Великодержавні марення

Історія — це зовсім не безликий процес, й іноді роль фанатично зациклених на якихось воістину божевільних політичних ідеях персонажів у ній стає не просто вирішальною, а фатальною... Як відомо, безпосереднім приводом до початку Першої світової став «постріл у Сараєві». 28 червня 1914 року член таємної організації «Млада Босна», студент Гаврило Принцип застрелив у Сараєві (це місто входило до Австро-Угорщини) спадкоємця престолу імперії Габсбургів, головнокомандувача австро-угорської армії ерцгерцога Франца Фердинанда. За спиною бойовиків «Млада Босни» стояла військова розвідка Сербії, яка фінансувала і споряджала терористів, а сама організація була частиною іншої — «Чорної руки». Тож ультиматум від 23 липня, який Австро-Угорщина передала уряду Сербії, був цілком умотивованим і справедливим: йшлося про ліквідацію терористичних баз на території цієї держави.

♦ В установлений термін Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму, крім однієї, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на сербській території. До цього заперечення сербів спонукав російський уряд, який заявив про підтримку «братів-слов’ян». А на додачу офіційний Белград не засудив убивство і не висловив співчуття австрійській владі, а белградські газети відверто зловтішалися щодо загибелі Франца Фердинанда. Тож Австро-Угорщина оголосила війну, і її війська наприкінці липня вдерлися на сербську територію.

У свою чергу російський уряд почав мобілізацію у низці військових округів, яка переросла у загальну. У відповідь Німеччина 1 серпня також розпочала загальну мобілізацію, а ввечері цього дня німецький посол вручив у Петербурзі російському міністру іноземних справ ноту з оголошенням війни Росії. З серпня ноту такого ж змісту було передано французькому уряду. Німеччина без попередження вдерлася на територію Бельгії, і це стало приводом негайного вступу у війну Великобританії. Невдовзі у війну на боці держав Антанти вступила Японія, а на боці австронімецького союзу — Оттоманська імперія. І пішло-поїхало, і закрутилося...

ІДЕЯ «ВЕЛИКОЇ СЕРБІЇ»

Та «постріл у Сараєві» не був випадковістю — він мав тривалу передісторію. Власне, ця передісторія водночас стала і передісторією появи одного з найбільш небезпечних вузлів етнополітичних конфліктів у Європі. Йдеться про ідею створення «Великої Сербії» та про поділ населених переважно албанцями земель між сусідніми державами, передусім тією ж Сербією.

На Берлінському конгресі 1878 року, який вирішував проблеми устрою Балкан після чергової російсько-турецької війни, було вирішено питання про незалежність Болгарії, Боснію з Сараєвом передано Австро-Угорщині, а Сербія та Чорногорія одержали територіальне прирощення за рахунок заселених переважно албанцями земель. Гранди тодішньої європейської політики не надто зважали на етнічний принцип     — для них вищими за нього були інтереси імперій та їхніх союзників. Так було закладено першу міну під майбутню ситуацію на півострові.

♦ Далі були балканські війни 1912—1913 років. Оттоманська Порта втратила свою гегемонію на півострові. Натомість зчепилися між собою дві держави, чиї еліти мали майже тотожні проекти — «Великої Сербії» та «Великої Болгарії». В результаті православна Сербія забрала у православної Болгарії великий шматок Македонії — тоді, власне, македонців як окремого етносу і нації ще не існувало, були західні болгари зі своїм діалектом болгарської мови. А на додачу від щойно створеної албанської держави Королівством Сербія, яке активно підтримували його союзники — Російська імперія та Французька республіка — були відкраяні чималі шматки. Хоча й інші православні монархії півострова — Чорногорія та Греція — були не проти поживитися албанськими землями. А Греція й не менш православна Румунія (які також прагнули бути «великими») — болгарськими...

Урешті-решт, згідно з Бухарестським договором від 10 серпня 1913 року, розміри нещодавно створеної Албанії скоротилися вдвічі. Косово, де мешкало кілька сотень тисяч албанців, повністю відійшло до Сербії; район Печа і Д’яковиці дісталися Чорногорії; Греція одержала населений албанцями Південний Епір. Саму ж незалежність Албанії відстояли у суперечці з Росією й Францією Італія та Австро-Угорщина. Але не з якихось благородних міркувань, а виходячи з потреби мати хоч якусь геополітичну противагу далекосяжним планам белградського уряду щодо створення «Великої Сербії».

