Українці та демократія

Навколовиборчі пристрасті давно позаду, і країна зітхнула полегшено. Проте, зважаючи на особливості перебігу виборчого процесу та ціну перемоги Ющенка, стає зрозумілим, що це лише початок змін, які неминуче відбуватимуться в країні, незалежно від того, хто їх продукуватиме. Нині зрозуміло, що основним політичним актором нинішніх президентських перегонів було українське суспільство — нерозвинене, негромадянське, ментальність якого ще недавно характеризували прислів’ям «Моя хата скраю...»

Можна вихваляти чи лаяти те, що відбувалося на майдані Незалежності в Києві наприкінці минулого року, але не рахуватися з ним неможливо. Напевне, нині вже й для колишнього президента Леоніда Кучми очевидно, що саме важіль Майдану змусив його піти на поступки і все-таки сісти за стіл переговорів, а не опуститися до того, щоб, за висловом російського співавтора українських виборів Гліба Павловського, «дати революції по пиці». Зрештою, очевидно й те, що, хто б не став українським президентом, «феномен Майдану» в будь- якому випадку дамокловим мечем висітиме над командою нового лідера, змушуючи його оглядатися на позицію суспільства, в якому громадянам набридло жити за невідомо ким придуманими законами.

Загалом події на майдані Незалежності в Києві та все, що з ними пов’язане, безсумнівно, стануть предметом численних наукових досліджень. Проте вже нині багато хто їх порівнює з «оксамитовими революціями», які відбувалися у країнах ЦСЄ у 1989 році, коли влада зіткнулася з масштабним всенародним спротивом і зрештою була скинута народом. Ситуація дійсно схожа. Хоча, говорячи про причини, доречно порівнювати період незалежного розвитку Української держави з процесами, які відбувалися у країнах ЦСЄ впродовж усіх 80-х років ХХ століття.

Якщо звернутися до досвіду сусідньої Польщі, де «оксамитова революція» досягла найбільшого розмаху, то події 1989 року і кінця 2004 року на Майдані в Києві — це лише апогей, логічний наслідок того стилю, норм поведінки влади, які культивувалися урядом Войцеха Ярузельського та Польською об’єднаною робітничою партією в Польщі та колишнім владним режимом в Україні.

Наразі можна по-різному оцінювати «феномен Майдану», називаючи це революцією, путчем, переворотом, «шабашем» чи, як висловився Леонід Кравчук, «помаранчевою проблемою». Суть не в тому. Важливо, які наслідки матимуть ці події. У сенсі докорінних змін у структурі влади, а також у суспільно-політичному облаштуванні держави, для того, аби стати революцією, вони повинні завершитися відповідними, відчутними для суспільства результатами.

Чому саме всенародні виступи, а не численні судові процеси чи парламентські баталії стали формою політичної участі, аж ніяк не характерною для демократичних країн? Чому в Україні повторилося те, що було типовим явищем для авторитарних режимів країн ЦСЄ у 1989 році, але з п’ятнадцятирічним запізненням?

Відповідь на це запитання слід шукати в механізмах взаємин влади та суспільства, які існували в Польщі в соціалістичний період, і в сучасній Україні. Як відомо, Польща періоду Войцеха Ярузельського — це країна, в якій соціалістична влада перебувала в явній стагнації. Відомі американські політологи Альфред Степан та Хуан Лінц свого часу зазначали, що не «усі коти однаково червоні», маючи на увазі якраз Польщу. Пояснюється це тим, що соціалістична влада в Польщу була привнесена на «радянських багнетах» після Другої світової війни й ніколи не мала в польському суспільстві достатньої легітимності. Наслідком чого стало формування масштабного спротиву владі, який оформився в межах профспілки «Солідарність» уже в 1980 році і вже тоді нараховував близько 10 млн. членів. Зважаючи на відсутність можливості для діяльності політичних партій та висловлення власних позицій, скажімо, в парламенті, що було характерно для авторитарних комуністичних режимів, акції протесту в межах профспілки стали єдино можливою за тих умов формою громадської непокори. Але сила, яку відчувала за собою польська влада в образі СРСР, дала можливість уряду генерала Ярузельського запровадити воєнний стан восени 1980 року та зберігати його до середини 1983-го, розправляючись тим часом із членами «Солідарності». Послаблення СРСР після приходу до влади Горбачова не могло не вплинути на позиції тодішньої польської влади, яка під тиском тієї ж «Солідарності» змушена була піти на певні поступки вже всередині 80-х років: надати широкі правові гарантії сільськогосподарським підприємствам (нагадаємо, в Польщі сільське господарство завжди було приватним), запровадити Конституційний та Державний трибунали і зрештою сісти за стіл переговорів із опозицією в 1989 році. Характерною особливістю суспільних виступів у Польщі того періоду було те, що перше місце серед вимог діячів «Солідарності» посідали вимоги економічного характеру, які лише пізніше були доповнені вимогами політичними.

