Владний трикутник мусить бути рівностороннiм

Останнім часом для наших ЗМІ стали рутинно звичними слова «політична реформа», «зміни до Конституції» «парламентсько-президентська республіка», «пропорційна система виборів». Аналітики ведуть розлогі дискусії щодо того, наскільки реально затвердити все те нинішнім складом парламенту.

Але, на жаль, поза кадром часто лишається інше, значно суттєвіше для мене запитання: а для чого потрібна реформа системи влади? Невже тільки для того, щоб відсторонити одних і розчистити місце для інших, які урядуватимуть так само нездарно? Чи все ж для того, щоб змінити самі правила гри, щоб створити, нарешті, умови, за яких до влади приходитимуть кращі?

Тому викладені нижче роздуми є моєю спробою (спробою людини, політично ангажованої) поглянути на процеси, які відбуваються в Україні, зсередини — і водночас дещо збоку. Аби спробувати сформулювати відповідь на сакраментальне Шевченкове «для чого в світі живемо». Відповідь суб’єктивну, не конче вичерпну, — але зумовлену досвідом людини, яка впродовж минулого десятиліття досить добре вивчила і коридори влади, і закони опозиційних мітингів. ***

Здається, ніхто вже вголос не заперечує сьогодні проти поняття «громадянське суспільство». Проте ефективне функціонування громадянського суспільства потребує певного рівня культури, освіченості, врешті- решт, наявності відповідних традицій. А традиції — це те, що засвоюється на генетичному рівні, і є значно тривкішим від навіть найочевиднішої зовнішньої ознаки — мови. Відмінність національного генетичного коду щодо сприйняття влади давно вже досліджена етнологами. Ще Володимир Антонович у своїй відомій праці «Три національні типи народні» (1888) наголошував: «Великоруси охочі слухати тільки авторитету і слухати абсолютно, безперечно. Вони проти авторитету не тільки не мають нічого незгідного, суперечного, а навпаки, знаходять таку підлеглість дуже потрібною, пожиточною і корисною. Русини мають інший ідеал — це правда, правдивість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається в стародавнім вічі, в козацькій раді, в Запоріжжі, де члени мали повну волю і рівноправність — всі були однакові й рівні. Поляки об’явились прихильниками ідеї аристократизму: вироблена ними суспільність була аристократичною».

Отже, нам важливо усвідомити: українець (на відміну від того-таки росіянина) ніколи не обожнював владу. Але, на жаль, суспільні трансформації, катаклізми останніх десятиліть спотворили національний стереотип, описаний В.Антоновичем наприкінці позаминулого століття: українець (як і колись) не любить своєї влади, прагне змінити її, — але часто лишень у ім’я того, щоб знайти собі нового господаря (якого так само ненавидітиме). Бо цей сучасний українець — наляканий, він принишкнув, щоб не втратити останнього, що дає можливість коли не жити, то бодай якось виживати.

Отже, наш національний позитив — стійке демократичне начало, схильність до різних форм громадського самоврядування. Це наближає нас до європейських стандартів. І водночас наш сьогоднішній негатив — рабство душі. Воно не дає реалізуватися тому творчому потенціалові, який закладено в нас нашими генами. ***

Чи могло вже в незалежній Україні все статися інакше? Як відомо, історія не знає умовного способу. І все ж чинна українська влада робила все для того, щоб події розвивалися саме так. Воістину в українських умовах (майже за євангельською притчею) зерно демократії впало на кам’янистий грунт, і не дало поки що бажаних сходів. Тому поставлю ще одне, болюче для багатьох запитання: чи здатен буде забезпечити це новий президент?

Однозначно, ні, — якщо не буде змінено самих правил гри, і якщо він не опиратиметься найперше на прозору й відкриту політичну команду. А для цього лише волі однієї людини замало. Мають бути створені й необхідні умови. Ось чому нам справді необхідні конституційна реформа, збалансування прав і обов’язків усіх гілок влади, та пропорційні вибори до рад усіх рівнів. Але ж якою повинна стати ця реформа? На які принципи повинна вона спиратися?

Я свідомо не заглиблюватимуся в нетрі політологічних дефініцій, з яких вельми складно визначити чітку межу між «президентсько-парламентською» чи «парламентсько-президентською» республіками. Адже реально маємо не дві, а цілу гаму змішаних моделей між класичною президентською республікою (США) і класичною парламентською (Італія).