Справа в тому, що фактичним правителем Королівства Сербія у ті часи був такий собі полковник Драгутин Дмитрієвич, який керував військовою розвідкою та підпільними організаціями прихильників ідеї «Великої Сербії» за кордоном (головною з них була «Єдність або смерть», більш відома як «Чорна рука»). Та нова супердержава на Балканах, яку він прагнув створити, мала включати в себе всі землі південних слов’ян, а на додачу великі шматки албанської, угорської, румунської і грецької територій. Таких далекосяжних планів не мав жоден балканський діяч. Саме полковник Дмитрієвич стояв за терористом Гаврилом Принципом та його братами по зброї і саме він був ініціатором й організатором убивства австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, яке потягнуло за собою — через відмову сербської влади, підтриманої Росією, ліквідувати бази терористів — Першу світову війну...

УБИВСТВО АВСТРІЙСЬКОГО ЕРЦГЕРЦОГА ФРАНЦА ФЕРДИНАНДА в САРАЄВО / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU

♦ Але що цікаво: і розвідку Сербії, й організацію «Чорна рука», й полковника Дмитрієвича кришувала військова розвідка Російської імперії. Контакти ж із російською владою здійснювалися через посла Росії у Белграді Миколу Гартвига. Є інформація, що безпосередньо перед замахом полковник Дмитрієвич зустрічався з Гартвигом й отримав від нього «зелене світло» на здійснення теракту. А заплановано цю акцію було ще навесні 1914 року; майор Танкосич, головний помічник полковника Дмитрієвича, підібрав на роль виконавців вбивства трьох боснійських сербів, які проходили підготовку в одному з таборів терористів. Гаврило Принцип, Неделько Чабринович та Трифко Грабець були відправлені у Сараєво і там — після кількох невдалих спроб — зуміли здійснити запланований в ім’я «Великої Сербії» теракт.

♦ Це була вже не перша проба полковника організувати вбивство когось із високопоставлених осіб Австро-Угорщини. У січні того ж 1914 року молодий босняк Мехмедбасич був посланий, щоб застрелити боснійського губернатора генерала Оскара Потіорека. А перед цим, 1911 року, до Відня закинули терориста, який мусив спробувати вбити самого імператора Франца Йозефа І. Обидві спроби виявилися невдалими. І тільки третій теракт досягнув успіху.

У ЧОМУ ТУТ БУВ ІНТЕРЕС РОСІЇ?

Сербія виступала її головним партнером на Балканах; владні кола Російської імперії, інфіковані ідеєю «Третього Риму», прагнули об’єднати під владою імператора Миколи ІІ якомога більше число заселених слов’янами земель, і передусім — Галичину (і східну зі Львовом, і західну з Краковом), яку слід було відібрати в Австро-Угорщини. Болгарія мала стати сателітом Росії, а Хорватія, Боснія та Словенія — відійти Сербії. І, звичайно, не лише російські політики, а й частина російських інтелектуалів марила приєднанням Константинополя й установленням золотого хреста на Храмі святої Софії, збудованому візантійськими імператорами. А заодно до Росії мали відійти і Босфор та Дарданелли, щоб забезпечити вільний вихід російським військовим кораблям до Середземного моря. Бо ж марення щодо «Великої Росії» включали й бажання приєднати бодай шматок Палестини (яка тоді належала Оттоманській Порті), бажано з Єрусалимом...

♦ Ну а далі покотилося. Щоправда, не зовсім так, як планували. Сербія вступила у війну і перший рік успішно билася з військами імперії Габсбургів. 1915 року між Італією та Антантою (Франція, Британія, Росія) було підписано таємну угоду — в обмін на вступ у Першу світову війну на боці Антанти Італія отримувала частину албанських територій і брала під свою опіку «невелику албанську державу», що залишалася внаслідок чергового поділу албанських земель між Сербією та Грецією, які вже ввели туди свої війська. Та мінливість воєнної долі призвела до того, що цю угоду не було втілено в життя, і більшу частину албанської території після поразки сербів того ж 1915 року окупували війська Австро-Угорщини та Болгарії. Остання заодно на три роки приєднала до себе більшу частину Македонії, південним кордоном якої проходила лінія фронту між військами Антанти та Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина й Болгарія).

А далі був 1918 рік, була перемога Антанти, відтак поразка Болгарії та її союзників, далі — розпад Австро-Угорщини, яка контролювала певну частину Балкан, потім поділ Європи на основі Версальської системи. Зрозуміло, Болгарія не тільки змушена була піти з окупованої сербської частини Македонії — вона віддала і частину своїх македонських територій. Отже, західні болгари були консолідовані у Сербській державі. І не лише вони.

