Велике протистояння
З новим роком, панове! З новим 1996 роком... З роком нового великого міжвладного протистояння! Не змогла Україна без референдуму. Майже цілих 10 років наполегливого розплутування гордієвого вузла системи державної влади в країні підтвердили найгірші сподівання — все-таки доведеться рубати.
Збулася мрія Табачника! Драматичний розвиток сюжету взаємовідносин між законодавчою і виконавчою владою, який часом перетворювався на мелодраму з елементами фарсу, закінчується крутим політичним «екшн». Тепер все у нас буде, як у людей, тобто в сусідів по СНД. Всі вони давним-давно пройшли цей нелегкий шлях і довели, що такі демократичні, сильні і процвітаючі держави, як Росія, Білорусь, Казахстан та інші, по-іншому, як розігнавши парламент, годі побудувати. Привид референдуму, що давно бродив пострадянськими просторами і протягом останніх 5 років часом заглядав і до нас, нарешті матеріалізувався у плоті й крові. Далеко не всі вбачають у ньому доброго Янгола-охоронця політичної стабільності. Більшість заздалегідь готується вгледіти у ньому щось на зразок Фредді Крюгера з «Кошмару на вулиці В'язів». Крові буде багато...
Перше і абсолютно логічне запитання — кому і навіщо все це потрібно? Відповідь, начебто, очевидна: Президентові. Щоб отримати нарешті «нормальний» парламент, який не заважатиме здійснювати реформи. Та ще потрібно Волкову і Суркісу з Медведчуком. Щоб у новий парламент привести по могутній фракції і вже на повну котушку допомагати Президенту проводити реформи. Ющенко нібито теж не проти. Йому теж робити реформи. А потім ще за них віддуватися. Набагато спідручніше — мати для цього в партнерах більш піддатливий парламент.
Проте, з іншого боку, де гарантія того, що новий парламент, навіть якщо він буде з двома палатами, вийде кращим від попереднього? Досвід українського парламентаризму за останні 10 років не дає надії на істотний прогрес. Звідки впевненість, що при всьому багатстві виборчих технологій українці раптом повірять у світле майбутнє з «Демократичним союзом» та СДПУ(о), а також зненавидять комуністів більше, ніж два роки тому? Розподіл голосів у політичному спектрі на виборах в Україні завжди вирізнявся стабільністю. Хто сказав, що бікамералізм сприятиме кращому проходженню революційних кабмінівських податкових законопроектів через Верховну Раду? Дві палати — це вже не одна, до того ж, нікому досі не відомо, якою вона буде, ця верхня палата. Чи можна повірити тому, що парламентська більшість навіть під загрозою розпуску створюватиметься саме для конструктивної співпраці з виконавчою владою, а не для «галочки»? Нині навіть ця надто реальна загроза не може допомогти пропрезидентській більшості розібратися з опозиційною меншістю.
Відповіді на всі ці запитання, очевидно, варто шукати в дещо іншій площині. Проблема перерозподілу повноважень між гілками влади наболіла в оточенні Президента вже давно, буквально з моменту прийняття Конституції. Так от задумано, що Верховна Рада відіграє ключову роль у формуванні законодавчого поля держави, а тому й безпосередньо впливає на те, в які умови потраплять у той чи інший момент його суб'єкти. Законодавчий орган через тяжку спадщину похмурого минулого досить консервативний та інертний, що цим суб'єктам (особливо ринковим) дуже не подобається, оскільки суттєво обмежує їхню мобільність у прийнятті рішень. Керованість парламентом можна підвищити декількома способами, і всіх їх у різні періоди новітньої історії України застосовували із змінним успіхом. Однак і суто політичні, і суто економічні методи в кінцевому результаті виявляються не дуже ефективними, надзвичайно витратними, а результат — нестабільним. Набагато зручніше конституційно закріпити надійні важелі впливу на депутатську масу. І час настав. Групи ініціативних людей дуже постаралися. Майже 4 мільйони підписів зібрано. Указ підписано в дуже доречний момент. Якщо перед президентськими виборами кардинально втручатися в конституційне поле було небезпечно як з іміджевого погляду, так і враховуючи певну непередбачуваність результатів виборів, то, маючи попереду п'ять років спокою, можна поекспериментувати, зберігши можливі «відходи». Адже якщо референдум і «відбудеться за будь- якої погоди», то його можливі правові наслідки уявляються досить туманно.
Указ Президента породив безліч правових казусів, які були озвучені політиками та експертами буквально в перші дні після його ухвалення. Власне, яким законом буде регламентовано всенародне волевиявлення? Якщо наявним Законом про референдум від 1992 року, як оголосив Центрвиборчком, то чому його організацією займається ЦВК, а не створюється для цього спеціальна комісія з проведення референдуму, як цей закон передбачає? І чому в ЦВК стверджують, що референдум буде вважатися таким, що відбувся, якщо проголосує понад 50% виборців, коли той же закон визначає на випадок голосування з питання про недовіру гілкам влади явку не менше ніж дві третини громадян, які мають право голосу? Якщо, як стверджують у ЦВК, цей закон застарів і багато його положень суперечать Конституції, то хто, власне, без вердикту Конституційного суду береться вирішувати, які саме його статті ще відповідають, а які вже ні. Далі, як голосувати людині, наприклад, з першого питання про недовіру парламенту, якщо їй дійсно не подобається Верховна Рада 14-го скликання, вона хоче висловити їй недовіру, але категорично проти концептуальної зміни Конституції в питанні про право розпуску парламенту Президентом? Хто взагалі формулював ці запитання на зборах громадян, і чому вони не пройшли офіційної юридичної експертизи в Конституційному суді? Раптом ці формулювання просто юридично некоректні, а їх — одразу в Конституцію.
