Від Руху до Антируху

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

П’ять років тому з’явилися було сподівання, що перші парламентські вибори за схемою 50% на 50% принесуть Україні подальшу структуризацію парламенту, а відтак політичну структуризацію самого суспільства. Впритул до мети можна було б наблизитися вже торік, якби цінності свободи і демократії не стали розмінною монетою в руках тих, хто чи не найголосніше виступає за вільну економіку, приватну власність, європейський вибір тощо — тобто речі, що робляться завдяки напрочуд простим рухам.

Історія пам’ятає, як підносили вчорашніх демократів до депутатських і міністерських висот сміливі й жорсткі дискусії з тими, хто молився й досі молиться на «вічно живого» вождя. Свідомі виборці йшли за рухівцями, насамперед, як за антикомуністами й іменували їх не інакше як національними демократами, бо гадали, що довгождані «вашинґтони» щиро сповідують «нові і праведні закони».

У чому ж був історичний успіх? У тому, що вони, ще як були антикомуністами, добре тямили: політична структуризація — це, власне, їхня доля. На попередніх виборах (до 1998 року) В’ячеслав Чорновіл був першим, хто структурував спочатку Народний рух України як класичну політичну партію, а потім Рух на чолі з відважним головою структурував парламент за схемою: ось демократи, а ось комуністи, решта — «болото». Так само як структурував суспільство, пропонуючи: ось вам самостійна демократична країна, хай і з важкими хворобами росту, але з президентом і парламентом, що їх за бажання укоськуй хоч до нестями, а ось залежна від «науково-практичних» розробок закордонних центрів колонія на кшталт Білорусі, Вірменії, якщо хочете Чеченії, зате без жодних «проблем росту», але під прокрустовим наглядом Кремля, ФСБ, ГРУ, КПРФ чи інтернаціонального СПС.

НА БЕРЕЗІ КОМФОРТУ

На останніх парламентських виборах демократичну (далеко не національну, а тим більше не праву, як прагне дехто стверджувати) ідею, а відтак і відповідальність за політичну структуризацію, взялася репрезентувати компанія, сформована за принципом «усякій тварі по парі»:
— на чверть — із кумів, сватів, братів, синів, далеких од реалій політичної боротьби;
— на чверть — із гаманців;
— на чверть — із «борців», що утомилися від ідейних змагань;
— і на чверть — просто з ідейних банкрутів.

На щастя, не більше чверті громадян за три місяці минулих виборчих перегонів (за що, вочевидь, варто «подякувати» ініціаторам скорочення виборчого марафону від півроку до кварталу) побачили лише ширму під назвою «широка коаліція демократичних сил».

Як свідчить статистика, основу більш чи менш розвиненого суспільства становлять десять- дванадцять відсотків політично активних громадян. Через це навіть без спеціально замовлених соціологічних досліджень годі чекати на будь-які суспільні зрушення, поки ці відсотки не активізуються. На цю пору вони ніц не активізуються, хоч тричі прокукурікай «Повстань, Україно!», бо за іконописно намальованими портретами керманичів так званої опозиції продуктивна частина електорату, зрештою, роздивилася, що це — елементарні носії гену самозбереження, тобто інстинкту, що взяв гору над почуттям обов’язку хоча б перед тими, хто в безкомпромісній боротьбі з комунізмом проклав їм шлях на український Олімп.

Чим же, врешті-решт, націонал-демократи (українські) різняться від класичних правих (європейських)? Перші, спокусившись позаторік ганебно мізерною кількістю місць у прохідній частині списку Ющенка, сьогодні ладні йти на союзи з комуністами, щоб завтра гендлювати на чергових президентських перегонах. А других — класичних правих — зрештою катма. Ба більше, чи взагалі вони є в Україні? Бо на те вони й праві, щоб ліві не стрибали з антиукраїнськими гаслами в радах і на перейменованих майданах.

А тепер пішло-поїхало: спільні з комуністами заяви до і після виборів, узгоджені з комуністами кандидатури на посади керівників парламенту, компліменти полум’яної рухівки Лілії Григорович на телеканалі «ЮТАР» на адресу комуністів, які, бачте, вже не ті, а просто «цяці»; натомість панегірики в «Українській правді» ультрасоціаліста Луценка в бік рухівців, які (й це справді так!) теж уже не ті, бо, за тим же Луценком, «комуністи, рухівці, соціалісти, «Батьківщина» можуть знаходити спільну мову».

