Володимир ПОЛОХАЛО: Парламентський екстремізм — це наслідок нерівності в Партії регіонів
Отже, холодна війна між президентською канцелярією, з одного боку, й урядом і його лідером, з другого, з розряду аморфних експертних прогнозів перейшла в дуже реальну публічну площину. Є вже й перші постріли. Інформаційні, звісно. Перебуваючи з офіційним візитом в об’єднаній європейській столиці, Юлія Тимошенко заявила, що в разі консолідованої роботи нинішньої коаліції, вона готова пожертвувати своїми президентськими амбіціями й підтримати кандидатуру Віктора Ющенка на наступних виборах. Невідомо, чи встигли європейські депутати осмислити фразу українського гостя, яку, до речі, вони зустріли оплесками, як з боку глави президентської канцелярії Віктора Балоги з’явилися «грім і блискавки».
«За два роки до виборів декому хочеться пограти на електоральних струнах. Зауважу, що це не найкраща увертюра до майбутньої виборчої кампанії. Про подібні заяви слід говорити лише в контексті відомої аксіоми про те, що справжній державний діяч піклується про інтереси своєї країни, а політика непокоять лише чергові вибори. Це холості постріли, ще й у «молоко», — заявив, зокрема, керівник Cекретаріату Президента.
По-перше, задля справедливості варто зазначити, що прем’єр Тимошенко, якщо вже й вирішила «пограти на електоральних струнах», то точно не зі своєї ініціативи, оскільки заява про ймовірну підтримку кандидатури Віктора Ющенка стала її відповіддю на запитання одного з європейських парламентаріїв. По-друге, заяви подібного змісту Юлія Тимошенко озвучує, зокрема й поза межами України, не вперше, тому незрозуміло, чому саме зараз слова пані Юлії викликали таку бурхливу реакцію на Банковій. По-третє, постає питання: чому тези, які, напевно, має озвучувати гарант, оприлюднює, причому часто за його відсутності, керівник канцелярії? Усе це наштовхує на думку про те, що українські демократи благополучно забули свої ж помилки зразка 2005 року й сьогодні, вже 2008-го, наступають на ті самі політичні граблі. Кого ці граблі вдарять болючіше, й коли станеться «прорив» у коаліційному таборі фурункула, який щодня набуває чіткіших контурів? Ці й інші запитання «День» адресував депутату від БЮТ, провідному науковому співробітнику Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України Володимиру Полохалу.
«МЕНШІСТЬ ЗАВИСЛА У ВАКУУМІ МІЖ ВЛАДОЮ ТА ОПОЗИЦІЙНІСТЮ»
— Володимире Івановичу, в експертних колах говорять, що, мовляв, блокада роботи парламенту вигідна не лише й не стільки опозиції, скільки коаліції. Причина — у вас фізично бракує зараз голосів для безперешкодного ухвалення законопроектів. Хтось поїхав, хтось, як, наприклад, пан Сподаренко лежить у лікарні й так далі. Як ви це прокоментуєте. Невже у правлячої більшості, яка в опозиційному статусі в Раді минулого скликання демонструвала дива активності, сьогодні дійсно немає ідей маршруту виходу з парламентського ступору, чи все ж таки немає бажання?
— Ви натякаєте на мордобій, насильство?
— Аж ніяк. Повторюся: мало віриться в те, що у такої сильної вчорашньої опозиції немає не радикальних, однак не менш дієвих механізмів виведення Ради з клінчу.
— Ви знаєте, в демократичних країнах існує певна політична азбука: більшість мусить поважати позицію меншості й, більш того, давати меншості можливість здійснювати свої опозиційні функції, якщо меншість того бажає. Йдеться про критику влади, про можливості формувати альтернативні точки зору й, безумовно, контролювати владу. Як ви знаєте, є законопроект «Про опозицію», ухвалений у першому читанні, про який чомусь усі забувають. Однак я не побачив інтенцій з боку нинішньої меншості інституалізувати самих себе. Іншими словами, меншість просто не бажає бути опозицією. Або, скажімо так, частина меншості. Саме це, як мені здається, сьогодні є більш актуальною проблемою, ніж проблема ефективності, життєздатності, дієвості більшості.
Це взаємопов’язані речі, й від того, наскільки інституалізована, цивілізована в демократичному значенні, за демократичними процедурами опозиція, значною мірою залежить сама поведінка більшості. І навпаки: меншість мусить поважати права більшості, тобто давати здійснювати свої конституційні владні повноваження. Суперечність полягає в тому, що меншість, яка не бажає стати цивілізованою, як правило, діє неконструктивно, що є вбивчим для неї самої. Якби меншість стала реальною опозицією, то вона щонайменше озвучила виразні мотиви бойкоту — не бойкоту — захоплення трибуни й взяття в полон спікера.
