«Великі ідеї» для України. Пошук триває
Дискусія про українську ідентичність, як на мене, триває вже не перший рік, також і (а може, насамперед!) на шпальтах газети «День». Саме ця тематика, вочевидь, стала одним із своєрідних брендів газети, адже за підсумками обговорення вже видана не одна монографія з «Бібліотеки «Дня». Кожну з книжок можна по праву вважати вагомим внеском у справу формування національної самосвідомості громадян України.
Певної гостроти набула дискусія про ідентичність після опублікування статей Вадима Карасьова «1991/2004: дві революції та проблема української ідентичності («День», №142 від 9 серпня 2005 р.) та Василя Кременя «Україна: осягнення ідентичності» («День», №152 від 23 серпня 2005 р.). В. Карасьов наголошував на тому, що «впродовж 14 років незалежності було дуже багато суперечок, які, втім, досі не дали відповіді на запитання: якою повинна бути українська ідентичність, яким повинен бути український патріотизм — етнічним, громадянським, лінгвістичним або якимсь іншим». І вносив на обговорення свою пропозицію: «щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою», де виникає новий «постнаціональний націоналізм» на основі громадянських цінностей.
Бачення В. Кременя полягає в тому, що українці, як й інші народи Європи, пройшли всі три фази розбудови нації: спершу інтелектуали ідентифікували українську етнічну групу; далі формувався широкий національний рух за соціальні, культурні та політичні перетворення; а вже на третьому етапі відбувалося проголошення незалежної держави. На нинішньому етапі розбудови України, як того вимагає «спіраль» історичного розвитку, ми зіткнулися з необхідністю виконання на сучасному рівні триєдиної комбінації завдань щодо утвердження: спільної історичної пам’яті, інтенсивності мовних та культурних зв’язків, загальної рівності організованих у громадянське суспільство людей.
Зовсім у інше річище спрямовується дискусія деякими іншими її учасниками. Так, наприклад, у статті Євгена Щоголя «Лінія розділу — українська/російська. Права нації та право індивіда» («День», № 159 від 3 вересня 2005 р.), зокрема, стверджується, що «Василь Кремень ані словом не згадує такої найважливішої об’єднуючої ознаки, як спільний економічний інтерес». Насправді у статті В. Кременя зазначається, що «нація визначається як велика соціальна група, зцементована цілою комбінацією об’єктивних відносин (економічних, політичних, мовних, культурних, релігійних, географічних, історичних) та їхніх суб’єктивних відображень у колективній свідомості».
У статті Є. Щоголя є також висловлення, які випадають не лише з площини наукового аналізу. Наприклад, «власних громадян ніколи не розглядають як національні меншини». Тут можна лише порадити дописувачу звернутися до статті 11 Конституції України, де йдеться про те, що «держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин». Можливо, тут спрацювали емоції з приводу того, що, як пише Є. Щоголь, «з 1 вересня набув чинності новий Цивільно-процесуальний кодекс, у якому питання про вибір мови судочинства навіть не підлягає обговоренню: тільки українська… А тим, для кого російська мова рідна, це, повірте, не дуже приємно та викликає цілком природне озлоблення». Озлоблення, звісна річ, — не найкращий порадник, але тут вже, як мовиться, важко чимось зарадити шановному авторові, тим більше, що він запевнює: «І триватиме це доти, доки російська мова не буде офіційно зрівняна в правах із українською».
Іще один учасник обговорення, Віктор Качан, у статті «Ідеологія «рівних можливостей» — як національна?» («День», №162 від 8 вересня 2005 р.) закидає: «Шановні політолог В. Карасьов й академік В. Кремень… вирішили, що зараз краще обговорювати тему національно-патріотичної ідентичності як головного чинника майбутнього розвитку України, а економіки не чіпати», йдеться про вникнення «в сучасну суть капіталу, його фінансово-економічну структуру та вплив на демократичний розвиток суспільства в розвинених країнах». Знову хотілось би нагадати про політкоректність: науковця чи політолога слід оцінювати по тому, що він написав, а не по тому, що він не написав у конкретній публікації, бо в одній короткій газетній статті неможливо «обійняти безмірне».
Слушну думку з приводу політкоректності висловив іще один учасник дискусії Юрій Кочубей («На захист «національних міфів» — «День», №146 від 13 серпня 2005 р.): «Такого роду питання слід розглядати в наукових публікаціях, де не достатньо щось стверджувати, а вимагається також довести правильність своїх тверджень».
