Український комунізм як породження Кайдашевої сім’ї
Компартію було розпущено, номенклатура сприйняла це більш-менш байдуже, ніхто не кинувся на барикади за червоні ідеали. Влада навіть із певним задоволенням скинула з себе стару, латану-перелатану ідеологічну свиту, однак не стала шукати нової. Тим часом створюється Соцпартія, 1993 р. реєструється Компартія, 1994 р. ліві проводять свою кандидатуру на спікера, а 1998 р. домагаються ще більших успіхів у парламенті. На жаль, досі лишилася теоретично не розгорнутою глибока думка, висловлена В. Чорноволом ще 1990 р., що печерний антикомунізм не відповідає реаліям сьогодення. Справді, нинішній комунізм уже зовсім інший, ніж у сталінські чи брежнєвські часи. Ідеологічно він, щоправда, не оновлювався, зате сильно змінилися його соціально-політичні корені. Тому колишні методи національно-демократичної контрагітації теж потребують суттєвого оновлення.
Чому комуністична демагогія досі має такий сильний вплив на багатьох виборців, причому цей вплив за останні роки зріс? Зрозуміло, що справа не так у раціоналістичних чинниках, як в ірраціональних, емоційно-вольових, десь навіть підсвідомих факторах. Виявляється, що комуністичний стереотип відтворюється самою психікою людини, поставленої у специфічні умови.
За останні десятиліття в Україні, переважно в її молодих урбанізованих регіонах, сформувався особливий устрiй із відповідним йому типом сім’ї. Найчіткіше він проявляється в невеликих містечках і робітничих селищах, але у менш явних формах присутній практично повсюди. Це маленька сім’я (подружжя й одна-дві дитини), коло родичів якої дуже обмежене. Родина цiлком залежна від бюджетної сфери, живе в гуртожитку, комуналці, в ліпшому випадку — у тісній хрущовці. Це городяни в першому, максимум другому поколінні. Подібних сімей в Україні мільйони. Така маргінальна сім’я застряла десь на роздоріжжі від сім’ї патріархальної до того типу родини, який бачимо в американських серіалах — з її дуже прагматичними зв’язками, цiлковитою матеріальною незалежністю її членів тощо. Важко сказати, якою врешті-решт стане класична українська сім’я — звісно, ані такою, як американська, ані такою, як японська. Та поки що переважає тип сім’ї маргінальний, де позитивні складники патріархальної моделі вже не діють, а нові норми ще не склалися. Оцей вакуум і заповнюють звичні, втовкмачувані десятиліттями комуністичні шаблони мислення з їхніми дуже простими відповідями на дуже складні питання.
Глава такої сім’ї — простий чесний трудяга, цілковито вибитий з життєвої колії, деморалізований, а часто-густо ще й безробітний. Він перебивається випадковими заробітками й намагається компенсувати свій низький соціальний статус хоча б у родинному колі. Для нього характерна ностальгія за минулим, коли було теж кепсько, але інакше, коли не було таких різких соціальних і майнових контрастів. Поступово він перетворюється на домашнього тирана, свідомо чи несвідомо копіюючи комуністичного начальника з добре відомого минулого, а для якихось місцевостей і сьогодення. Держава дуже впливає на сім’ю, деформує її традиційні пiдвалини, причому цей вплив за інерцією зберігається навіть тоді, коли відповідного типу держави (комуністично-радянської) вже немає. У свою чергу сім’я відтворює адекватний їй тип держави. Мільйони маргінальних сімей, розіпнутих між старим і новим, між селом і містом, між соціалізмом і ринком майже автоматично репродукують комунізм як соціально-психологічне явище, як ідеологію нескінченого майнового переділу. Самий побут подібної сім’ї породжує стихійний комунізм з його безладом, чварами, агресією назовні й деспотизмом усередині.
Це те середовище, на чиїх бідах, на чиїй міфологізованій свідомості й паразитують наші ліві. Але немає іншої української нації, ніж та, яка є — з усім її тягарем негативного досвіду, з її цвинтарем розстріляних ілюзій, заляканістю голодоморами, таборами й заборонами на професію. Рецидиви комунізму сидять дуже глибоко у психіці пересічного виборця. Дотеперішні прийоми ідеологічної боротьби правих партій орієнтувалися, з одного боку, на студентсько-інтелігентське середовище, з другого боку — на класичне селянство. Тут досягнуто реальних успіхів, але, як показали останні парламентські вибори, опори лише на ці дві частини українського політикуму абсолютно недостатньо. Необхідно активно й наполегливо працювати з основною соціальною базою лівих, а це вже далеко не одні лише пенсіонери. Це широкий прошарок безробітних городян, човників, нужденних працівників соціальної сфери, що місяцями сидять без зарплати, робітництво переважної більшості промислових підприємств з їхнім прихованим безробіттям. Нові форми роботи з цією категорією виборців повинні бути розраховані не лише на свідомість, а й на підсвідомість, пробуджувати позитивні емоції. Не такий вже сильний комуністичний рух в Україні, як про це твердять його лідери. Але своє підгрунтя він все ж таки має, і нехтувати цим очевидним фактом не можна. Принаймні увесь наступний рік основна політична боротьба в Україні вестиметься за симпатії найбільш обділених прошарків населення.