Багато хто вже поквапився назвати указ Президента антиконституційним. Логіка в цьому є. Справді, згідно з Конституцією, будь-які зміни до тексту Основного Закону можна внести шляхом референдуму тільки після того, як відповідні поправки ухвалить Верховна Рада і тільки після висновків Конституційного суду. На думку багатьох політологів, посилання на 5-ту статтю Конституції, яка свідчить, що право визначати та змінювати конституційний порядок належить виключно народу і не може бути узурповано державою, не доречне, оскільки народ, згідно з тією ж Конституцією, може виражати свою волю й непрямо — через органи державної влади, до яких парламент поки ще належить. Однак вирішувати, правий був Президент, призначаючи такий референдум, чи не правий, може лише Конституційний суд. Якщо вирішить, що правий, то які можуть бути питання... А якщо раптом виявиться (чого на світі не буває), що указ дійсно суперечить Конституції, — ну що ж, вибачайте, президенти — теж люди, іноді помиляються. Зате який стимул для пожвавлення конструктивної роботи парламенту! Відомо, що український Президент любить стимули...
Проте все це дрібниці. Якщо вже Президент зважився на цей крок, то можна бути спокійним — до 16 квітня всі юридичні нюанси буде враховано, та так, щоб ні в кого зі спостерігачів з Ради Європи навіть тіні сумніву не виникло щодо того, що з добровільним всенародним волевиявленням може бути щось не гаразд. На те й існують юридичні та різні інші управління в адміністрації, щоб у цьому плані все було чисто. Цікаво тільки, як викрутиться Конституційний суд, куди депутати-опозиціонери мають намір негайно надіслати подання про неконституційність президентського указу, щоб формулювання його рішення про те, що указ повністю відповідає нормам Конституції, виглядало переконливо. Якщо, звичайно, завантажений роботою суд встигне розглянути цю справу до 16 квітня. Проте можна чекати й інших дій у відповідь з боку депутатського корпусу. Можливо, навіть формування паралельно з пропрезидентською ще однієї парламентської більшості — антиреферендумної. Навряд чи ліквідація недоторканності зможе вплинути на рішення Президента — тим більше, що це рішення може торкнутися і його. Є сумніви, що допоможе уникнути референдуму і прийняття парламентом будь-якої іншої конституційної поправки з винесених на суд народу. Принаймні заступник глави адміністрації Президента констатує, що відкликати указ уже не зміг би й сам Леонід Кучма, навіть якби дуже цього захотів. Іще загрозливішою виглядає можлива хвиля нових усенародних ініціатив про проведення альтернативних референдумів, які вже ініціюються Компартією, мером Черкас Володимиром Олійником і навіть якоюсь Громадянською радою України. Дивно, що досі ніхто навіть не пригадав про імпічмент, як звичайно бувало в подібних випадках. Можливо, опозиція розуміє, що вже немає часу лякати Президента, треба діяти. Однак можуть і спробувати, мотив знайдеться. Чергове протистояння гілок влади тільки набирає сили.
Однак найцікавіше питання, що ж буде далі, після голосування, сумніватися в результатах якого не те що не далекоглядно, а просто вважається досить вульгарним жартом. Президент твердить, що зовсім не обов'язковим після цього буде розпуск парламенту. А глава його адміністрації Володимир Литвин додає, що Леонід Кучма зацікавлений у тому, щоб цей парламент допрацював до 2002 року. В адміністрації підкреслюють, що позитивна відповідь на перше запитання референдуму про недовіру нинішній законодавчій гілці влади лише дасть Президентові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради, але зовсім не зобов'яже його до цього. Однак де ж логіка? Адже рішення референдуму обов'язкові для виконання. Як гарант Конституції може допустити, щоб у країні протягом двох років працював і приймав закони нелегітимний парламент, якому народ відмовив у довірі? У такому випадку набагато логічніше виглядає припущення одного з лідерів пропрезидентської більшості Михайла Сироти про можливість запровадження на певний час прямого президентського правління до формування нового парламенту і прийняття нової Конституції.
Та й сама Конституція із внесеними таким дивним чином змінами довго проіснувати не зможе. Прийняті на референдумі поправки будуть автоматично внесені до її тексту... і тут же вступлять у суперечність з усім іншим її змістом. Причому, затверджені волевиявленням народу, вони не можуть бути вже змінені якимось іншим способом. В адміністрації Президента впевнені, що у зв'язку з цим розробка і прийняття нової Конституції на новому референдумі має бути наступним етапом конституційної реформи. Виявляється, не такий далекий від істини був політолог Микола Томенко, який твердив, що на найближчі 2 роки Україна перетвориться на країну референдумів. Хто і яким чином буде готувати текст документа і в якій формі в конституційному процесі будуть брати участь громадяни, в адміністрації не можуть сказати. Проте особливих творчих зусиль до написання найголовнішого документа країни докладати не обов'язково. Текст уже готовий і дочекався своєї години з 1996 року, відтоді, відколи меткий парламент в останній момент устиг скоригувати конституційний процес на свою користь.
Історія, зробивши коротенький виток, повторилася. Практично з тими ж особами і з тієї самої стартової позиції. Будівництво української демократії повертається до підмурівка. Чотири роки будували щось не те. Як з'ясувалося, щось кривобоке і нестійке. Доведеться починати заново. Якось один з українських політиків у передвиборному запалі пообіцяв побудувати в центрі Європи нову Швейцарію. Що ж, за кількістю референдумів уже впевнено доганяємо.