Мені здається, що суспільству очевидно, хто займає конструктивну позицію, хто деструктивну, хто цивілізовану, а хто хуліганську. У цьому випадку є всі ознаки насильства стосовно спікера парламенту з боку цієї нецивілізованої, неструктурованої, не інституалізованої частини меншості. А інша частина меншості за цим усім спостерігає, як за політичним шоу. І мені здається, що велика частина меншості абсолютно не палає бажанням брати участь у тому, що вже має всі ознаки політичного фарсу. Розблокувати парламент — це технічна проблема, й, по суті, розв’язання цієї проблеми не є складним. Але дуже важливо, щоб меншість пристосовувалася до свого нинішнього статусу. Меншість сьогодні не є владою, але й не стала опозицією.
— Безумовно, в політиці є правила стосунків коаліції й опозиції і так далі, однак хіба суспільство це має хвилювати? Народ прийшов на виборчі дільниці, поставив галочку, обравши тих, хто має провести владну політику в країні, в уряді, в Раді... А що сьогодні бачить суспільство? Два місяці парламентської роботи й «трійку з мінусом» від спікера за цю, з дозволу сказати, діяльність. Невже така активна й дієва вчора опозиція в особі БЮТ і «Нашої України» не знає, як розблокувати роботу законодавчої гілки влади? Хотілося б також уточнити: заяви окремих представників коаліційних фракцій про те, що засідання ВР може бути перенесене із сесійної зали в інше приміщення — це суто особиста депутатська думка чи така стратегія дійсно розробляється більшістю?
— Насправді йдеться не про стратегії, а про нецивілізовану, хуліганську поведінку частини парламентської меншості. Знаєте, політичному хамству й хуліганству, тим паче з урахуванням того, що воно має ознаки насильства щодо спікера, треба покласти край. Покласти край, звісно, легітимним, конституційним шляхом. Я переконаний у тому, що більшість виявила більше політичної толерантності, ніж це маніфестується деякими теоріями й концепціями, скажімо, Махатми Ганді, Льва Толстого й багатьох інших. Адже є межа толерантності й поступливості. Тому я погоджуюся з вами лише в тому сенсі, що треба це зупинити, й зупинити негайно з початком роботи другої парламентської сесії, оскільки відповідальність за здійснення як соціально-економічної, так і зовнішньополітичної політики лежить, звісно, на більшості. А заручником цієї ситуації стає вся країна. Так, бойкоти, облоги, є у будь-якій країні. Однак щонайменше ця поведінка має бути політично мотивованою. А в нашій ситуації мотиви абсолютно надумані...
«...А КЛЮЧОВІ ГРАВЦІ ПАРТІЇ РЕГІОНІВ МОВЧАТЬ»
— А розмови про дострокові «пакетні» парламентські й президентські вибори, які активно мусуються нині представниками фактично всіх фракцій, представлених у парламенті, за винятком хіба що БЮТ, також надумана тема? Тоді кому вигідно про це всує говорити, адже Рада, як відомо, після дострокових виборів має річний імунітет?
— Саме тому меншість і не хоче бути опозицією, оскільки сподівається, на мою думку, абсолютно даремно, на руйнування коаліції й, відповідно, на своє повернення у владу. Я не бачу законних, легітимних і політичних підстав для цього повернення.