Отже, звернімось до основних наукових понять, які мали б подолати стереотипи «буденної свідомості». Колись Гегель зазначав, що така свідомість ковзає по поверхні явища, не заглиблюючись у його суть, бо скільки б ти не колупав жолудя, ти дуба не побачиш, але він там є.
Особливо прикро за примітивну аргументацію декого з дискутантів тому, що питання ідентичності розглядалися не лише вузьким колом науковців, а й доводилися політологами в більш популярній формі до громадськості як в друкованому вигляді, так і в інтернеті. Зокрема в науково-популярному виданні незалежного інтернет-часопису «Діалог.UА» Дірк Якобс та Роберт Мейер виклали сучасні європейські положення про національну ідентичність, які повністю спростовують нав’язуваний деким примітивний стереотип про те, що буцімто «етнічне поняття українець» означає «українець по крові».
Насамперед ідентичність не повинна сприйматися як щось статичне, бо вона є завжди динамічною і не до кінця завершеною системою поглядів і переконань, що відтворюють собою низку соціальних цінностей, норм поведінки та колективних символів. То одна, то інша домінанта індивідуальної ідентичності, реагуючи на виклик часу, завжди змінюється за умови зміни оточуючого середовища. Досвід формування європейських націй-держав у ХIХ столітті дає підстави сучасним дослідникам (Бенедикт Андерсон) ввести поняття «уявна спільнота», яке якнайкраще передає розуміння національної ідентичності. Ця колективна ідентичність іде в руслі формування «МИ» — народу з характеристиками, які беруть свій початок у минулому й мають майбутнє.
Держави-нації з початком ХХ століття стали природною політичною формою доби капіталізму, яка більш чи менш ефективно забезпечувала розв’язання конфліктів між антагоністичними класами та соціальними групами. Держава- нація не може ліквідувати всі фактори соціальної напруженості, але її створення є можливим тільки тоді, коли ці відмінності підпорядковані інтересам загальнонаціональним. Це означає, що існує одне спільне «МИ», яке відрізняє народ від іноземців, «своїх» від «чужих». Це означає, що кордони держави стали внутрішньо усвідомленими внутрішніми кордонами кожного громадянина. Згадаймо хоча б контур карти України у сесійній залі Верховної Ради України.
Штучне протиставлення «етносу», з одного боку, і «політичної нації» — з іншого є недоречним. У сучасній європейській традиції поява нової національної ідентичності пов’язується з певною «етніфікацією». Етнос означає уявну «МИ-групу», з якою погоджуються не лише члени цієї групи, але й інші. Держави-нації, як правило, складаються більше ніж із однієї такої «МИ-групи», тобто держава-нація базується на понятті демосу, загального волевиявлення, а тому виходить за межі етносу.
То ж чи є в наявності українська політична нація? Якщо розглядати її не як раз і назавжди завершену структуру, то можна стверджувати, що вона перебуває у стадії формування. Принаймні на рівні самосвідомості ми вже визначились, до чого ми прагнемо і чого нам ніяк не обійти. Пошлемося на авторитетну думку професора Сергія Кримського: «Політична нація — це український етнос плюс інші етноси, що визнають базову ідею українських цінностей, визнають українську ідею».
Щоправда, тут виникають інші проблеми, але не ті, що пропонуються нам горезвісною формулою «українська національна ідея не спрацювала». По-перше, не слід очікувати якогось директивного документа. Українська ідея і не може бути сформульована раз і назавжди, оскільки за своєю суттю вона є лише креативною реакцією суспільства на виклик часу. Цей виклик постійно видозмінюється, повертаючи проблеми то одним, то іншим боком. А отже, — в суспільстві має відбуватися постійний діалог, виникати постійне поле інтелектуального напруження, яке б продукувало нові й нові ідеї щодо вирішення актуальних проблем сучасності. Саме на цьому акцентує свою увагу доктор історичних наук Олександр Майборода: «…Національна ідея, на відміну від Конституції, не може мати форму написаного і обов’язкового до виконання припису. Вона перманентно мінлива, багатоваріантна, провокативна на предмет полеміки, а тому може бути присутньою лише у віртуально-дискусійній формі. Адже нація, за класичним визначенням, — це щоденний плебісцит».
