Від чого треба лікуватися?

У російської прогресивної громадськості й освіченої публіки вельми популярним є слово «люстрація». Мовляв, дуже погано, що її не було після падіння Радянського Союзу та радянської влади. Провели б її вчасно — чекісти не пробралися б до влади.

А от слово «покаяння» не в ходу, хоча фільм Тенгіза Абуладзе з такою назвою відіграв колосальну роль у пробудженні історичної свідомості й громадської думки перед перебудовою. І коли в червні цього року президент Німеччини Йоахім Гаук на Потсдамській зустрічі закликав Росію до покаяння за злочини радянського режиму, це викликало хвилю хамських публікацій у націоналістичній і провладній пресі й пройшло майже непоміченим для громадськості, яка вважає себе демократичною. Більше того, у багатьох викликало роздратування: це за перемогу над нацизмом закликають нас покаятися?

Люстрації — інша річ. Як прийдемо до влади, так одразу.... От у Німеччині денацифікація... От у Центральній Європі...

Якби це говорили люди за радянських часів, коли не можна було дізнатися щось детально й правдиво про історію інших народів і про свою власну з доступних джерел інформації, то ця захопленість люстраціями була б зрозуміла. Але зараз, коли є можливість не виходячи з дому дізнатися багато важливого й цікавого про ту ж таки люстрацію й денацифікацію, подібні заклики вельми й вельми дивні.

А крім того — що набагато істотніше — за ними стоїть принципове нерозуміння європейської та російської історії. Що стосується Німеччини, то в січні 1943 року на конференції союзників у Касабланці без участі Радянського Союзу метою війни була проголошена беззастережна капітуляція Німеччини, Італії та Японії. Усупереч багаторічному наклепу на союзників, у якому особливо вирізнився Юліан Семенов зі своїм Штірліцем, не СРСР, а Велика Британія й США після пакту Молотова-Ріббентропа побоювалися зради Сталіна та його сепаратного миру з нацистами.

А якщо капітуляція, то ліквідація суверенітету та колишньої державності. Усе спочатку. Нічого подібного в Російській Федерації не було.

Це одна хибна аналогія. Її помилковість визнати легко. А от спроби зіставлення Росії з країнами, що звільнилися від танкового соціалізму, недоречні з іншої причини. Повоєнний політичний устрій у цих країнах тримався лише на російських танках, лише на розумінні того, що Радянський Союз не дасть перейти певні межі будь-яким реформам. Скрізь, окрім Росії, у всіх колишніх соціалістичних країнах, зокрема й колишніх союзних республіках, відбулося національне визволення. Навіть у Румунії та колишній Югославії те, що сталося, було пов’язане з ліквідацією євразійського полюса сили. У тих же країнах, де перебували російські війська, все було простіше. Коли стало зрозуміло, що з казарм вони не вийдуть, було зруйновано Берлінський мур.

Що стосується колишніх союзних республік, то говорити про якусь легітимність окупаційної влади, що підписала з РРФСР союзний договір 1922 року, просто смішно.

Це принципові відмінності Росії від Німеччини, країн танкового соціалізму й колишніх союзних республік. Вони не враховуються прибічниками люстрацій. Як правило, вони нічого не знають про те, що противниками люстрації були Вацлав Гавел, Лех Валенса й Желю Желєв. І нарешті, їм абсолютно не відомо, що в різних країнах вона проводилася по-різному, але ніде не мала тотального характеру, вирізнялася високим ступенем індивідуалізації, а подеколи використовувалася як знаряддя політичної боротьби всередині нових правлячих еліт.

Підсумовуючи дуже різний досвід, можна сказати, що засуджувалася не стільки співпраця зі спецслужбами колишніх режимів, скільки приховування такої співпраці. Що стосується членства в компартіях або роботи в органах влади, то й тут формальний підхід був неможливий. У нинішній Німеччині, наприклад, на минулих виборах вельми посилилася Ліва партія, що виросла з СЄПН, яка правила в НДР. Але при цьому дві найвищі посади в державі займають вихідці зі Східної Німеччини, причому пані Меркель тепер можна назвати не Bundes-, а Eurokanzlerin.

Отже, люстрації — захід вельми обмежений. Та все ж таки Німеччині вдалося вилікуватися від нацизму, а Росії... А від чого, власне, їй треба лікуватися? Не від комунізму — від себе самої.

Комунізм, на відміну від нацизму, був усього лише тимчасовим історичним втіленням укорінених властивостей російської самосвідомості. Зараз у Росії режим, у якого взагалі нібито ідеології немає, але це не заважає йому бути агресивно-імперським. І каятися росіянам треба не за комунізм і не за радянську владу, а за власне небажання й невміння стати європейською нацією. Тому й марно чекати російського Гавела або російського Валенсу. Лідери національного визволення в країнах Центральної Європи нагадували своїм народам про їхню приналежність до європейської цивілізації. Це було легко говорити й приємно слухати. Росіянам же доведеться усвідомити прямо протилежне. Приємного в цьому мало, а говорити про це важко, бо немає надії бути почутим.

То що ж усе-таки було в Німеччині, з її вельми відносною денацифікацією в перше повоєнне десятиліття? Утім і значення того, що робилося одразу після війни, не можна применшувати. Лише один приклад: уже 1949 року Віллі Брандт, який воював проти нацистської Німеччини в норвезькій армії й активно протидіяв нацизму як журналіст, був обраний депутатом бундестагу. У країні йшли різноспрямовані політичні й суспільні процеси, які врешті-решт привели до реальної — моральної й інтелектуальної, а не формально-правової — денацифікації. До певної міри це було частиною суспільного оновлення всієї західної цивілізації в шістдесяті роки.

У Німеччині знайшлися інтелектуальні й культурні лідери цього процесу, які сформувалися ще в п’ятдесяті. Передусім це були два Нобелівські лауреати — письменники Генріх Бьолль і Гюнтер Грасс, сильною була й колишня антифашистська традиція, пов’язана з іменами Томаса Манна, Брехта, Ремарка.

Уявити собі в ролі таких лідерів нинішніх російських письменників — Дмитра Бикова, який ностальгує за СРСР, і сталініста Захара Прилєпіна абсолютно неможливо. А та — вельми значна — частина інтелігенції, що підтримала на виборах московського мера Олексія Навального, ні до якого покаяння не закликатиме. Точніше, буде, але лише інших, а не себе.

Це, власне, головне в російському інтелектуальному й суспільному житті. Каятися російська інтелігенція пропонує всім, а себе як і раніше вважає святою й безгрішною. Усім — це й співвітчизникам, й іншим народам, що виявилися настільки невдячними, — не росіянам навіть, а саме російській інтелігенції, що захотіли власного суверенітету, не кажучи вже про такі дрібниці, як можливість розмовляти й писати своєю мовою. Навіщо, якщо є велика й могутня російська мова?

Ось за таке ставлення до інших народів, мов і культур російська інтелігенція поки не збирається каятися. І вельми дивується, коли їй кажуть, що вона є підсобницею російського фашизму.

Ну, а щоб хто-небудь з політиків зробив би щось подібне до того, що зробив бундесканцлер Віллі Брандт, який став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто... Навіщо? Ну, сквер там поруч тепер носить його ім’я. А в Грозному є проспект Путіна, який за життя так назвали. Нам покаяння ні до чого.