Уроки моделювання

«Суха теорія, мій друже...», говорив один iз героїв Гете. Однак без теоретичних напрацювань і наукового обгрунтування політична реформа в Україні неможлива, вважають провідні вітчизняні правники та політологи. Такого висновку дійшли, зокрема, учасники Всеукраїнських зборів політологів на тему «Актуальні проблеми реформування політичної системи України (діалог влади і громадянського суспільства), які відбулися днями в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАН України. Високий представницький рівень зібрання (у ньому взяли участь відомі українські вчені, представники наукових установ, провідних університетів, а також молодої наукової еліти) дав директорові Інституту політичних та етнонаціональних досліджень Івану Курасу підстави назвати його першими зборами вітчизняних політологів такого масштабу, а віце-прем’єр-міністрові України Володимиру Семиноженку — народженням нової української політичної традиції.

До слова, на думку В.Семиноженка, сьогодні у відносинах політичної практики і політичної науки виникло достатньо протиріч, які загрожують першій набуттям більш ризикового і менш прогнозованого характеру, а другій — втратою позиції експертної інстанції «на користь сумнівних політичних технологій та неавтентичних форм політичного знання». Суттєвий відрив політичної практики від теорії не може, за словами Володимира Семиноженка, не турбувати, адже політика, не зорієнтована на «автентичний концептуальний базис», змушена копіювати чужу реальність, діяти «в режимі перманентних політичних експериментів, які можуть мати глибокі суспільні наслідки». Політологія процесу, за виразом доповідача, перетворилася на політологію подій. «Сьогодні в уряді існує розуміння того, — запевнив присутніх віце-прем’єр, — що держава, яка не приділяє уваги науковому, в тому числі й політологічному розвитку, суспільства, приречена посилювати зовнішню політико-гуманітарну залежність, «годувати» іноземних експертів, які зазвичай дають сміливі поради, але не несуть за них жодної відповідальності...»

Утім, якби держава (читай — високі посадовці) прислухалася до порад учених, реформування її політичної системи почалося б, певне, із створення теоретичної моделі. Тобто, за словами президента Української академії політичних наук, професора Миколи Михальченка, чіткого визначення мети і засобів перетворень, можливих варіантів їхнiх наслідків, а також «кошторису» політичної реформи та джерел її фінансування. Вітри, які дмуть зараз у нашій «країні незрілої номенклатурно-кланової демократії», можуть, на думку М.Михальченка, винести її як у об’єднану Європу, так і на узбіччя європейських процесів, у стан «стабільної нестабільності». Політична реформа назріла, більше того — вона має здійснюватися синхронно з економічними і структурними перетвореннями. Однак виникає запитання: нам потрібна кардинальна реформа («усе розвалимо, а потім...»), чи, все ж таки, модернізація того, що маємо? Микола Михальченко, зокрема, вважає, що існуюча в Україні політична система може бути підгрунтям для побудови демократичної, правової, соціальної держави. Застерігає вчений і від поспіху із внесенням змін до Основного Закону: так, чинна Конституція недосконала, але ж хіба сьогодні в парламенті є конституційна більшість, щоб прийняти кращу? У понеділок більшість є, а у четвер — день голосування — немає... Україна, за словами М. Михальченка, вже мала шанс здійснити політичну реформу — у 1994—1995 роках. Проте тоді «перевага була надана економічній реформі, яка, на жаль, провалилася». Тепер же, коли до виборів президента лишається менше двох років, прихильників урізання президентських повноважень з кожним днем меншає — особливо, звісно, серед потенційних учасників майбутніх перегонів. Тому зараз перспективи реформування політичної моделі бачаться науковцям вельми туманними. «Вихід один, — констатував президент УАПН, — співпраця Президента і парламенту». Сказати легко, — проте проблема взаємодії глави держави і законотворців завжди була для нашої влади однією з найболючіших...

З тим, що Конституція України — «не ікона», згоден і директор Інституту держави і права НАНУ Юрій Шемшученко. До речі, до Конституції Сполучених Штатів істотні корективи були внесені, за словами Ю.Шемшученка, вже в перші роки її існування. Що ж стосується реорганізації політичної системи, то в Україні за роки незалежності змінилося, зазначив Юрій Шемшученко, три форми правління. Проміжок часу від 24 серпня 1991 року до 1 того ж року (перших президентських виборів) можна назвати «золотим віком» українського парламентаризму, оскільки практично вся влада впродовж тих кількох місяців належала Верховній Раді. Потім в Україні встановилася парламентсько-президентська республіка. Вона проіснувала до підписання Конституційного договору 1995 року, який ознаменував початок переходу до третьої моделі — президентсько-парламентської, закріпленої у прийнятій 28 червня 1996 року Конституції. На перший погляд, друга і третя моделі дуже схожі, — різниця, здавалося б, лише в механізмах призначення прем’єр-міністра та урядовців. Однак загострення уваги виключно на цьому є, з погляду Ю.Шемшученка, спрощеним підходом, оскільки йдеться не тільки про механізми, але й про політичну відповідальність.

Цікавою є і ще одна «ремарка» директора Інституту держави і права. На його думку, при переході до суто пропорційної виборчої системи, який повинен стати важливою складовою політичної реформи, потрібно змінювати і назву вітчизняних парламентарїв — адже тоді це будуть вже не «народні депутати», а «депутати від партій».

У дискусії також брали участь провідні українські політологи, професори В.Бабкін, Ф.Рудич, В.Андрущенко, А.Конверський, представники міністерств і відомств, народні депутати. Отже, науковці готові розділити із владою відповідальність за майбутнє суспільства. Складається, однак, враження, що влада із зустрічними пропозиціями не поспішає.