурсів, здатні приносити величезний зиск Україні, обійдуть її.
Непередбачуваність - головний ворог інвестицій. Причому інвестиції можуть матися на увазі різні: фінансові вливання, надання передових технологій, політична підтримка (яка сприяє росту міжнародного престижу), інформаційне співробітництво. Опосередковано кожний із згаданих видів інвестицій перетворюється на гроші. А в кінцевому підсумку - позитивно відбивається на добробуті народу взагалі і, головне, кожного громадянина зокрема.
Але ми не отримаємо ніяких інвестицій, якщо будемо сахатися з боку в бік. Незалежно від причин зміни настрою. Не хочу покладати відповідальність за такі коливання тільки на виконавчу владу, що було б несправедливим. Почасти, в цьому винні і парламент, і певні радикально налаштовані політичні сили.
Зрозумілою є спроба окремих керівників використати ефект "зовнішньополітичного аукціону", відповідаючи прихильністю на пропозиції кожного з учасників торгу. Але те, що жодна сторона-учасниця поки не вкладає в Україну серйозних інвестицій, повинно нас насторожити. Незважаючи на будь-які коливання у внутрішній політиці зовнішня політика повинна мати стрижень - стабільну лінію Певний аналог "валютного коридору". Послідовність породжує довіру.
Хотілося б відповісти, бодай коротко, на питання про національні інтереси України. Воно було окреслене у найбільш змістовній, хоча і не бесспірній публікації "по слідах" мого попереднього виступу в "Дні". Мова йде про статтю Романа Зварича.
Головним стратегічним інтересом України вважаю задоволення прагнень її громадян жити гідно. У позірній простоті цього визначення - найвища політика держави стосовно людини. Таке прагнення можна реалізувати лише в сильній, незалежній, демократичній державі. Чи зуміємо ми побудувати сильну державу без урахування геополітичних, історичних, культурних, економічних реалій, на голих гаслах? Безумовно, ні. Чи буде популярною і поважаною в народі ідея нашої незалежності, якщо зовнішньополітичні прорахунки керівників "посприяють" зниженню і без того жалюгідного життєвого рівня? Не впевнений.
Ми повинні побудувати державу, чий авторитет, політична й економічна вага були б достатніми, щоб захистити своїх громадян по всьому світу. І не тільки громадян, але й тих, хто вважає Україну своєю історичною Батьківщиною і прагнув допомогти їй у тяжку хвилину. І не ділити їх на "бандерівців" і "мельниківців", як це роблять мої штатно-анонімні критики. Не розуміючи, що це видає їх обкомівську ментальність.
Навряд чи відповідає згаданим інтересам народу України поспішне розширення НАТО як військової організації (нехай і демократичних держав). На тлі поки що гіпотетичної трансформації альянсу у переважно політичну структуру... Воно створює проблеми, до вирішення котрих міжнародне співтовариство ще до кінця не готове. Але гадаю, що і "відповідь" Росії містить у собі додаткові проблеми для нашої країни. Україні, яка знаходиться на стику західної цивілізації, православного та ісламського світів, доведеться гранично активно включатися у їх відносини. Перешкоджати тертям і непорозумінням, які виникають поміж ними. При цьому, повторюсь, потрібно дистанціюватися від гри чужої, але старанно вести свою гру. Може бути, наша історична місія і полягає у здатності примирити Росію і Захід. Ставши їх сильним партнером, з яким їм доведеться рахуватися.
Коли я підкреслюю важливість зближення з Росією, то маю на увазі лише той його варіант, котрий забезпечить нам ріст життєвого рівня населення і зміцнення нашої державності. Саме через це нам слід зосередити значно більші інтелектуальні ресурсі на "російському напрямку", причому на постійній основі.
Давно пора замислитися над можливостями нашого впливу на російську політику. Якщо американські президенти і кандидати у президенти змушені рахуватися з "китайським виборцем", чому російські дозволяють собі не брати до уваги "українського". Наша діаспора в Росії, у пропорції до загальної чисельності населення, більша, ніж китайська у США. Але чи все робить Україна, щоб привабити тих, хто їй симпатизує? Пояснити, що відновлення Союзу (про який багато хто мріє) - не кращий вихід.
Значна частина російського бомонду - вихідці з України. Чи достатньо робиться для того, щоб налагодити з ними нормальне взаєморозуміння? Цих людей потрібно не тільки цінити і поважати, але й допомагати їм. І не найпринциповішим є у даному випадку питання, якою мовою вони говорять. Головне, чи люблять вони, як і раніше, Україну і чи готові сприяти україно-російській співпраці.
Думаю, якщо б ми проводили цілеспрямовано таку роботу, антиукраїнські пасажі лунали б у російській пресі й органах державної влади значно рідше. Народна дипломатія тут була б не менш ефективною, ніж офіційна.
Пришов час поміркувати і про механізми нашого зворотного впливу на інформаційний простір Росії. Нехай він буде обмеженим. Нехай нам вистачить коштів лише для того, щоб у поважаному і популярному виданні або телепрограмі регулярно давати інформацію про події у нашій країні і її позиції. Без шароварщини і відстрашливого ура-патріотизму. Але це буде наша позиція! Не прикрашена і не перебрехана. Так, подолати фільтри і перешкоди буде дуже непросто.
Взагалі багатьом нашим політикам потрібно краще знати ситуацію в Росії, вміти знаходити спільну мову з різними тамтешніми політичними силами і лідерами. Вчитися вести активний діалог з ними. Співпрацювати з регіонами, котрі користуються в Російській Федерації немалою самостійністю. Працювати із засобами масової інформації. Наша діяльність на російському напрямку має бути значно більш динамічною...
Головний урок, який ми повинні винести з нинішньої ситуації - те, що Росія змогла сформулювати свою відповідь на розширення НАТО. Чи вистачить у нас тями, щоб подолати роз'єднаність, політичні суперечності і уникнути спокуси винести ноги від сильнішого сусіди - Росії - куди очі дивляться. Поскільки все одно ми нікуди утекти не зможемо. Але натомість дати свою гідну відповідь і на розширення НАТО, і на "відповідь" Москви, на ділі зміцнивши гарантії власної безпеки. І зберігши лице самостіййного гравця евразійського масштабу.
Але без укладення широкомасштабного загальнополітичного договору між Україною і Росією вирішити перераховані задачі буде неможливо.
