В Україні є люди, які будуть голосувати за того, в кого вірять, а не «за кого всі»

Добрий день, шановна редакціє!

Написати цього листа мене підштовхнуло велике розчарування. Це дивно, бо раніше, коли справді вірила у можливість і близькість змін на краще у своїй країні, були думки поспілкуватись з своїми однодумцями на сторінках вашої газети, але все «якось руки не доходили». І лише зараз, коли, здається, згасає остання віра, бажання написати вам подолало всі перешкоди.

Вчорашня розмова з моєю найближчою давньою подругою була останньою краплею, яка переконала мене у тому, що ми ще довго будемо ходити болотами під керівництвом нашого «дорогого Леоніда Даниловича». Її відповідь на моє риторичне (як на мене) запитання «То ти будеш голосувати за Кучму чи проти?» не просто вразила, а буквально вбила мене. Я була глибоко переконана, що людина, яку я знаю вже багато років з університетської парти, кандидат філософських наук, а тим більше — людина молода (що зазвичай означає прогресивна), не може хотіти продовження подальшого правового «беспредела» у країні, розкрадання купкою ділків кредитів міжнарожних фінансових організацій і бюджету (який, до речі, наповнюємо ми з вами). Не може, здавалось мені, бути все одно для молодої ще людини, що ці гроші не йдуть на відбудову виробництва, бо воно стоїть, їх просто крадуть у нас, і нам же, а можливо, і нашим дітям, потім їх треба буде віддавати. Не може такого бути, вірила я, щоб молода людина, яка, щонайменше, пам’ятає ще «дорогого Леоніда Ілліча» на екранах телевізорів, не згадала б ці часи, дивлячись на наше телебачення сьогодні. Не може бути, щоб культурна освічена людина могла хотіти бачити своїм президентом, що представляє Україну на міжнародній арені, людину, яка за п’ять років так і не змогла оволодіти літературною українською мовою, не може зв’язати двох слів, на запитання відповідає виключно запитаннями, своїх підлеглих називає не інакше, як «хлопцями» («Хлопці, ну як же так? Хіба ж так можна?»). Не вірилось мені, що молоді люди мого віку (а нам по 30) можуть не бачити того, що рідна країна набула стабільного іміджу однієї з найкорумпованіших країн світу і за показниками економічного розвитку плентається в хвості навіть серед країн СНД.

Але — це так! Іміджмейкерам нашого «дорогого» вдалось таки вселити у людей приреченість на президентство Кучми, вбити у голови наших людей, що, за кого б вони не голосували, все одно переможе Кучма. Найприкріше, що в це повірили освічені люди, які можуть і мали б думати, аналізувати. А замість цього — купилися на дуті рейтинги! Боляче, що на зміну осмислення себе як особистості, від голосу якої таки щось залежить у житті держави (всі ж ще пам’ятають референдум про незалежність), яка може (і повинна у нинішніх умовах) дбати про своє майбутнє сама, з’являється у них думка, що «всі ж голосують за нього, він і переможе, тому і я проголосую за нього».

Моя подруга аргументувала своє рішення голосувати за «сонцесяйного» тим, що «все одно він переможе». Інша моя подруга, яка сказала, що викреслить всіх з виборчого списку або проголосує за Кучму, пояснила це тим, що «не бачить перспективних людей», а за Кучму могла б проголосувати, бо «не було ніяких війн».

Слава Богу, є ще мій дядько, який хоч і вірить, що Кучма все одно переможе, «бо ж всі за нього» (проте признає, що в кого б зi своїх знайомих не запитав, всі — проти), але сам буде голосувати за Марчука.

Є ще моя 82-річна бабуся, яка набагато краще розуміється в політичній ситуації в країні, ніж деякі молоді, яка проводить роз’яснювальну роботу серед своїх односельців.

Є ще наш друг — режисер, який, хоч і після вагань, все ж таки відмовився працювати на «дорогого», хоча гроші нікому не завадять зараз. Але, як виявляється, — вони таки пахнуть так, що потім від цього запаху совість свою не відмиєш.

Є ще мої батьки, які на зорі незалежності стояли у Рухівському ланцюзі.

Є ще ви, читачі газети «День».

Не хочу, щоб розцінили мій лист як несвоєчасний прояв упадничества, бо всі мої друзі і в Україні, і за кордоном знають мене як життєлюбну оптимістку і патріотку. Але, по-перше, треба ж щось таки робити, якщо ми не хочемо ще п’ять років блукати манівцями. У мене вже немає віри у те, що нам вдасться змінити ситуацію за ці два з половиною тижні. Проте мені здається, ми маємо всі разом докласти зусиль, щоб показати українським «невіруючим», що в Україні не «всі будуть голосувати за Кучму», що є люди, які хочуть і будуть голосувати за того, в кого вірять, а не «за кого всі», довести їм і собі, що повернення до совєцького одностайного «как все» вже не може бути, що народ України вільний у своєму виборі. Я не закликаю насильно всіх переагітовувати, зовсім ні. Просто пропоную нагадати своїм близьким і друзям, що кожна людина має право голосувати так, як підказує їй совість, що це право — віддати свій голос тому, кому б ти особисто хотів — є одним із основних надбань нашої незалежності, ним не варто нехтувати хоча б тому, щоб потім бути у ладах з своєю совістю.

Так, можливо комусь здається, що обраний ним кандидат не переможе, але, по-перше, так може лише здаватись, бо ж більшість газет і телеканалів задурені або задурюють, і реальну ситуацію знають зараз одиниці. А, по-друге, навіть за поразки цього кандидата та приходу до влади не обраного тобою, будеш, принаймні, чистим перед своєю совістю. Хіба може бути щось важливішим за це?

З повагою до редакції моєї улюбленої газети,

Оксана ПОСТОВА

P.S. Передвиборні обіцянки нинішнього президента зараз є «закритою темою № 1». З оглядки на те, що Кучма не збирається звітувати перед народом про їх виконання, гадаю, саме зараз виборцям було б цікаво подивитись на них, як і на програму ринкових реформ Кучми, якій нещодавно виповнилось 5 років. Можна було б подати ці дані поряд iз статистичними даними за 1998—1999 роки, бо навіть офіційна статистика не на їхню користь.