Уміння чекати
Враження від виборів до парламенту, на яких я був спостерігачем-добровольцемОстанні соті долі процентів нарешті досипалися на стовпчики цифр, що їх складає ЦВК про ці парламентські вибори. Вони падали туди так довго, що, здавалося, українці ось-ось зрадять своєму давньому і стійкому вмінню.
Вмінню чекати.
Подекуди воно б майже так і сталося, як от на Київщині, де терпець очікувальників кращої долі взялися випробовувати, використовуючи його для підсовування їм долі гіршої. Хтось кмітливий підмітив, що час чекань послаблює волю, і тому цю волю треба випробовувати не менше, ніж через кілька безсонних ночей після виборів. Міняти одних парламентських переможців на інших найліпше саме тоді.
І помилився.
Фото людини, яка спить на порозі окружної комісії міцно обнявши коробку із запечатаними бюлетенями, має стати символом цих виборів. Українці терпляче чекали й берегли свій голос.
До останнього.
До того, як найнезалежніший суд не сказав їм, що коробка, на якій вони спали, може бути нічого не варта...
Ось це відчуття терпіння й чекання стало моїм найбільшим враженням від парламентських виборів, на яких я служив спостерігачем-добровольцем і вперше міг так близько бути причетним до українського волевиявлення. Мені випало спостерігати по сільських районах Бесарабі, де я до того ніколи не був і де життя, чи є там вибори, чи ні, завжди нешвидкоплинне.
Таке ж стримане й спокійне, як тамтешній Дунай.
Терпляче.
З моєю партнеркою по спостеріганню Лаурою, її перекладачем Ольгою, нашим безстрашним водієм Сашком ми були найжвавішими істотами, ми колесили стількома порепаними дорогами, стукали в стільки дверей дільничних комісій, ми розпитували стількох людей, котрим випало організовувати ці вибори, що мені здавалося — наша присутність там була подією не менш важливою за самі вибори.
Їхнє чекання ставало цікавішим, а робота, яку вони робили, — важливішою.
Ми бачили міліціонерів із кобурою і в домашніх капцях, які ділили кімнату із сейфом з бюлетенями на двох. Охоронці як ніхто вміють чекати і знають, як зробити чекання комфортним. Ми бачили голову дільничної комісії, який ніяк не міг знайти протокол отримання бюлетенів і від того його широким чолом котилася злякана краплина поту — хто міг подумати що цей документ знадобиться сьогодні, адже ж вибори аж завтра. Нам зустрічалися керівники дільничних комісій, які чекали на вибори взагалі вдома — коли ми приїздили на дільницю, там був лише міліціонер у тих таки комфортних капцях, і більше ні душі. Нам нарешті випало говорити з головою окружної комісії, який два дні чекав, щоб замінити одного члена комісії на іншого, незважаючи на негайний наказ ЦВК, і нам про все це брехав — навіщо з тою заміною поспішати, коли йому подобається й такий склад комісії, який є. Вибори ж тільки завтра.
Він також знав, як на ті вибори треба чекати.
Підрахунок голосів ми спостерігали в невеликому селі, де рахували докладно й ефективно. А от копії протоколів писали від руки і дуже довго. Вже геть за першу годину ночі ми вирушили за машиною з бюлетенями до окружної комісії й там побачили вінець усіх чекань.
Переповнена зала представників дільниць із міліціонерами які охороняють бюлетені, що тієї ночі, здавалося, нікому не були потрібні, навіть окружкому в сусідній кімнаті, який мав би їх розглядати. Кожну делегацію приймали раз на півгодини, наш номер був 71. Тридцять п’ять годин чекань...
На ці вибори прийшло найменше виборців за всю новітню історію нашої країни.
А процес, здається, був одним із найтриваліших.
Чи не тому, що кожний український голос поважнішав, поважчав, подорожчав?
Його стало дорого купити, а ще дорожче вкрасти.
На це потрібен час.