Я як політолог оптимістично сприймаю 2008 рік. Оптимістично з погляду затвердження демократичних цінностей і стандартів у реальній, щоденній політиці, оскільки є дискурс ідей, намірів, декларацій, а є дискурс щоденності реальної політики. Так от, співвідношення політичних ресурсів і політичних можливостей свідчить, що Партія регіонів втрачає ці ресурси, втрачає рейтинг, втрачає імідж і поводиться, як маргінальна політична сила в парламенті. У Верховній Раді лише невеликі фракції були, скажімо так, епатажно-екстравагантними. Партія регіонів, з одного боку, має тіньовий уряд. З другого боку, я жодного разу не побачив представників цього тіньового Кабінету Міністрів біля трибуни. Словом, ключові гравці Партії регіонів — члени тіньового уряду не беруть участі в парламентському екстремізмі, а беруть у цьому участь постаті з вельми одіозною репутацією. Сьогодні їх небагато, десь 20—25 осіб. А ключові гравці ПР розійшлися: хтось імплементувався в президентському секретаріаті, хтось взагалі не з’являється в сесійній залі, хтось виконує свою парламентську функцію в Давосі, хтось — на Багамських островах. Сьогодні все вказує на те, що ці ключові гравці є комунікаторами, маніпуляторами й ляльководами. І це демонструє дискримінацію й нерівність у Партії регіонів. Усі депутати, згідно із законодавством, мають рівні права. Але, виявляється, в Партії регіонів є меншість, яка має на порядок більше прав, ніж та нещасна більшість, яка ніяк не може виробити свою політичну позицію, не кажучи вже про політичну філософію. Звідси ось такі фантасмагоричні, нелогічні коментарі окремих «спікерів» Партії регіонів, які виглядають, м’яко кажучи, непереконливо. А ключові гравці ПР мовчать. До речі, я вже забув, як виглядає Віктор Янукович, Рінат Ахметов, давно не бачив їх у парламенті. Хочу також зауважити, що Арсеній Яценюк виявляє надзвичайно екстраординарну толерантність і бажання йти на компроміс із Партією регіонів. Але питання: з ким іти? Адже Партія регіонів сьогодні, швидше, аморфна арифметична кількість депутатів, а не монолітна політична сила. Але взагалі, підвівши риску, хочу сказати, що в ситуації, що склалася, я не бачу трагедії для країни, оскільки це перехідний етап і так чи інакше позиціонування має відбутися.
«КІЛЬКІСТЬ «ДЕРЖАВНИХ ДІЯЧІВ» НА БАНКОВІЙ СТРІМКО ЗРОСТАЄ»
— Ви досить серйозно «проїхалися» по опонентах — представниках Партії регіонів. Однак, погодьтеся, й у вашому таборі є «друзі», з якими, як то кажуть, і вороги не потрібні. Ось, скажімо, не встигла прем’єр заявити, що в разі консолідованої роботи коаліції підтримає на майбутніх президентських виборах нинішнього гаранта, як пан Балога досить різко розкритикував прем’єр-міністра. Пан Балога зазначив, що різного роду висловлювання про можливу підтримку Президента Віктора Ющенка на чергових президентських виборах у разі виконання ним низки попередніх умов є «безпричинними й надміру самовпевненими». На думку глави президентської канцелярії, такі заяви свідчать про виборчий фальстарт політичних сил, представники яких виступають з подібними сентенціями, або ж означають прагнення їхніх авторів додати собі політичної ваги, ставлячи себе на одну площину з главою держави. І як вам така оцінка партнерів з Банкової?
— Ви знаєте, Україна вкотре демонструє свою «унікальність», яка якось випадає з європейського контексту. Я як фахівець з порівняльної політології не можу зараз відшукати у своїй політологічній пам’яті ситуацію, коли глава канцелярії президента або Качинського, або Квасневського, або Ширака, або Саркозі й так далі створює інформаційні приводи й узагалі дає меседжі, які по праву має озвучувати президент. Розумієте, одна річ, коли це робив глава адміністрації Єльцина свого часу, коли Єльцин був фізично недієздатним. Однак у нас, дякувати Богові, і я радий цьому, Президент Ющенко — здорова людина. І на Хрещення він це продемонстрував усьому українському народу. Тому для мене незрозумілою є «унікальність» таких фундаментально-філософських стратегічних видінь розвитку країни й процесів з боку державних чиновників президентської канцелярії. Україна цим ще раз дивує світ, оскільки, як то кажуть, те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику, а в нашому випадку те, що дозволено Президенту, не дозволено всім іншим. Це мене дещо лякає й непокоїть, позаяк кількість «державних діячів» на Банковій стрімко зростає. А в парламенті, уряді, якщо слідувати логіці глави СП — «кон’юнктурники». Ну хіба це не смішно?
— Навряд чи смішно, швидше сумно. Сумно тому, що про такі ще свіжі помилки 2005 року наші демократи, схоже, вже забули, та й уроків ніяких не винесли. Тільки от питання, наскільки швидкою цього разу буде розв’язка, поки відкрите.
— У вашій ремарці між рядками читається: а як же чесність влади, моральність, відповідальність і так далі. У будь-якому разі, про ці речі має говорити суспільство, а не політики, й тим паче працівники канцелярії Президента. Якщо це розрахунок, якщо політологи праві в тому, що цей розрахунок має на меті психологічно вплинути на прем’єр-міністра Тимошенко й спровокувати її адекватну реакцію на це, то хочу сказати, що це все робиться даремно. Я, на відміну від пана Балоги, не цитуватиму Черчилля, скажу українською: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно».
— Пробачте, а кум у цьому випадку це хто?
— Це всі канцеляристи Cекретаріату Президента, якщо вони дійсно розробляють вищезгаданий сценарій.