Черговим етапом протиприродної любові сьогоднішніх «демократів» до одвічно «вчорашніх» стало минулорічне (якраз на день народження В’ячеслава Чорновола — 24 грудня 2002 року) повернення комуністам керівних портфелів, а насправді — «скромних» організаційних умов, які мають голови, заступники, секретарі та протеговані ними службовці у відповідних парламентських комітетах. У підсумку вільні в усі новітні часи від червоних прапорів майдан Незалежності і парк Тараса Шевченка в Києві перетворилися на місця перманентних вилазок комуносоціалістів. За що на особливу «подяку» заслуговують деякі «ідеологи антикучмізму».

В Україні вже чотири роки боротьба з комунізмом поглинає в безодню стійких і безкомпромісних, а на берег (зовсім не правий берег!) викидає манкуртів, що під променями комфорту забувають про свою «правоту».

МЕРТВА ВОДА НА ВСОХЛИЙ МЛИН

Навесні 2001 року мені, наприклад, нескладно було передбачити, якою безглуздою і небезпечною для правої демократії, зокрема, й політичної структуризації загалом виявиться маніакальна (а насправді — меркантильна) мета, визначена як формула успіху, — посадовити під Ющенка вся й усіх. Ті ж Рухи, що з подачі ПРП купилися на «коаліцію» навколо з тріском усунутого прем’єра, поклали на вівтар національну ідею, тим самим переплавившись укупі з іншими на безбарвні за змістом партійки — без іскорки Божої та принципів жодних. Влучно назвав тоді Ющенко своє «дитятко» — політичний проект. Шкода, що не додав: із терміном придатності до 31 березня 2002 року. Для всіх і без винятку коаліціянтів.

Сьогодні слово «прагматизм» у політичних взаєминах тотожне мертвій воді, що ллється на всохлий млин. Бо інший бік сповідуваного неоконформістами політичного прагматизму — це згубний для правої ідеї компроміс — компроміс із лівими, комуністами й україноненависниками. Речі треба називати своїми іменами.

Коли в тебе жодної конкретної ідеї, крім як «Кучму геть!» (начебто після цього в Україні запанує вічне літо й сонце грітиме цілодобово), зручно й вигідно називатись «опозицією». Якщо за браком інтуїції, чіткого бачення майбутнього, а чи просто клепки, доводиться носити повні штани лякливості, тоді тобі за панібрата що янголи, що чорти: червоні, коричневі, рожеві чи жовто-блакитні. З ким завгодно, аби впіймати зиск!

Коли люди, які, здавалося б, учора виступали з демократичних позицій, сьогодні сідають за стіл переговорiв із тими, хто нищив демократію, й у заклятих ворогах європейського курсу вбачають партнерів, а своїм ламають хребти за «політичний романтизм», неважко передбачити, що при нагодi ці ж самі «борці з режимом», рано чи пізно обмінявшись із ним (цим же режимом) реверансами, пристануть на перші-ліпші пропозиції піти в оту саму «кляту» владу. «Вибачайте, народ нас не «догнав», — знову ж таки почують патріоти у відповідь на логічне запитання: як же так?

ЗБОЧЕНА АЛЬТЕРНАТИВА

Після торішніх виборів у «Нашій Україні», як на мене, не стали мучити себе питанням, скільки треба докласти зусиль, щоби переконати виборців, чим/чому ця «Наша Україна» ліпша від «Єдиної України». До речі, «НУ» мали б віддати належне «Єдиній Україні» принаймні за її перемогу над комуністами на Донбасі — найбільшому електоральному плацдармі в усій Україні. Хіба це, зрештою, не відкрило двері Верховної Ради аж сімдесятьом списковикам Ющенка?! Однак перші кроки політичної структурованості в новообраному парламенті, здається, пішли на користь усім, крім, виявляється, тих, хто найбільше надривав за неї горло. Комуністи на виборах «омандатили» лише 66 кандидатів, але завдяки Ющенку й рухівцям здобули ключі від шести парламентських комітетів. Хіба в тих же Рухах не усвідомлювали, що ці й інші комітети по праву мали б (і могли) очолити некомуністи, несоціалісти й нетимошенківці?!

Завдяки постійним подорожам різними містами і районами, можу впевнено сказати одне: за рік після виборів правому електорату, що у Донецьку, що в Полтаві, що у Дніпропетровську набридло дивитися на те, як керманичі «Нашої України» ладні ставити свічки хоч Леніну, Симоненку, Морозу чи Тимошенко, аби не опинитися без одвічно невдоволеного люмпена на традиційних для комуністів осінніх і весняних «повстаннях» — проти влади, проти держави, проти будь-чого взагалі.

Альтернатива — це не обов’язково пропозиція кращого. Наразі навіть якби акціонери проекту «Наша Україна» взяли всі п’ятдесят відсотків на виборах, вони ні на йоту не поліпшили б владу, бо вже були там і запам’яталися тим, що за добу чинного Президента всі вони пішли звідти або вкрай неохоче, або після соковитого копняка.

