Українці тяжіють до лівого центру

Позначення різних політичних орієнтацій термінами "ліва", "права", "центристська" ("ліво-" чи "право-") стало досить звичним у повсякденній лексиці і політиків, і журналістів. Але за конкретним змістом досить певно розрізняють зазвичай лише крайні орієнтації - ліву та праву. І це зрозуміло: понад вісімдесят років у нашому суспільстві панувало протиставлення двох крайніх орієнтацій. Позначалися вони дуже узагальнено й коротко - як "соціалістична" й "капіталістична", хоча насправді йшлося тільки про їхні радикальні версії - комуністично-соціалістичну та буржуазно-капіталістичну. Ще й сьогодні мало хто в Україні знає, що в більшості країн світу соціалізм означає зовсім не те, що називали цим словом у нашому колишньому "таборі". Хоча багато хто вже здогадується (головно завдяки телебаченню), що "найкапіталістичніші" країни дуже мало подібні до того зображення капіталізму, яке створювала комуністична пропаґанда.

Найпопулярнішими у світі - та й у нас, як побачимо нижче - є нині не крайні орієнтації, а проміжна, центристська. Але щоб окреслити її особливості (чи тим паче відмінності між її "лівішим" та "правішим" різновидами), звичних ідеологем радянської та пострадянської публіцистики не досить. Тому погляньмо на проблему ідентифікації названих орієнтацій очима соціології.

Соціологи вивчають дуже багато видів соціальних нерівностей. Якщо говорити про ті з них, що виявляються в неоднаковому доступі до соціальних благ (соціальній стратифікації), то головну увагу приділяють чотирьом видам: нерівності між соціально-економічними групами, етнокультурними, статевими та віковими. А політичні орієнтації (в європейській традиції) відрізняються головно своїми позиціями щодо перших трьох видів нерівностей. У цій статті ми зосередимося на ставленні представників різних орієнтацій до соціально-економічних та етнокультурних чинників соціальних нерівностей. Саме це ставлення, як свідчать результати соціологічних досліджень ціннісних орієнтацій прихильників тих партій, що мають досить певні позиції, а також дискусії між представниками різних політичних сил у Верховній Раді, найглибше роз'єднує сьогодні електорат України.

ДЕРЖАВНЕ ПРОТИ ПРИВАТНОГО

У політико-економічному плані лівих і правих, як відомо, традиційно розмежовує ставлення до приватної та державної власності на засоби виробництва. Для лівих неприйнятною є приватна власність на основні засоби виробництва (особливо на великі підприємства й на землю), для правих - державна. Натомість право- та лівоцентристи не ставляться неґативно до співіснування обох форм власності власності, й відмінності між цими орієнтаціями полягають зазвичай у тому, за якою з двох форм власності (або за якою формою реґуляції економіки - ринковою чи плановою) визнається пріоритетне значення.

У соціальному плані поділ на лівих і правих визначається насамперед ставленням до приватної та державної форм соціального забезпечення - надання житла, медичного обслуговування та освіти, а також цільової допомоги бідним. Ліві воліють лише державних форм, праві - лише приватних. Тимчасом як представники ліво- та правоцентристських орієнтацій виступають за поєднання державних і приватних ресурсів для задоволення соціальних потреб людей - відводячи провідну роль відповідно першому чи другому складникові.

У сьогоднішній Україні представниками лівих соціально-економічних орієнтацій є ті, що висловлюються за відновлення державної соціалістичної економіки, проти розвитку приватного підприємництва, приватної власності на землю та на великі підприємства. Скориставшися даними репрезентативного для дорослого населення України опитування, що його провів у березні 1997 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), можна оцінити відносну чисельність представників таких орієнтацій як 19%.

Представниками протилежних, правих соціально-економічних орієнтацій є сьогодні в нашому суспільстві ті, що не лише вбачають у розвитку приватного підприємництва шанс покращити добробут більшості людей (і відтак підтримують приватну власність на великі підприємства та землю й не хочуть відновлення соціалістичної економіки), але також не згодні й далі покладати на державу відповідальність за забезпечення людей роботою, житлом, медичним обслуговуванням та умовами для освіти. Люди, яким дані того самого опитування дозволяють певно приписати такі орієнтації, становлять дуже незначну частку дорослого населення - близько одного відсотка.