Сучасну Україну називають президентсько-парламентською, або й просто президентською республікою, бо реальні владні повноваження (аж до призначення керівників районного рівня) належать у ній безпосередньо президентові. Але ж президентська республіка передбачає не лише те, що президент очолює виконавчу владу (і виборці чітко знають, що він відповідатиме перед ними за ситуацію в державі). Вона передбачає водночас сильні противаги президентській владі з метою уникнення зловживань (наприклад, у США президент змушений погоджувати принципові рішення із Конгресом, не має жодних важелів тиску на судову владу, і ніколи б не наважився вказувати, що і як писати пресі).

В Україні ж і законодавчу, і судову владу поставлено під контроль президентської адміністрації. Тому нашу систему влади можна назвати хіба що «гіперпрезидентською», або ж відвертіше — авторитарною (із збереженням у рудиментарному стані певних демократичних інституцій і певних залишків вільної преси, за цілковитого контролю влади над наймасовішими електронними ЗМІ).

Відтак гаслом демократичної опозиції для мене є не приниження посади президента, а пошук оптимального балансу права і відповідальності. Насамперед — у межах кожної гілки влади. Водночас має бути ефективний взаємний контроль і система противаг у трикутнику: сильний президент — сильний парламент — сильний уряд, який призначається парламентом.

Підкреслюю — йдеться про трикутник, всі сторони якого сильні. Я ще три роки тому публічно наголошував: за своєю природою державна влада — єдина, і тому її міцність дорівнює міцності найслабшої ланки. Спроби принизити український парламент не можуть не потягнути негативних наслідків для суспільства в цілому. І мене тішить, що ці положення знайшли відображення в програмній доповіді В.Литвина при відкритті III сесії Верховної Ради.

Тому, принаймні частина конституційних пропозицій Л.Кучми, які пролунали в телезверненні 5 березня, є для мене неприйнятною. Адже всім зрозуміло: запровадження другої палати має послабити парламент, увівши в нього новий вузол конфлікту (а це неминуче, коли палати формуватимуться за принципово різною моделлю). Водночас залишення в руках президента призначення «силовиків» руйнує єдину систему виконавчої влади. Замість балансу прав і обов’язків матимемо в кращому випадку трохи менший, аніж сьогодні, але ще дуже відчутний перекіс у бік Банкової. Адже повноваження (аж до призначення губернаторів), які Президент планує лишити за собою у майбутній парламентсько-президентській Україні, все ще суттєво ширші, аніж має глава держави у «класичній» президентсько-парламентській Франції.

Очевидне для мене й інше: названий трикутник (президент — парламент — уряд) повинен спиратися ще й на сильне місцеве самоврядування — як найбільш наближену до людей ланку влади, що фактично за своєю суттю є проміжною між державною владою і суспільством (територіальними громадами). Причому докорінним, як на мене, є не питання виборності чи призначуваності губернаторів (особисто я вважаю, що доцільніше на цьому етапі було б, якби губернаторів призначав Уряд — за одночасного збільшення розпорядчих і контрольних функцій сильних обласних рад і їхнiх виконавчих органів). Докорінним є питання чіткого поділу повноважень між самоврядними владами різних рівнів (щоб не було сьогоднішньої «матрьошки» функцій, щоб у району просто не було важелів тиску на місто, а в області — на район); і питання запровадження пропорційної системи формування місцевих рад усіх рівнів (окрім, можливо, найнижчого). Бо, тільки розбудивши ініціативу територіальних громад, зможемо сформувати якісну розумну місцеву владу, без якої неможливе формування якісного державного керівництва. ***

І нарешті — про рівень української політичної еліти, яка покликана здійснити всі демократичні перетворення всередині держави, зробити самобутню національну демократичну Україну цікавою для Європи й світу.

У кожній державі політична еліта складається з тих, хто прийшов працювати в ім’я суспільства, і тих, хто обстоює лише власні інтереси. Але в демократичних державах Заходу переважають перші. Натомість у нас домінують другі, щодо яких покійний професор В.Стріха вжив колись у «Дні» вдале означення «чорна еліта».

На Заході політик справді не є найвисокооплачуванішою постаттю (директори компаній, поп-зірки і спортсмени отримують незрівнянно більше). Звичайно ж, і в демократичних державах трапляються корупційні скандали (хоч їхні розміри там — суттєво скромніші). Але пересічний західний політик бачить сенс життя саме в служінні своїй громаді, своєму народові.

Проте згадаймо: більшість новообраної Верховної Ради першого демократичного скликання 1990 року теж складали (незалежно від їхньої політичної орієнтації) саме такі люди! Порівняно для небагатьох тоді депутатство означало лишень засіб для подальшого кар’єрного просування чи доступ до значних матеріальних благ. Більше того, значну частину того депутатського корпусу складали не-політики — учені, інженери, письменники, викладачі вузiв, які, виходячи з їхньої активної громадянської позиції, прагнули змінити суспільство на краще. І невипадково саме ці люди зуміли проголосити незалежність!

