Від Володимира Святого до Павла Скоропадського

Атрибут державної незалежності — це поняття воістину багатовимірне. Це і юридична категорія, що засвідчує цілковиту «непідлеглість» (використаємо тут слово польського коріння) людей тієї чи іншої країни будь-яким чужоземним урядам або законам. Це своєрідна сигнальна система «свій-чужий», що ефективно допомагає розрізняти відданих, законослухняних, чесних громадян держави від байдужих, нейтральних або й ворожих (зрозуміло, і лицемірні злочинці теж салютують національному прапору, проте все ж...). Це, зрештою, і надпотужний символ, котрий сягає потаємних глибин людської підсвідомості; а вона, ця підсвідомість, корінням своїм таємничим чином заглиблена аж у далечінь історії.

Державний прапор здавна був, є й залишається невід’ємним атрибутом кожної незалежної країни — України зокрема. Національним символом суверенної, унітарної та неподільної Української держави є блакитно-жовте полотнище. Це рішення ухвалено Верховною Радою України 28 січня 1992 року та закріплено у ст.20, розділі 1 чинної Конституції 1996 року (там йдеться про «стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг блакитного і жовтого кольорів»). Проте наш прапор не завжди мав саме такий вигляд — він є результатом багатовікового історичного розвитку, драматичної, трагічної боротьби. І маємо всі підстави стверджувати, що саме таке поєднання кольорів стало невід’ємною складовою духовного коду українців. Отож еволюція прапору відображає винятково складні процеси зародження й розвитку України як держави, так само, як і українців — нації, що відбувалася. Нагадаємо коротко цю еволюцію.

За доби Київської Русі прапори були найчастіше червоного кольору — бо саме він був найбільш зручним для передачі сигналів під час бою. Відзначимо при цьому цікавий факт: князь Володимир Хреститель мав власний герб — золотий тризуб на синьому тлі. Враховуючи, що поєднання синього та жовтого кольорів в історії України ми зустрічаємо достатньо часто, це реально могло слугувати концепцією майбутнього національного прапора. Що ж до форми тогочасних стягів, то вона була трикутно-клиновою; на них зазвичай зображували князівські знаки.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Визнано, що у другій половині ХІІІ століття золотий лев на синьому тлі (саме так!) прикрасив герб сина короля Данила — Лева Даниловича, засновника Львова. Ті ж самі синьо-жовті знамена ми бачимо під час Грюнвальдської битви 1410 р., де пліч-о-пліч з поляками, литовцями, білорусами і смоленцями проти хрестоносців — тевтонців билися волиняни й галичани. А вже у ХV—XVI ст. цю ж символіку почали використовувати в гербах українських міст, в першу чергу тих, хто здобув Магдебурзьке право.

А за козацької доби стяги мали прямокутну або ж «скошену форму». Традиційними мотивами козацьких знамен були блакитні полотнища із золотими чи жовтими зображеннями гербів, небесних світил, зброї або ж постатей святих. Часто траплялися й прапори малинового кольору. Лицева сторона полкових і сотенних корогв оформлювалась як національна емблема із зображенням козака у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі; зворотна сторона — то була полкова чи сотенна емблема відповідного кольору зі встановленим зображенням.

Далі важливим рубежем став 1848 рік — доба так званої «весни народів» у Європі. У квітні того року, на тлі визвольної революції, що охопила імперію Габсбургів, Головна Руська Рада, котра діяла у Львові, відновила використання герба Руського королівства (вже згаданого герба Лева Даниловича ХІІІ—ХІV століть) із зображенням золотого лева на синьому тлі. Національними прапорами вважалися як синьо-жовті, так і жовто-сині бікольори.

У 1917—1918 рр. керманич Центральної Ради, наш великий історик Михайло Грушевський, уважно вивчивши джерела, дійшов висновку, що треба, аби жовтий колір, відповідно до канонів геральдики, розташовувався зверху (ще одна пропозиція М.Грушевського: блакитне полотнище із жовто-золотими зірками на ньому, причому кількість зірок мала відповідати числу українських земель, об’єднаних у державі. Втім, від цієї ідеї вчений невдовзі відмовився). За часів Української держави гетьмана Скоропадського прапор вже набув нового вигляду: блакитна смуга вгорі, а жовта — внизу. Цей зразок прапору й був усталений.

У радянській Україні синьо-жовті кольори прапора були оголошені «ворожими», «контрреволюційними», «націоналістичними», суворо заборонені й замінені яскраво червоним кольором. Проте настали нові часи національного відродження. 14 березня 1990 року наш прапор замайорів у містечку Стрий на Львівщині, за 9 днів — над Тернопільською міською радою, невдовзі — у Львові, Івано-Франківську, Житомирі, 24 липня 1990 року він був піднятий над будівлею Київської міської ради.

З 2004 року в Україні відзначається День Державного Прапора. Ця дата офіційно прив’язана до 23 серпня 1991 року — дня, коли група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор до сесійної зали Верховної Ради. Цей прапор, як реліквія, зберігається під склом у музеї Ради. Наступного дня Україна проголосила незалежність. Між іншим, за свідченням багатьох учасників тих доленосних подій (приміром, Р. Лубківського, В. Чорновола, М. Поровського), реальне внесення нашого державного стяга до сесійної зали ВР відбулось таки 24 серпня (є щодо цього і знамените фото).

Але, зрештою, не в цьому річ. Більше важить інше: не лише в радянські часи за розгортання Українського Прапора можна було поплатитись свободою, а, бувало, й життям. І зараз у створених російськими окупантами «ЛНР» та «ДНР» за наше знамено вбивають. Пам’ятаймо про це.