Україна: стан невизначеності
Ростислав Доценко
Найважчим станом для будь-якої інтелектуальної системи — людини, тварини чи комп'ютера — є стан невизначеності, викликаний поєднанням двох факторів: необхідністю приймати рішення і дефіцитом інформації, яка потрібна для виконання цієї операції.
Звичайно, саме поняття «обтяжливий стан» стосовно сучасних комп'ютерів суто умовне, оскільки машина поки що не наділена почуттями й емоціями. Але якщо перед машиною ставиться завдання і при цьому не забезпечується необхідна для його виконання інформація, то машина або відмовляється його виконувати, або в ній щось ламається.
Інтелектуальна система відрізняється від простих обчислювальних засобів тим, що здатна виконувати завдання саме при дефіциті інформації. Процес виконання відбувається шляхом побудови гіпотез, які ліквідовують дефіцит інформації. Інша справа, коли гіпотеза неправильна, тоді результат буде також помилковим. Виявивши помилку, інтелектуальна система відмовляється від першої гіпотези й будує нову. Таким чином накопичується досвід і відбувається навчання. Однак можлива ситуація, коли гіпотезу інтелектуальна система не може побудувати — вона знає, що побудова правильної гіпотези неможлива і в будь-якому випадку неминуча помилка. Такий стан зумовлює порушення роботи всієї системи (у випадку вищої нервової системи призводить до неврозу).
Наведемо кілька прикладів. Першим буде відомий дослід «суперечки» травного та оборонного рефлексу, тільки тут ми дамо трохи інше трактування.
У собаки на показане йому зображення кола виробляється травний умовний рефлекс. Через певний короткий проміжок часу після демонстрування йому кола перед собакою з'являється їжа. Декількох таких поєднань достатньо, аби виробився умовний рефлекс і почалося слиновиділення відразу ж після появи кола.
Водночас показ овалу супроводжується ударом струму по лапі піддослідної тварини. Поєднання умовного (овалу) і безумовного (удар струмом) подразників виробляє умовний рефлекс, і собака забирає лапу тільки-но на екрані з'являється зображення овалу й таким чином уникає удару струму.
Дещо змінимо дослід: змінюватимемо форму овалу, поступово наближаючи його до кола.
Кіркова уява зорового аналізу в собаки значно менша, ніж у людини. Саме тому собака починає помилятися, приймаючи овал за коло: виділяє слину, як під час зображення кола, і замість їжі одержує удар струмом.
У результаті розвивається типовий невроз: тварина втрачає сон, апетит, відчуває страх, у неї випадає шерсть і навіть може розвиватися патологія внутрішніх органів.
Це типовий стан крайньої невизначеності, викликаний дефіцитом інформації. Собака виділяє слину на овал або може відсмикнути лапу при показі кола. Дослід не може дати можливості побудувати правильну гіпотезу, тому що обчислювальні потужності аналізу зорового образу недостатні, щоб провести чітке розрізнення овалу й кола.
Виникнення невизначеності у прийнятті рішення супроводжується появою страху. Страх — це насамперед відсутність можливості прийняття рішення в ситуаціях тієї чи іншої важливості.
Якщо звернутися до класики, то агресивність Отелло і прийняття ним помилкового рішення, яке закінчилось так трагічно для його дружини Дездемони, можна пояснити саме великою невизначеністю. Якби Дездемона явно зраджувала Отелло, то мавр просто б вигнав її з дому, не обтяжуючи себе підозрами. Іншими словами, невроз виникає тоді, коли прийняття рішення неможливе чи утруднене внаслідок невідповідності потужності інтелектуальної системи до складності поставлених завдань.
Протягом сорока п'яти років, тобто майже двох поколінь, людство живе в постійному страсі тотального знищення, який міцно осідає в підсвідомості, створює психологічну ситуацію безглуздості планування майбутнього, що й призводить до соціальної апатії з усіма наслідками, що випливають звідси.
Людська популяція — надзвичайно складна система. У ній діють певні закони, які визначають фізичне та психологічне здоров'я популяції. Нині можна сказати, що вона тяжко хвора, і якщо не буде вжито радикальних заходів, хвороба прогресуватиме, аж поки не почнеться агонія.