Для мене повчальним (і печальним!) було простежити подальшу трансформацію цих людей. Дехто з них відмовився від своєї попередньої фахової діяльності, перетворившись на чистого політика (депутата, чиновника чи партфункціонера різного ступеня успішності). Дехто пішов у бізнес (інколи — не відмовляючись і від політики, але такої, що стала лишень важелем отримання прибутку). Дехто натомість (і це стосується часто найчесніших, найпорядніших), відійшов від активної громадської діяльності, зосередившись на своїх фахових інтересах.

В цілому ж рівень інтелігентності нашої політики за останні тринадцять років фатально знизився. Ні, не за кількістю кандидатів, докторів і академіків серед депутатів і вищого чиновництва — тут ми давно переплюнули всі європи з америками. А за кількістю людей високого фахового рівня у своїй сфері діяльності, готових водночас безкорисливо служити суспільству, ставити моральні принципи апріорно вище від матеріальних вигод.

Трагедією останніх років стало те, що наше суспільство маргіналізувало інтелігенцію. Інтелігент змушений або витрачати всі сили на пошук хліба насущного (звалюючи на себе непомірне лекційне навантаження, пишучи все нові заявки на гранти, або ж вирушаючи працювати за кордон) — і йому вже не до громадської діяльності. Або ж відмовлятися від фахової роботи вченого чи викладача й поринати з головою в бізнес і професійну політику, які спонукають до швидкого перегляду правил гри і життєвих настанов.

Колись, у перші роки незалежності, було зроблено спробу залучити провідних інтелектуалів до вироблення державних рішень — через механізм Державної думи (не дуже вдалого за виконанням, але цікавого за ідеєю дітища Л.Кравчука) чи консультативно-дорадчої ради при президії парламенту (до неї, нагадаю, входили Джордж Сорос, Богдан Гаврилишин і деякi іншi постатi світового рівня). Але з 1994 року всі загравання з інтелектуалами закінчилися. Почалася доба голого прагматизму (де вхопити, куди покласти «дельту»), за якої інтелігенти лишилися поза грою. І в цьому — ще одна причина того, що ми, врешті-решт, опинилися там, де опинилися.

Тому, мені здається, нова влада, прагнучи повернути в політику ціннісні орієнтири, неминуче мусить подбати й про те, як повернути до громадських справ інтелігенцію. Мені скажуть: вже сьогодні ніхто не забороняє залучати інтелектуалів до різноманітних експертних рад — але дуже часто до голосів експертів не прислухаються ті, хто ухвалює реальні управлінські рішення (бо в них інші запити, інші критерії оцінок). Тому запровадження пропорційної виборчої системи потрібне, на мою думку, ще й тому, щоб повернути до представницьких органів влади бодай якийсь відсоток інтелігентів (які не мають жодних шансів побороти «крутих» у мажоритарних округах). Адже саме завдяки наявності «пропорційної» частини ми все ж таки маємо в парламенті постаті академіків Костянтина Ситника, Ігоря Юхновського, письменників Івана Драча й Павла Мовчана, правозахисника Л.Лук’яненка, які бодай якось «ошляхетнюють» наш надміру прагматичний, заклопотаний бізнесовими проблемами депутатський корпус. І дуже прикро, що вже не маємо таких людей на рівні обласних і міських рад — вони там були б дуже потрібні.

Справді, це суспільство фрагментоване й дезорієнтоване. Значна частина старшого поколiння живе спогадами про СРСР. Значна частина молодшого — лише думками про еміграцію. А майже всім працьовитим людям середнього, найпродуктивнiшого віку взагалі ніколи глянути вгору — потрібно виживати.

Але це — шлях у нікуди. Суспільство, яке сподівається на майбутнє, повинне не виживати, а жити. Треба ставити перед собою високу планку — тільки тоді є шанс зробити щось вартісне. І критичними для нас залишаються питання моральності й українства. Без вирішення цих питань ані виправимо ситуації в себе вдома, ані знайдемо своє місце в динамічному, дедалі більш глобалізованому світі.

Отже, професія політика теж має стати покликанням, а не брудним ремеслом. І виходити в своїх діях політик повинен з того, що говоритимуть про нього не тоді, коли він при влади, а тоді, коли залишить свою посаду.

Тому питання конституційної реформи, влади, євроінтеграції — є по суті похідними щодо цих головних питань, які визначатимуть майбутнє наших дітей та онуків.