Сьогодні пошук національної ідентичності — питання загальносвітове. Воно не обминуло ні США, ні Росію, ні країни Європейського Союзу, — досить лише згадати хід і результати обговорення Європейської конституції. Те саме можна сказати про наших сусідів — Польщу чи Угорщину, Словаччину чи Румунію, Білорусь чи Молдову. І тут не все вирішується в контексті домінуючого в сучасному прагматичному світі критерію економічної ефективності. Нарощування глобалізації, розмивання національної специфіки, мовних і релігійних спільнот — усе це викликало до життя могутній антиглобалістський рух, ренесанс культурної самобутності. Робити вигляд, що цього немає і що лише сама Україна борсається у пошуку виходу з глухого кута, — це було б лише новою версією визнання себе «неісторичною нацією», ще одним свідченням прищеплюваного раніше, але вже багато в чому подоланого комплексу меншовартості.
Йде активний пошук «великих ідей» для України. Звичайно, прикро, що результати дискусій не завжди втілюються в програмні концептуальні документи на державному рівні. За свідченням народного депутата України Олександра Фельдмана, «останні півроку, на жаль, питанням державної етнополітики не приділялося належної уваги, вони виявилися відсуненими на другий план… Залишається неприйнятою Концепція державної етнонаціональної політики. Вже який рік «лежить нерухомо» новий закон про національні меншини, який, до речі, пройшов експертизу та дістав високу оцінку в Раді Європи».
Проте слід віддати належне й результативності дискусій, що відбуваються в Україні й поза її межами, їхньому значному впливові на формування громадської думки, отже, і розбудову громадянського суспільства. На мій погляд, надзвичайно продуктивною є ідея, висловлена Романо Проді й розвинута відомим українським політологом Андрієм Єрмолаєвим про створення в рамках Великої Європи слов’янського «світу», органічними елементами якого могли б стати слов’янські народи та держави Центральної та Східної Європи, які мають багато спільного в долі, економіці й економічній поведінці, психології, культурі й побуті. На практиці, зазначає А. Єрмолаєв, «місія України в рамках «слов’янського світу» могла б складатися в збиранні історій, відтворенні нових смислів у взаємовідносинах групи ключових слов’янських держав-учасниць Великої Європи: Україна — Польща — Болгарія — Чехія — Словаччина. Етнічні проекти розвитку повинні органічно доповнювати нові соціокультурні завдання слов’янства у великому європейському проекті».
Політкоректність вимагає, щоб було висвітлено максимально більше поглядів на проблему української ідентичності. Володимир Золоторьов виклав свого часу в проекті «Україна» своє бачення на предмет того, яка «кульгава», на його думку, самоідентифікація українців заважає становленню громадянськості та відповідальності. Висновки, до яких він дійшов, аналізуючи роки незалежності України, не надихають його до оптимізму. «З огляду на те, — пише В. Золоторьов, — що незалежність була отримана випадково, як державотворча була обрана ідея «геть від Москви!». Все російське та великоруське було оголошено чужим і ворожим Україні, в цей набір увійшла й російська мова. В результаті більша частина країни виявилась потенційно нелояльною. Україна добровільно виявилася об’єктом у грі геополітичних міфів… Самоідентифікація українців поки що відбувається на культурному рівні, як правило, на рівні сміхової культури. Подерв’янський і Сердючка — типові (хоч і якісно різні) представники цього процесу, близькі та зрозумілі в будь- якій точці України».
Знову ж таки, пояснення вищезазначеного судження випливає з того, до чого закликає нас шановний автор. В. Золоторьов пропонує свій варіант «великої ідеї» для України — якоїсь спільної справи, яка могла б об’єднати нас у спільному майбутньому. Щоправда, ця справа повинна повести нас проти магістральної лінії модернізації сучасних держав і довести до рівня омріяного В. Золоторьовим якогось «останнього оазису свободи». У світі, стверджує він, де свободі загрожують, з одного боку, корпорації, що знищують конкуренцію, з другого боку, — антиглобалісти-терористи, а з третього — держава, «Україна має стати державою, де вільно ходить готівка, де немає профспілок і магазини працюють скільки можуть, де немає політкоректності й подібного релігійного фанатизму. Ну і, звичайно, все це може працювати лише при дуже ефективній державі».
Що це буде за держава «за відсутності політкоректності», неважко здогадатись. Від цього стає моторошно. Неважко уявити собі й майбутнє такого, так би мовити, руху вперед. У свій час проти таких манівців застерігав великий мислитель України Михайло Драгоманов: «Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, роздавить нас».
Влаштовує нас така перспектива?