Людина шукає пояснень дивовижності нашого світу, її цікавить, чому гримить грім, чому йде дощ, чому здригається земля, що робиться з Місяцем, і всі ці питання вона тим чи іншим чином пов'язує з питанням буття і смерті. Її мозок, зрозуміло, працює в стані гострого дефіциту інформації. Ліквідувати цей дефіцит можна лише шляхом побудови гіпотези, і людина будує її за певною логікою. Усвідомивши (ще до Ньютона), що будь-яке явище має обумовлюватися прикладеною силою, вона наділяє цією силою якесь невідоме їй джерело і приходить до ідеї божества. Фактично не така вона вже й дурна, ця первісна людина; у своїй примітивній інакомовній формі вона відкриває основний закон природи — перший закон термодинаміки, який одержує сучасне формулювання через сотні, тисячі років. Вона, первісна людина, висуває гіпотезу: ніщо не відбувається без втручання якоїсь «X» сили (і хай вона цю силу приписує духам, божеству, та від самого факту нема куди подітись — вона зробила величезне відкриття). Порівняймо: «енергія не утворюється і не зникає, а переходить з одного виду в інший». Тут те саме прикладання сили і та сама ідея вічності енергії.
Далі людина відкриває другий закон термодинаміки, розмежовуючи сили творення й неминуче співіснування їх із силами руйнування, їх боротьбу і єдність; відтак підводить до ідеї добра і зла, розмежовуючи їхні джерела, розділяючи духів і божества на добрих (світлих) і злих (темних).
Створивши таку гіпотезу пояснення дивовижності світу, людина уникнула тотального неврозу і змогла розвиватися далі. Чи була ця гіпотеза абсолютно хибною у своїй основі? Так, якщо підходити до релігії в її примітивному сприйнятті, у сприйнятті її зовнішніх атрибутів, ритуальних нашарувань. Ні, якщо дивитися в корінь її виникнення. Як і будь-яка гіпотеза, ця має лише певний ступінь наближення. І не біда, що, визнавши необхідність існування джерела енергії, людина довгий час не могла зрозуміти його справжнього характеру. Вона з неослабною енергією шукала його. Шукала в найрізноманітніших напрямках — від суто умоглядного шукання Бога до точних дослідів Лавуазьє, Торічеллі, Ньютона і Резерфорда.
Закони мислення, закони обробки інформації і прийняття рішення спільні для всіх систем (байдуже, велика система чи мала). Страждання Отелло, Арбеніна, Гамлета, страждання людства, яке метається в пошуках істини, підозрілість Івана IV, Сталіна і страждання собаки, який не може відрізнити овал від кола, мають одну й ту саму природу — стан невизначеності при дефіциті інформації.
Характерно, що з розвитком і зростанням людського суспільства, коли основні протиріччя перемістились зі сфери зовнішнього існування людини в навколишньому середовищі у сферу її внутрішнього соціального стану, релігія як гіпотеза, що вирішує невизначеність, набирає дедалі більше й більше соціального забарвлення. Питання космогонії, яким так багато уваги приділяють давні поганські релігії, стають другорядними, а перше місце посідають питання соціальної справедливості та моральності. Так, на зміну язичництву приходять християнство, іслам і буддизм. Із перенесенням центру ваги на питання моралі і справедливості людина перестає бути пасивним споглядачем «божої волі», а починає активно діяти. Тобто ці світові релігії, на відміну від поганських, релігії дієві — тут людина повинна визначити своє місце серед сил добра і зла. Якщо в поганській релігії світлі й темні божества користуються повагою, а жрець, який служить божествам темної руйнівної сили, такий же поважаний, як і жрець світлих божеств (наприклад, жрець храму Сета у Стародавньому Єгипті), то в християнській релігії людина повинна беззастережно стати на бік світлого божества. Прихильники темної сили оголошуються поза законом, переслідуються, і однієї підозри у спілкуванні з темними силами досить, щоб відправити підозрюваного на вогнище інквізиції.