♦ На уламках Австро-Угорщини 29 жовтня 1918 року була проголошена Держава словенців, хорватів і сербів, яка проіснувала до 1 грудня, коли відбулося її об’єднання з Королівством Сербія, очолюваним принцом-регентом Олександром (до речі, це королівство не відмовило собі в задоволенні прихопити ще один шматок албанської території, приєднавши його до «істинно сербського» Косова). Лише принципова позиція президента США Вудро Вільсона у ті роки врятувала незалежність Албанії. А далі згідно з Версальською системою конституювалося Королівство сербів, хорватів і словенців, через десятиліття перейменоване на Югославію, де прихильники «Великої Сербії» стали грати провідну роль, викликавши тим невдоволення і хорватів, і босняків, і словенців, що мало наслідком розпад цієї держави під час Другої світової війни, відновлення її під орудою маршала Тіто та комуністів — і новий розпад у 1990-х, супроводжуваний кривавими війнами.

А полковник Дмитрієвич іще в березні 1917 року був заарештований, оскільки «Чорна рука» вже анітрохи не підкорялася сербській владі й прем’єр Пашич та король Олександр І небезпідставно боялися стати її жертвами. Тож військовий трибунал засудив Дмитрієвича та трьох його помічників до смерті, і 24 червня (за іншими даними — 11 чи 27 липня, точно невідомо, бо суд був таємним) 1917  року їх було розстріляно в передмісті Салонік.

ВІДГОМІН У 90-x

Але не були розстріляні марення про «Велику Сербію», відгомін яких долетів до наших днів. Останній комуністичний диктатор Белграда Слободан Мілошевич, який ледь не миттєво перекувався на сербського націонал-соціаліста, спробував ці марення реалізувати, на ціле десятиліття перетворивши більшу частину колишньої Югославії на поле бою. Врешті-решт Сербія втратила в результаті низки воєн не тільки окуповані території, а й багато етнічних сербських земель, які за іншого розвитку подій могли б залишитися у складі Республіки Сербія. Передусім йдеться про ту частину Косова, яка заселена сербами; адже 1991 року частка албанців-косоварів у населенні Косова сягнула 82%, інші були у більшості своїй сербами і жили компактно. Досі багато хто в Україні вважає несправедливим створення за підтримки більшості європейських країн незалежної Республіки Косово та відокремлення її від Сербії. Але косовська драма стала наслідком марень «белградських мрійників», які у кілька етапів приєднували до створюваної ними «Великої Сербії» відрізані від Албанії території та утискали албанців на приєднаних землях у правах (зокрема, 1919 року албанські землевласники були позбавлені своїх земель). Інші воєнні конфлікти 1990-х на Балканах — прямі наслідки реанімації цих великодержавних марень, підтриманих — за традицією — Росією, яка навіть у єльцинські часи до кінця не відмовлялася від підтримки белградських шовіністів. На щастя, сьогодні на Балканах домінують розсудливі політики, а не спадкоємці ідей полковника Дмитрієвича...

Але при цьому носії великодержавних марень продовжують убивати людей. Ігор Стрєлков-Гіркін у 1990-х воював на Балканах в ім’я «Великої Сербії» та «Великої Росії». В ім’я саме цього тепер убивають українських громадян і Стрєлков, і його «однополчани» (чи то пак, спільники-терористи). Стрєлков повідомив, що на допомогу його бандам на Донбас прибуло 205 сербських добровольців. І навіть якщо насправді їх удесятеро менше, вони там справді є. За повідомленням ЗМІ, двох із них уже затримано силами АТО. Зокрема командира групи бойовиків «Йован Шевич» на ймення Братислав Живкович. Цей персонаж уже встиг дати інтерв’ю, де сказано дослівно таке: «В Україні є друга Сербська держава. Тут багато сербів, які переселилися у XVIII столітті. Можна навіть сказати, що Донбас засновано сербами. Так що можна сказати, що я прийшов захистити наших предків від вампіра фашизму». Знайома мотивація: коли «великосербські» бойовики вирізали боснійські та косовські селища, вони також говорили про «боротьбу з фашизмом», хоча самі йшли під прапорами воєнного злочинця, націонал-соціаліста Слободана Мілошевича. Тож виходить, що навіть через століття сараєвські терористи продовжують стріляти і влучати в наших співгромадян.