Порівняння українського сьогодення з польськими подіями 80-х років може викликати подив: яким чином це все співвідноситься, якщо Україна — країна, яка має демократичну Конституцію, і загалом приєдналася до демократичного світу? З формального погляду — так, в Україні створено демократичні політичні інститути, проводяться вибори тощо. Проте демократія це не лише наявність демократичних інститутів — політичних партій, парламенту, органів місцевого самоврядування. Умовою втілення демократії є запровадження демократичних процедур. А в Україні, як свідчить практика прийняття політичних рішень останніх років, демократичні процедури зазнали суттєвого звуження. Вибори як найбільш поширена форма політичної участі громадян у свідомості суспільства вже давно не є ефективною формою впливу на владу. Зокрема, це засвідчують дані соціологічних опитувань, проведених Інститутом соціології НАН України. При загалом позитивному ставленні до демократії більшість респондентів водночас критично ставляться до її інструментальних можливостей: 69% не вірять, що участь у голосуванні забезпечує їх вплив на процес ухвалення рішень у державі; 78% взагалі не вірять або сумніваються, що такі люди, як вони, можуть мати вплив на рішення уряду. При цьому лише 25% респондентів думає, що запобігти ущемленню їхніх прав здатні місцеві суди або міліція. Більше того, найбільш корумпованими органами громадяни вважають саме органи державної влади, фіскальні органи, органи правопорядку та суди. А серед груп, які відіграють значну роль у житті українського суспільства, називаються в першу чергу мафія та злочинний світ — 42,7% опитаних, лише потім підприємці та бізнесмени — 28,9% опитаних та чиновники — 24,5% опитаних. Реальними ж засобами захисту своїх прав громадяни називають нелегітимні способи участі («неправові практики») — використання особистих зв’язків і знайомств, вирішення проблем за допомогою хабара.

Водночас переважна більшість українців не вважають, що партії, профспілки, ЗМІ та інші громадські організації є інструментами для захисту їхніх інтересів. Навіть після чотирнадцяти років незалежності 45,3% українських громадян певні, що багатопартійна система Україні не потрібна. Психологічно, за своїми інтересами та орієнтаціями, за насиченістю життя політичними контактами члени партій мало відрізняються від більш пасивної частини населення. Упродовж 1994—2003 років 83% громадян України взагалі не належали до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів.

Отже, недовіра до суспільних і політичних інститутів, які функціонально призначені захищати права громадян, призвела до появи «феномену майдану» і, з огляду на низький рівень довіри до владних інституцій та органів правосуддя, стала єдиним можливим і ефективним засобом захисту політичних прав та свобод громадян. Іншими словами, народ був вигнаний владою на Майдан. У цьому сенсі Україна дійсно схожа з Польщею п’ятнадцятирічної давнини.

Масовий вихід (приїзд) на Майдан — для українців, яким не притаманні крайнощі, — крок надто показовий. Як свідчать дані соціологічних опитувань, іще минулого року лише 32,3% українців були готові брати участь у мітингах, демонстраціях протесту. Водночас 70,7% українців були переконані, що нічого не могли би зробити, якби уряд ухвалив рішення, яке утискає законні права й інтереси громадян. Тому ще один висновок, який напрошується, полягає в тому, що нині українське суспільство чи не вперше заявило про свої політичні права. Якщо до цього громадяни України, як свідчать соціологічні опитування, демократію пов’язували з матеріальним благополуччям, можливостями для ведення власного бізнесу, то нині відстоювалося право громадян на волевиявлення, вільне висловлювання своїх думок тощо. Так, українці загалом розуміють сутність демократії, пов’язуючи її з концепцією необмежених прав людини (66% опитаних), в яку вкладають свободу зібрань, віросповідання, економічне процвітання (51%). Ключові ж політичні свободи згадували лише 36% опитаних. Водночас рівень песимізму щодо стану демократії нині є небачено високим і становить 64% загальної кількості респондентів. Причому 58% з них вважають, що більш демократичною Україна й не стає.

Звичайно, українські події кінця 2004 року могли б набути іншого перебігу. Не можна виключати й силового сценарію розвитку подій і повторення польського сценарію 1980 року, пов’язаного з введенням надзвичайного стану. Проте вдатися до цього кроку українська влада вже не могла не лише через побоювання. Міцного плеча у вигляді колишнього СРСР в України не було. Навіть позиція Росії не могла стати опорою для цього — з огляду на реакцію Заходу, з яким Москва не могла не рахуватися.

Але не варто тішити себе ілюзіями, що події на Майдані змінили владу та людей, які її прагнуть. Із огляду на польський досвід, можна очікувати масових розчарувань, оскільки надії та сподівання, які формуються під час революцій, завжди перебільшені. Також слід очікувати доволі швидкого розпаду коаліції «Сила народу» та появи нових політичних партій. Проте це явища неминучі, адже життя суспільно- політичних рухів, яким була «Солідарність» у Польщі чи Рух в Україні, нетривале. Усі рухи, як свідчить практика їхнього існування, неминуче розпадаються чи перетворюються на численні політичні партії. Лише з польської «Солідарності», як відомо, утворилося близько сорока політичних партій. Звичайно, це дасть підстави скептикам сумніватися у правдивості намірів політичних лідерів, які очолили цей рух. Проте позитивний бік цього процесу в тому, що з’являється політична конкуренція, завдяки якій забезпечується ротація політичних еліт і якість політичного процесу.

Поки що ж перед урядом Ющенка поряд із необхідними економічними кроками постає багато інших проблем. І основна з них — навіть не покарання винних у фальсифікаціях, ротація влади на усіх її рівнях чи люстрація, як це було в Польщі. Головне завдання, яке специфічним чином вирішувалося в Радянському Союзі і не було вирішено владою Кучми в незалежній Україні, — реалізація реального народовладдя. Якщо суспільство, кожен громадянин відчує власну причетність до прийняття рішень владою, події на Майдані ввійдуть у підручники з історії як революція. Якщо ж принципи взаємин влади та суспільства не зміняться, ці події трактуватимуться як переворот. Проте хочеться вірити, що останнього не станеться. Громадянам України дійсно набридло «кусати одне одного», а суспільство доросло до того, аби називатися громадянським.