Філософія, як відомо, бере свій початок із релігії, намагаючись пояснити сили природи. Так само і соціальні вчення про справедливе суспільство випливають із первісних релігійних побудов і також є гіпотезами, які доповнюють дефіцит інформації, необхідної для прийняття рішення.
Для релігій і соціальних вчень, у тому числі теорій соціалізму, характерний такий стереотип: визначення джерела зла і вироблення стратегії знешкодження цього джерела.
Для християнства джерело зла — підступи диявола, усунення його — беззастережне служіння Богові. Для соціалізму джерело зла — приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, усунення цього зла — скасування приватної власності. Релігію і соціальні вчення дещо відрізняють просторово- часові локалізації. Якщо релігія переносить світ соціальної справедливості в якийсь інший простір (рай), то соціалізм переносить світ соціальної справедливості в інший час («світле майбутнє»). В інших аспектах багато спільного: заклик людей до довготерплячості, стійкості та непримиренності до будь-якого інакомислення. Жорстокість якобінців до інакомислячих абсолютно не поступається перед жорстокістю інквізиторів християнської церкви чи жорстокістю чекістів-енкаведистів до своїх політичних противників.
Відомо, чим виправдовувався терор інквізиції і якобінської диктатури — щастям спасенних душ у трансцендентальному просторі, власне кажучи, щастям майбутніх поколінь. Сталінський терор виправдовувався майбутнім царством достатку й загального блага, де кожен працюватиме за своїми здібностями, а одержуватиме за потребами. Заради цього була проведена колективізація і заради цього створювались концтабори, де мільйони державних рабів будували заводи, прокладали канали й залізниці, перекривали ріки, аби створити основу щасливого майбутнього.
Мислення в умовах дефіциту інформації — це ланцюг послідовних гіпотез, які підтверджуються або спростовуються реальністю. Відтинок часу од відмови від однієї гіпотези до переходу до наступної характеризується різким зростанням невизначеності, збільшенням ступеня свободи, плюралізмом пошуків. Це своєрідний перехідний процес з усіма притаманними йому властивостями й особливостями.
Головна помилка, причому кардинальна (з неї випливають і інші помилки теорій соціалізму), полягала в тому, що ці теорії декларують ефективність праці поза економічною зацікавленістю в ній. Ідеї матеріальної рівності мають на меті однакове забезпечення потреб людини незалежно від її внеску в загальне виробництво.
Це було б можливим за умови створення ідеальної людини, позбавленої всіх почуттів, емоцій і бажань, окрім єдиного бажання — працювати для загального блага. У принципі такого робота створити можна, але природа не допустила створення такої людини, бо вона була б позбавлена життєздатності. У реальних умовах така декларація призводить або до загального убозтва суспільства з деградацією економіки й науки, або до запровадження адміністративного примусу на працю і, як наслідок, до економічного зубожіння, до невпинного зростання бюрократії.
Ставши на шлях економічного регулювання та матеріальної зацікавленості у праці, ми тим часом відкидаємо ідею матеріальної рівності. Отже, «ідеал» такої рівності, коли двірник за свою працю одержує стільки, як і видатний учений — недосяжний.
Природно постає запитання: якщо соціалізм у принципі допускає матеріальну нерівність, то до якої межі? Якщо такої межі не провести, то неминуче виникнуть різкі соціальні контрасти, і наш соціалізм нічим не відрізнятиметься від капіталізму.
Припустимо, що певна межа встановлена і від заборони «не можна» ми переходимо до напівзаборони «можна, але не більше». Що ж з цього випливає? По- перше, невизначеність зростає ще більше. Незрозуміло, які критерії визначення цієї межі, чи взагалі можливо об'єктивно і справедливо встановити її, хто здійснюватиме контроль за дотриманням цих меж? Об'єктивного критерію на всі види діяльності людини тут встановити неможливо, отже неминучий суб'єктивізм і, як наслідок, волюнтаризм та елітарність керівних органів.
