Від вічної опозиції — до диктату меншості?
Боротьба за свободу слова перетворилася на гучну агітаційну кампанію в розпалі революційної боротьби за владу. А плодами будь-якої революції, як відомо, користується не народ, а вічні революціонери. Як і слід було очiкувати, ті, хто прийняв свободу слова з рук зачинателя «касетного скандалу», iз головою поринули в середньовічну атмосферу «народних трибуналів». Месіонерсько- патетична демагогія: «революція закінчиться перемогою», «у ході масової акції спалено зло», «ми підемо до кінця» покликана була представити опозицію як визволителів народу від «антинародного режиму». Але після містичних ритуалів «спалення зла» на Хрещатику 6 лютого опозиція вимірювалася вже не мірою довіри чи недовіри населення, вона стала лякати людей своїми діями за схемою «від свободи зомбування — до диктату меншості».
Наївно було припускати, що раптова психологічна атака на громадську свідомість у листопаді 2000 року дозволить «скинути режим» за допомогою народного повстання. Паралельні світи не перетинаються, тому опозиція виступила під гаслом ПРОТИ режиму, а не ЗА підтримку народу. Звідси й вічна «війна компроматів». Політичний істеблішмент, як правило, намагається «розмазати» конкурента, а не залучити в союзники виборця. Більш того, щоб «знищити» суперника, претенденти на мандати й крісла деформують і паралельний світ, зомбуючи психіку населення. Але деформація ніколи не перетворює паралелі на меридіани. Теза про «війну всіх проти всіх» не має під собою підгрунтя через тi причини, що в одному світі ведуть безпощадну боротьбу за владу, а в другому світі відстоюють себе й свою «хату з краю». I дуже далекі обидва світи один від одного. Тому опозиція може бути гіршою копією влади, а не рівною їй, тим більше — не «кращою з кращих». І так буде доти, доки не налагодиться діалог усіх з усіма, поки не зблизяться й не перетнуться два світи на принципі творення та взаємної довіри, поки влада не служитиме народу, а народ — відповідати за владу, яку він обирає.
Поки ж опозиція починає боротьбу з владою з диктату суспільству: тільки парламентська республіка приведе у світле демократичне майбутнє. І ми не поступимося принципами — поставимо намет під вікнами Великого начальника. При цьому опозиція не знає (або знає), що більшість людей сприймає «наметове будівництво» не як героїчний рух, а як добре оплачуваний туризм. «За все треба платити!» — чи не цьому вчать народ наші реформатори, коли підвищують ціни на світло, газ, воду й житло? От і розмірковують люди, хто ж платить за «кризу» та «революцію»: Ю.Тимошенко з товаришами чи закордон.
А хто правитиме парламентською республікою, тут і немає чого гадати: каста недоторканних, незалежних від виборців партійних бізнес-депутатів. На кону сесійної зали з місяця в місяць розігруватимуться спікеріади (вибори спікера) та прем'єріади (призначення й відставки прем'єр-міністрів). Депутати перебігатимуть з однієї фракції до іншої, створюючи форум національного порятунку й фронти лівого маршу. Власне кажучи, досвід парламентської республіки без Конституції, але на чолі з О.Морозом ми вже маємо. Недивно, що екс-спікер хотів би його повторити.
Партії, що входять до опозиції, всі разом узяті набирають мізерний відсоток підтримки виборців, але намагаються диктувати свої умови всьому народу. А хто з опозицією не згоден, той зраджує національно-демократичні ідеали. Позиція прем'єр-міністра за громадську терпимість, на думку революціонерів, — ганебна заява. Але як можна називати опозицією, навіть революційною, комітет порятунку Юлії Тимошенко, яку Генпрокуратура звинувачує в обкраданні держави в особливо великих масштабах!
Для осмислення того, що відбувається, цікавою є така деталь. Найзатятіші противники Президента свого часу були не менш непримиренними опонентами президента Л.Кравчука й буквально «зі сльозами на очах» благали його основного суперника — нинішнього главу держави — очолити націю в боротьбі з «антинародним режимом». Сьогодні вони ганьблять того, хто не погодився очолити їхню боротьбу з черговим «антинародним режимом». У цьому є своєрідна закономірність: непримиренність і нетерпимість приречені ходити по зачарованому колу вічними опозиціонерами й революціонерами. Їхній негативістський нарцисизм ігнорує й волю більшості народу. Більше того, для них народ стає антинародним («стадо баранів»), якщо не обирає їх у владу.
Ідея парламентської республіки на даному етапі економічного й політичного стану країни не сприймається більшістю народу. Це вибір майбутньої багатої України. А для бідної країни, як не без підстав зазначив інженер С.Чернобай («Демократію можна лише купити», «День», №238, 2000 р.), «...диктатура (авторитарний режим. — Г.А. ) дає можливість БІЛЬШОСТІ людей мобілізувати свої сили, закласти підгрунтя особистого багатства (а отже й багатства країни) і тим самим продовжити шлях до справжнього демократичного устрою суспільства». Цю далеко не безперечну думку поділяє досить велика частина населення країни. Вона грунтується на історичному досвіді економічного прогресу багатьох країн (але не всіх). Ще більше людей солідарні з поглядом професора М.Краснянського («Слабка держава — невиховувана «тінь». — «День», №19): «Я не хочу говорити про «сильну руку». Я хочу говорити про сильну державу, здатну на швидкі й жорсткі адекватні заходи». (Щодо свавілля економічної злочинності та корупції). І з цією думкою повинні рахуватися і влада, й опозиція, тому що сильна держава — синонім демократії. А такою держава може бути й за президентської республіки, що грунтується на розподілі повноважень і формулі «сильний президент — сильний парламент».