Ненабагато більше серед населення й представників тих соціально-економічних орієнтацій, що за наведеними вище ознаками чітко ідентифікуються як правоцентристські: їхня чисельність трохи певищує три відсотки. А найбільшу частину дорослого населення України - 45% - становлять люди, яких у соціально-економічному плані можна вважати лівоцентристами.

ГРОМАДЯНСЬКЕ ПРОТИ ЕТНІЧНОГО

У національно-політичному плані традиційний для Європи поділ на лівих і правих визначається ставленням до націй-держав, націй-етнічних груп та їхніх культур. Прихильність до того чи того різновиду інтернаціоналізму (від класового, комуністичного до загальнолюдського, притаманного, наприклад, Соцінтернові) найчастіше характеризується як ліва або лівоцентристська орієнтація. Прихильність до того чи того різновиду націоналізму (від етнічного патріотизму й аж до нацизму) - як правоцентристська або права.

Різниця між лівими та лівоцентристами в цьому плані полягає в тому, що перші здебільшого віддають перевагу своїм класовим і партійним інтересам, а другі - національно-державним. За різних історичних умов ця відмінність може набувати різного змісту. В сучасній Україні вона найвиразніше виявляється у ставленні до державної незалежності.

Саме повага до державного суверенітету своєї країни, готовність його захищати є в цьому плані спільною для ліво- та правоцентристів. Відрізняє їх різне розуміння нації. Для лівоцентристів це нація-держава (nation-state), спільнота всіх громадян незалежно від їхньої етнічної належності, мови, культури. Для правоцентристів нація здебільшого (а для правих завжди) - певний етнос, люди однакової етнічної належності. Якщо ж правоцентристи дотримуються концепції політичної нації (як спільноти всіх громадян держави), то, на відміну від лівоцентристів, зазвичай вимагають від етнокультурних меншин обов'язкового засвоєння мови та культури "титульного", "корінного" народу і прагнуть тих чи тих обмежень у застосуванні мови й культури цих меншин. Проте, на відміну від власне правих, правоцентристи не ставляться до інших націй вороже чи зверхньо й ладні розглядати етнокультурні інтереси своєї та інших етнічних груп суспільства як рівноправні.

У сьогоднішнній Україні можна ідентифікувати як ліві - в національно-політичному плані - ті орієнтації, для яких характерні неґативне ставлення до націоналізму й позитивне не тільки до інтернаціоналізму, але й до об'єднання з Росією в одну державу (або відновлення колишнього СРСР, тобто - до відмови від державного суверенітету України), а також до надання російській мові статусу не просто офіційної, але другої державної мови України. Відносна чисельність населення, орієнтації якого мають такий комплекс ознак, становить, за даними того ж таки опитування, близько 20 %.

Як праві можна ідентифікувати ті орієнтації, для яких характерне неґативне ставлення до інтернаціоналізму й позитивне - не тільки до незалежності України від Росії, але й до перетворення кордонів із нею на щільно закриті, контрольовані візовим режимом і митницею, а також прагнення, щоб лише українська мова мала статус державної, а російська не мала в Україні ніякого офіційного статусу, навіть в окремих місцевостях. Такі орієнтації має, за даними КМІС, більша частка населення, ніж праві соціально-економічні, - понад 6%. Замалим не вдвоє більше людей із національно-політичними орієнтаціями, що їх можна вважати правоцентристськими, - майже 11%.

Але найбільшою - понад 49% - є частка населення з лівоцентристськими національно-політичними орієнтаціями. Ці люди прихильніше ставляться до інтернаціоналізму, ніж до націоналізму; висловлюються за незалежність України від Росії - але також за підтримання з нею близьких відносин (із відкритими кордонами, без віз і митниць); схвалюють надання російській мові статусу офіційної.

Чисельність право- та лівоцентристів може виявитися ще більшою за рахунок тієї частини населення (17% для соціально-економічного аспекта й 10% для національно-політичного), що має внутрішньо суперечливі орієнтації - які, однак, майже напевно не є ні власне правими, ні власне лівими. Решта певної орієнтації не має. Звісно, наведені кількісні характеристики лівих, правих і центристських орієнтацій потребують дальшого уточнення. Належить уточнити також окреслення змісту цих орієнтацій і в розглянутих, і в не розглянутих тут аспектах - зокрема, в політико-правовому (особливо у ставленні до демократії та автократії), екологічному та соціально-ґендерному (у ставленні до соціальної нерівності жінок і чоловіків).