Встановлення таких меж неминуче призводить до збереження і навіть зміцнення управління того апарату, який визначатиме ці межі та стежитиме за їхнім дотриманням. Отже, держава як система придушення зберігає свій контроль за економікою, так само як зберігається і, можливо, зростає бюрократичний апарат. Економічні закони внаслідок цього зазнають адміністративного контролю і адміністративного втручання. Але адміністративне втручання в самоорганізуючу і саморегулюючу систему, якою є економіка, неминуче призведе до придушення її розвитку і, зокрема, до придушення господарської ініціативи й винахідливості. У таких умовах економіка й технічний прогрес будуть відставати у своєму розвитку від систем, де адміністративний вплив буде менший або взагалі його не буде. Це цілком зрозуміло, хоч би яким сильним був інтелект органів управління, він поступається перед загальним інтелектом всієї країни і всього народу. Встановлення жорсткої адміністративної системи — це придушення сумарного інтелекту населення, відчуження його від вирішення економічних, соціальних і політичних питань, соціально-економічна апатія. Це ніщо інше, як одурманювання країни в цілому.
Бідність є могутнім засобом, який перетворює суспільство в натовп. За свідченням заступника директора Інституту соціології Юрія Саєнка, в Україні від 1991 року кількість людей, котрі бажають повернутися до радянської тоталітарної держави, зросла з 9 відсотків майже до 50!
Ми вже згадували, що в процесі пізнання дійсності в умовах дефіциту інформації людина закономірно переходить від однієї гіпотези до іншої — відмова від гіпотези, яка віджила своє, відтак перехідний період, що характеризується посиленням невизначеності. Та чи легко відмовитись від того, у що свято вірили упродовж довгих десятиліть? Тому цілком природний намір реанімувати стару гіпотезу, якось її модернізувати щодо нових умов, стати на шлях напівреформації. З одного боку, реальність чітко показує, що далі просуватися по цьому шляху не можна, але з другого боку, зробити крок назад і навіть убік якось боязко.
І цілком у дусі історичного матеріалізму робиться висновок, що не можна перестрибувати через певні етапи соціально- економічного розвитку і що загальна колективізація і тотальна експропріація засобів виробництва були зроблені завчасно. На даному етапі залишаються закони економічного ринку, залишається матеріальна зацікавленість тощо. А що ж далі? Якщо це проміжний етап, то знову настане такий період, коли матеріальна й економічна зацікавленість не відіграватиме ніякої ролі. Так що ж виходить? Ми знову повернемося до тієї горезвісної ситуації, коли двірник за свою працю одержуватиме стільки ж, скільки вчений. Виходить, знову прискорена реалізація такого «гомо ідеалес» далекого майбутнього за допомогою адміністративних заходів? Такі спроби реанімації гіпотези природні та закономірні. Має пройти час, перш ніж гіпотеза буде повністю відкинута, коли речі будуть названі своїми іменами, коли сама ідея матеріального зрівнювання буде визнана хибною. Але ж тоді нічого не залишається від вчення соціалізму, бо ця ідея покладена в його основу, або ж під соціалізмом ми розумітимемо цілком інший устрій суспільства. Метою розвитку суспільства залишається соціальна справедливість, і ця ідея ніколи не буде знехтувана чи втрачена. Але спочатку потрібно зрозуміти, що ж таке соціальна справедливість.
Остання чверть XIX ст. була періодом райдужних надій всього людства на майбутнє благополуччя, прогрес науки й техніки, гуманізацію всього суспільства, зміцнення права, моральності. Взята на озброєння всіма (з тими чи іншими варіантами) гіпотеза про те, що суспільство в цілому рухається до соціальної справедливості, нібито знаходила повсюдне підтвердження. Ніколи ще ні до, ні після інтелігенція не мала такої ваги в суспільстві. До її думки прислухались народи й уряди держав. Воюючі сторони припиняли військові дії, щоб дати можливість безперешкодно проїхати російському хірургові М.І.Пирогову через лінію франко-німецького фронту для надання допомоги пораненому Джузеппе Гарібальді.
Демократичний рух швидко набирав сили. Виникла соціал- демократія. Робітники ставали членами парламентів. Порівняно з XVIII ст. це був величезний стрибок на шляху соціального розвитку. Здавалось, мине сто років, і народи світу об'єднаються в сім'ю цивілізованих держав.
