Від Конституції є користь
Відзначимо, що Конституція дуже складне явище, тож у розмовах на тему: погана вона чи хороша, завжди слід визначитися, про яку саме роль Конституції йдеться.
Утім, на щастя, є цілком ясні й недвозначні основи конституціоналізму, й вони при першому ж погляді на будь-який основний закон відразу дозволяють зробити висновок — про які функції Конституції варто говорити, в даному конкретному випадку, про які — ні. Основи ці полягають у тому, що конституцію розглядають передусім як закон, який громадяни дають державі. Тобто, приймаючи конституцію, трудящі встановлюють, які їхні права і яким чином держава гарантуватиме, як повинна бути організована державна машина, аби ця робота була ефективною, щоб її можна було контролювати та змінювати.
Відразу ж відзначимо: позиції як влади, так і лівих не збігаються з вищесказаним. І ті й інші виходять із самоцінності держави, пріоритету її інтересів перед інтересами особистості. З точки зору конституціоналізму, наші ліві — лише крайня форма сьогоднішньої влади, як німецькі нацисти свого часу були крайньою формою (й логічним продовженням) соціалістів, котрі правили після Першої світової. Істотні відмінності між лівими та владою, приміром, у питаннях приватної власності — це скоріше відмінності між чесною (ми — проти приватної власності) і нечесною (ми — за право приватної власності, але спробуй-но його реалізуй) політикою. Тож надалі не звертатимемо уваги на абсолютно надуманий конфлікт, а спробуємо поглянути на Конституцію з третьої точки зору — класичного конституціоналізму.
Тут ми підійшли до дуже важливого моменту. Часто наші політики й інший офіціоз вимовляє одну й ту саму фразу: «Конституція у нас хороша, просто вона не працює». Навряд чи ці люди розуміють, що таким чином виносять вирок Конституції. Річ у тому, що Конституція, як і будь-який закон, «живе» тільки в суді. Ми не ходимо (й не повинні) вулицями з книжечкою «Конституція України» і не звіряємо з нею кожен свій крок. З іншого боку, Конституція, будучи основним законом, сама організовує правову і більш вузько — судову систему. Звичайну Конституцію (щоб вона працювала) побудовано так, аби забезпечувати своє щоденне та щогодинне застосування в суді. Коли цього немає — говорити про «роботу» Конституції безглуздо. Авжеж, тут можна говорити про відсутність судової практики, незнання трудящими своїх прав тощо. Усе це так — але головна біда в тому, що Конституція не примушує сама себе працювати.
Утім, у нашої Конституції є одна роль, яку вона могла б виконати. Справа в тому, що конституційна проблема стала актуальною тоді, коли різноманітні угруповання, які беруть участь у політичній боротьбі, зрозуміли, що їм потрібні хоч якісь правила гри. Власне кажучи, Конституцію й ухвалили, щоб установити хто, як і кому підкоряється в державній машині. Не будемо заглиблюватися в тривалі міркування про те, зроблене це, чи ні, подивимося на навколишню політичну дійсність. Іноді здається, що Конституцію ухвалили тільки для того, щоб усі могли звинувачувати одне одного в її порушенні. Одні кажуть: «ви порушили Конституцію», інші їм відповідають: «ні, це ви порушили». Далі, той хто може (виконавча влада), робить так, як хоче, а хто не може (законодавча) — голосно обурюється й бореться за демократію. Так було вже не раз. Серед очевидних порушень Конституції відзначимо постійне порушення Президентом ст. 94 (порядок підписання законів, застосування вето тощо) і «призначення» мерів Ялти й Одеси.
Значною мірою це відбувається тому, що численні проблеми тлумачень Основного Закону і прийняття рішень про відповідність йому тих чи інших норм не можуть пролізти через вузьке горло Конституційного Суду. КС немовби спеціально зробили не лише останньою, а також єдиною інстанцією в цих питаннях. У США, приміром, ніякого Конституційного суду взагалі немає. Там Верховний суд має універсальну юрисдикцію, але водночас, є система «судового нагляду»: звичайні суди можуть визнавати ті чи інші норми, застосовувані в ході розгляду справи, такими, що суперечать Конституції (не скасовуючи їх, ясна річ). Навіть у тих країнах, де є Конституційні суди, «судовий нагляд» існує в тій чи іншій формі. Той факт, що КС є єдиним органом конституційної юрисдикції, робить фактично неминучим контроль над ним із боку виконавчої влади.
Було б іще півбіди, якби КС приймав рішення однозначно на користь виконавчої влади. Справжнє лихо в тому, що він часто приймає рішення, які не ліквідують існуючу в організації влади невизначеність. Це — принциповий аспект, враховуючи те, що в Україні політична боротьба ніколи не точилася за владу (у значенні можливості прийняття та реалізації рішень), досі в нас боролися за обсяги безвідповідальності.
Тут спливає ще один принциповий момент — у питанні організації влади Конституція не створила нічого нового, вона просто закріпила стан справ, який склався ще 1992 року. Оскільки трудящі віддали владі право самостійно встановлювати правила гри для себе, вона скористалася цим із максимальною користю, створивши унікальну систему безвідповідальності. Парламент завжди може сказати, що він приймає «хороші» закони, але їх не виконують (адже парламент не формує уряд!), уряд загалом ні в чому не винен, позаяк перебуває поміж двох вогнів — Президентом і парламентом, крім того, парламент, певна річ, не приймає необхідні уряду закони (а як він може їх приймати, якщо у ВР ніколи не буде сталої більшості, що могла б сформуватися лише в разі призначення парламенту урядом?).
Але найкраща від усіх, звісно, унікальна (у правовому розумінні) фігура Президента, котрий, коли схоче, може серйозно впливати на події, не схоче — не буде і завжди може сказати, що він тут ні при чому. Оскільки за наявності посади прем’єра самостійної політики Президента формально не існує, глава держави може приписувати собі заслуги уряду, а в разі особистих невдач — звалювати на нього провину. Відповідальність Президента загалом зведено до нуля, хоча він виконує принципово важливу функцію — призначає уряд і будь-якої миті (на відміну від парламенту, на який накладено ряд обмежень), може відправити його у відставку. Імпічмент — це юридичний анекдот, за існуючою сьогодні процедурою нікого й ніколи не позбавлять посади, хіба що хто-небудь із президентів публічно здійснить акт канібалізму. У результаті, державна політика прямо поставлена в залежність від особистих якостей однієї людини — Президента України.
Усі ці невтішні висновки можна підсолодити, принаймні, одним утішним. Після ухвалення Конституції, наша до того безтілесна держава набрала певної форми й тепер можна цілком точно встановити, де і яких заходів потрібно вживати, аби привести її до людського вигляду. Правда, постає питання, хто це робитиме, але це — інша проблема.
