Від якої спадщини ми відмовляємося?

Питання правонаступництва сучасної української держави, іншими словами, спадкоємицею якої саме держави: УНР, Гетьманату Павла Скоропадського або ж УРСР, є сьогоденна Україна — належить до ключових, засадничих проблем нашого суспільства. На перший погляд, це питання не є аж таким злободенним, як агресія Путіна, корупція, економічна криза, незахищеність громадян тощо. Але тільки на перший погляд! Адже в цьому випадку йдеться про річ світоглядну, отже, фундаментальну: від чого серед здійсненого УНР, Гетьманатом Скоропадського (з УРСР, здається, зрозуміліше, хоч і тут не все аж так ясно) варто, навіть конче потрібно відмовитись, а що, навпаки, варто використати. Якщо ми ігноруватимемо цю проблему, то вона все одно не дасть нам спокою, як це є вже й зараз.

Тут усе дуже неоднозначно, непросто. Роль УНР і Гетьманату в історії України ще буде дискутуватись, зокрема й на наших шпальтах. Серед іншого, обов’язково постане питання: про яку саме УНР варто говорити — про ту, що відіграла геть не конструктивну роль у тогочасній політичній боротьбі (зокрема, зробивши все в особі своїх лідерів, щоб повалити Скоропадського), чи ту УНР, яка, власне, хай із фатальним запізненням, таки проголосила 22 січня 1918 року цілковиту державну незалежність України (IV Універсал). Це все — речі далеко не другорядні, про них треба обов’язково говорити, так само, як і про спадщину Гетьмана.

А зараз ми пропонуємо читачам статтю Богдана Червака, де розглядається інший, теж дуже суттєвий, аспект проблеми, а саме суто юридичний. У правовому сенсі — чи є нинішня Українська держава наступницею УНР і чому потрібна чіткість і ясність? Пан Богдан Червак, голова ОУН, висловлює свої міркування щодо цього. Сподіваємось на продовження дискусії у ширшому форматі й на відгуки дописувачів «Дня».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Чи стане Україна правонаступницею УНР?

25 років тому відбулася подія, історичне і політичне значення якої важко переоцінити

22 серпня 1992 року останній президент УНР на вигнанні Микола Плав’юк у присутності першого президента України Леоніда Кравчука, спікера тодішнього парламенту Івана Плюща, членів уряду, численних гостей заявив, що проголошена 24 серпня 1991 року Українська держава є «правонаступницею Української Народної Республіки», а також, передав тогочасній українській владі прапор УНР, державну печатку та клейноди гетьмана Івана Мазепи.

Крім того, Микола Плав’юк та інші очільники УНР в екзилі, склали заяву в якій зазначено: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України українська держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки».

Так в Україні з’явилися реальні правові підстави розпочати процес офіційного визнання УНР як спадкодавця нинішньої Української держави.

Але, на жаль, усе завершилося урочистістю події, без будь-яких подальших кроків.

І тільки минулого року на офіційному сайті Верховної Ради України нарешті розміщено текст IV Універсалу. Таким чином, один із найважливіших нормативно-правових актів доби УНР і Української революції став частиною законодавства сучасної Української держави.

Цього року, нарешті, у Верховній Раді України відкрилася виставка «Шлях Держави. Символи відродження» з нагоди передачі владі України повноважень Державного центру Української Народної Республіки в екзилі.

І якщо раніше говорилося про символічність історичної тяглості доби УНР із сучасною Україною, то відтепер з’явилися реальні історичні політичні та правові підстави розпочати процес офіційного визнання УНР як спадкодавця держави, в якій ми сьогодні живемо.

У цьому зв’язку слід пригадати, що Верховна Рада України ухвалила Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», яким борцями за незалежність України визнаються особи, які брали участь у всіх формах боротьби за незалежність України, в тому числі, в органах влади Української Народної Республіки, Української Центральної Ради, Генерального секретаріату Української Центральної Ради, Ради народних міністрів Української Народної Республіки, а також уряду УНР в екзилі.

Очевидно, що Революція Гідності, яка актуалізувала і загострила усі без винятку світоглядні, історичні, політичні та юридичні складові національної ідентичності та національної державності, відкрила можливість здійснити необхідні кроки на шляху визнання УНР спадкодавцем сучасної України.

На мою думку, на цю пору усі чинні інститути держави, зокрема президент, парламент та уряд мають достатньо політичної волі, щоб це зробити.

Якщо таке сталося б, то Україна:

• по-перше, зафіксувала б період існування так званої Української Радянської Соціалістичної Республіки у складі СРСР як окупаційний, з усіма політико-правовими наслідками, які з цього випливають. У цей контекст вкладається ухвалений Верховною Радою Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», який можна було б удосконалити під кутом зору не лише декомунізації суспільства, а й передусім його «дерадянізації»;

• по-друге, підтвердила б свій європейський статус, адже таким, або подібним шляхом проголошували і утверджували свою національну державність країни Балтії — Литва, Латвія та Естонія, які на сьогодні перебувають в ЄС та НАТО і змогли досягти цього успіху завдяки тому, що різко розірвали зі своїм окупаційним минулим;

• по-третє, змогла б віднайти додатковий аргумент, що свідчить про національно-визвольний характер російсько-української війни на Донбасі, яка у світлі спадкоємництва з УНР постає війною за повну деокупацію українських земель, збереження їх суверенності і соборності. Вже ні в кого не виникатиме питань щодо номінації агресора. В очах світового співтовариства він однозначно трактуватиметься як окупант, війна проти якого завжди була і залишатиметься священною.

Настав час виконати обіцянки, що на зорі новітньої державності давалися лідерам УНР в екзилі, яких уже, на жаль, з нами немає, але пам’ять про яких зобов’язує це зробити.

Богдан ЧЕРВАК, Голова ОУН