XX ст. почалося під гуркіт гаубиць Першої світової війни. Прогрес науки й техніки обернувся отруйними газами, бойовими літаками, дредноутами й танками. Короткий, напружений мир змінився новою всесвітньою бійнею. Вперше народи воювали не за перехідні політичні інтереси, а за виживання. Трагізм подій Другої світової війни оголив всі жахи глобального тоталітаризму, а розвиток військової техніки (аж до створення ядерної зброї) показав, наскільки крихким і ненадійним є наш світ, наскільки беззахисною є наша планета.
Протягом майже півстоліття народи планети живуть під постійною загрозою всезагального знищення. Ця невпевненість у майбутньому, яка торкається всіх сторін життя людства, а також власного життя кожного індивідуума, породжує тотальний невроз населення планети. Коли хвороба набуває масового характеру, вона одночасно набирає і величезної варіативності форм і проявів. Однак найхарактерніша риса невротичного стану при масовому «захворюванні» закономірно виходить на перший план.
Як уже зазначалося, невротичний стан найчастіше виникає тоді, коли людина не може прийняти рішення, тобто перебуває в стані невизначеності, стані дефіциту інформації. У цьому випадку невизначеність ліквідовується шляхом побудови мозком гіпотези.
Класичний, можна сказати, приклад невизначеності, що мав місце 31 жовтня 1999 року: брак об'єктивної інформації про всіх кандидатів на пост президента України унеможливив безпомилкове обрання найдостойнішого на найвищу державну посаду.
Що ж відбувається, якщо правильну, об'єктивну гіпотезу неможливо побудувати, якщо світ досі не розробив програми дій попередження катастрофи (ядерної, екологічної, соціальної, генетичної)? Як захистити перенапружений мозок?
Звідси і випливає основна властивість невротичного стану, яка при масовому неврозі набуває соціального значення — намагання втекти від дійсності, від світу реального у світ уявний. Все, що відключає свідомість від сприйняття реальності, починає широко використовуватися людьми, щоб зняти перенапругу мозку, який не знаходить правильного рішення (в останні роки різко зросла крива самогубств). Добре, якщо таке відключення обмежується читанням детективів та наукової фантастики. До речі, саме тому сьогодні спостерігається небачене досі зростання популярності цих літературних жанрів. Однак прагнення втекти від дійсності виражається також і в ескалації алкоголізму і наркоманії, проявів агресивності й жорстокості, виникненні загостреного відчуття страху, підвищеної образливості та схильності до неадекватної поведінки.
Характерним прикладом стану невизначеності є вкрай напружена ситуація із подальшою долею Чорнобильської АЕС. Донині нічого певного не можна сказати про безпеку на цій атомній електростанції, аварія на якій стала найбільшою з техногенних катастроф, що їх переживало людство (лише незворотні втрати України становлять 120 — 130 млрд. американських доларів). Триває цілковита невизначеність із функціонуванням укриття-«саркофагу», тривожною є статистика онкологічних захворювань. Кожен другий випускник середньої школи в Україні непридатний за станом здоров'я до служби у війську. До 50 відсотків учнів молодших класів хворіють на різноманітні недуги.
Сьогодні ми вже говоримо, що причиною цих потворних, а тепер уже й грізних соціальних виразок суспільства є саме суспільство. Соціальна організація сучасної України завела громадян у безвихідь, поставила на межу катастрофи. Людина в суспільстві дедалі менше залежить від самої себе, вона дедалі більше відчуває на собі гніт держави, її інститутів, передбачити вплив яких на свою власну долю людина не в змозі. Природно, що це призводить до втрати мети життя, відчуження, невпевненості в завтрашньому дні, впливає на мораль, мистецтво тощо. Має місце диспропорція між фізичним і розумовим дозріванням гомо сапієнс, між його технічним озброєнням і рівнем мислення. Ця диспропорція створює особливі проблеми, які набувають, точніше, вже набули глобального характеру.
Загроза знищення всього живого на планеті, утиски держави не можуть не призвести до глобальних явищ невротичного стану. Для суттєвого зниження ймовірності цих явищ необхідні більш глибокі зміни в суспільстві, в якому панує стан глибокої невизначеності. Якщо суспільство матиме переконливу мету, впевненість у майбутньому, то злочинність (особливо серед молоді) обов'язково піде на спад, і стан невизначеності для інтелектуальної системи буде ліквідований.