«Син президента» не раз казав: альтернатива, натякаючи на власну персону. Це та ж сама пісня, тільки в іншому виконанні й з іншими заспівувачами. Ця пісня — далеко не гімн Україні. Той, хто голосував проти комуністів і за «альтернативу» владі, нарешті мав би розчути куплет, в якому ця «альтернатива» «заливається» про історичну місію комуністів. Говорячи про комуністів, я маю на увазі й соціалістів, й такого політичного мутанта, як «Батьківщина», що влітку 1998 року — тоді ще як «Громада» на чолі з Лазаренком — привела до влади у Верховній Раді Ткаченка та Мартинюка.

Дивлячись у майбутнє, треба бачити, що в Україні різниці між комуністами й соціалістами немає й бути не може. На всіх з’їздах СПУ Мороз заявляє про готовність «адаптуватися до реальних умов». Виходить, він за те, щоб і мумію Леніна закопати, і приватне землевласництво дозволити. Ось і вся альтернатива, без жартів, нічим не гірша за Ющенка, але наразі — комуністам. Саме тому не вихлюпнулися на вулицю сплески народних протестів, коли взимку 2000 року антикомуністи у Верховній Раді прибрали лівих з керівних посад на чолі з Ткаченком і Мартинюком, і всі в Україні полегшено зітхнули. Через два роки «демократи» Ющенка не тільки спробували були повернути комуніста в крісло голови парламенту, а й, проторгувавшись, здали лівим низку комітетів. Чого ж чекати від 2004 року: Ющенко — президент, Симоненко — прем’єр? Чи навпаки?

Запитання далеко не риторичне. Торік комуністи ходили на переговори до рухівців як до кумів. Чи дозволив би собі подібне В’ячеслав Чорновіл? Ба більше, хто б iз червоних осмілився вимагати в голови Народного руху якихось вибачень, як того ж минулого року зажадала від Удовенка комуністична депутація, що впіймала облизня під час голосування кандидатури Мартинюка на посаду парламентського голови? Та В’ячеслав Чорновіл не пустив би їх навіть на поріг рухівської штаб-квартири!

Без В’ячеслава Чорновола рухівці дожилися до часів, коли найпослідовнішими антикомуністами виступають (хто б міг подумати ще чотири роки тому!)... соціал-демократи. Цей парадокс є закономірним наслідком профанації правої ідеї так званими прагматиками від політики. Й не слід вірити жодним поясненням ситуації. Демократичний світ демонструє потяг до чітких перспектив. Останні приклади Австрії, Норвегії, Голландії, Франції, Італії, Німеччини, де християнські демократи лише за браком декiлькох відсотків не взяли владу в бундестазі, доводять: європейські народи послідовно голосують проти ортодоксальних лівих і за безкомпромісних антикомуністів.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Своїм життям В’ячеслав Чорновіл довів, що політика, яка базується на безідейності й безпринципності, є чимось іншим, що не називається політикою. Що воно таке, мабуть, добре відоме тим, хто будував останні й будує наступні вибори за суто технологічним проектом. Широко втілені ігри за схемою «і вашим, і нашим» — «ігри» і з тими, хто купується, і з тими, хто вірить у моральну політику, — бізнес-проект під нехитрою назвою «Наша Україна». Як може об’єднання без послідовності вимагати від когось тієї ж послідовності?

Звісно, добре, коли політична ідея підкріплена народною довірою і повагою до провідника цієї ідеї. Це все колись мали Рух і постать В’ячеслава Чорновола. Але за ними були міцний ідеологічний хребет і тверді принципи. Без хребта і принципів Народний рух вмер живим.

Як доводить політична практика, у випадках, коли різниця між вигаданими справами, поданими оптом, і тими, що пропонуються в роздріб, стає дедалі очевиднішою, розчарування невпинно обертається ненавистю до найпривабливіших гасел, і той, хто голосував за «демократів», ніколи не вибачить обману. Можна поспівчувати легендарним рухівцям. Коник-стрибунець із нікому невідомої партії здобуває в парламенті голос, який не «заслужили» патріархи демократичного руху з провінцій лише через те, що не опинились у числі київських знайомих глави блоку.

Кажуть, Ющенка любить Захід. Думаю, не так Захід, що творить справжню політику... Можливо, Німеччина чи Польща (про «вболівальників» зі Штатів, певно, зайве говорити з відомих причин) мають неусвідомлені сентименти до українського екс-прем’єра. Але це ще велике питання, чи потрібні Україні такі лідери?

Щоб завтра не розводити руками, треба визнати: українське поле правої ідеї нині під паром. Хто ж буде здатен повернути його в сівозміну політичного процесу в Україні? Адже на дворі вже весна...