У нейрофізіологічному аспекті невдоволення завжди приводить мозок у стан збудження. Мозок шукає виходу. Це спричиняє збудження роботи нейронних сіток і збільшення електромагнітної активності мозку. В стані невизначеності, яка виникає завжди, коли умови життя не задовольняють людину, мозок її перебуватиме в такому збудженому стані. Інтелект людини в цьому випадку шукає шляхів до ліквідації дефіциту інформації методом побудови гіпотез, припущень. При цьому мозок надзвичайно чутливий до вхідної інформації, яка так чи інакше усуває невизначеність і пропонує вирішення. Воно може бути помилковим. Але тут вступає в дію новий механізм. Чим більше збуджена система, чим більша швидкість імпульсивних потоків, тим більша вірогідність помилки в обробці інформації і прийнятті рішення.
Тепер уже відомо, що мозок людини є генератором слабкого електромагнітного випромінювання. Для будь-яких коливальних процесів характерними є явища резонансу. Коли ритми роботи нейронних сіток починають синхронізуватися і збігатися за частотою, у людей, які становлять натовп, відбувається резонансне підсилення цих ритмів, і натовп починає приходити у стан збудження. Досвідчені лідери натовпу інтуїтивно це відчувають і свідомо нагнітають збудження. У такому стані натовп не чутливий до логічних аргументів, але бурхливо реагує на заклики емоційного характеру. І якщо згадати історію, то виявиться, що вожді натовпу завжди брали на озброєння нагнітання емоцій і вельми слабкі були в логіці. Підтвердженням цьому є і нинішні президентські перегони в Україні.
У людини в гіпоталомічній ділянці головного мозку знаходиться центр (дуже давній за своїм походженням), життєво необхідний у боротьбі за існування, без якого людина не здатна до вчинку. Це центр агресивної поведінки. Його активація в емоційно збудженому натовпі — неминучий наслідок. Коли це відбувається, натовп переходить до дій зазвичай необдуманих, жорстоких. Якщо в цей момент вилучити людину з натовпу і дати їй заспокоїтись, надати можливість вільного пересування, то вона сама буде дивуватися своїй попередній поведінці й уже не приєднається до натовпу, котрий поводиться, як єдиний організм (іноді досить одного необдумано кинутого слова, щоб відбувся вибух).
При будь-якій перерегуляції системи, в тому числі й соціальній, неминуче відбуваються так звані перехідні процеси, яким притаманний негативний, дезорганізуючий характер. Уникнути їх неможливо, тому що не можна перейти від однієї форми організації до іншої без попередньої часткової дезорганізації. Всі революції і дезорганізаційні процеси, якими вони супроводжувалися, — свідки правильності такого твердження. Навіть мозок людини працює за таким правилом: при переході від розв'язання однієї задачі до розв'язання іншої відбувається збільшення невизначеності ритмів роботи нейронних сіток. Це загальне, без винятку, правило для всіх систем.
У такому стані, в якому нині перебуває наше суспільство, посилити ці перехідні процеси й тим самим викликати дезорганізацію значно легше, ніж придушити їх. Це слід добре розуміти. І тому їм (цим процесам) потрібно щось протиставити. Такий засіб відомий — це гласність, доступність інформації. Якщо інформація доступна й кожен може вільно, без будь-якого остраху висловити свою думку, то та сила, яка збирає людей в натовпи, зникає. Однак ще більш небезпечною, ніж відсутність гласності, є напівгласність. При відсутності інформації, повному придушенні громадської активності й пошуків соціальних рішень народ у натовпи не збирається. У стані напівгласності негативні явища внаслідок уже згаданих перехідних процесів неминучі, і результати їхні можуть бути жахливими. Тільки повна гласність, розтин усіх соціальних наривів може припинити процес формування охлократії, тільки в цьому випадку можна буде уникнути зростання екстремізму, насильства.
Повна гласність — це прогресивний розвиток суспільства з мінімальним впливом перехідних дезорганізуючих процесів; напівгласність — вибух; відсутність гласності — гниття.
