Володимир СЕМИНОЖЕНКО: «НДП спробувала виступити як «філія» виконавчої влади в парламенті, що має ексклюзивний вихід на Президента...»

– Володимире Петровичу, ви були одним із тих, хто претендував на крісло керівника парламенту, і при цьому мали цілком певні шанси його посісти, набравши з першої спроби 201 голос. А переміг, урешті-решт, представник лівих сил Олександр Ткаченко, котрий мав при першій спробі рейтинг лише у 148 голосів. Що ви при цьому відчуваєте, як оцінили б результати «спікеріади» й першої сесії нового парламенту загалом?

– Справді, багато хто розцінив обрання спікером представника лівих сил Олександра Ткаченка як перемогу лівих. Проте погляньмо, чи стала ця перемога справді перемогою лівих і загалом перемогою партійних принципів побудови парламенту?

З самого початку парламент зробив заявку на запуск «партійного механізму» — на партійних засадах сформовано фракції, з партійних лідерів складається тимчасова президія. Здавалося, партійних підхід, який дозволив під час виборів мобілізувати електорат, чітко розділити інтереси та сформувати контури партійного поля, допоможе створити й довготермінові коаліції в парламенті. Однак жаданої структуризації не сталося, коаліції, як то кажуть, не витанцьовувалися. Вибори голови парламенту це яскраво продемонстрували: узгодити кандидатуру спікера вдалося далеко не через ідеологічні компроміси, а лише завдяки кулуарним угодам. Партійні фракції, а точніше їхні лідери, виявилися неспроможними вийти на коаліційні механізми ухвалення рішень, і, як наслідок, перемога Ткаченка стала для багатьох несподіваною й дала привід для «з’ясування стосунків» у так званому правоцентристському блоці.

– Отже, спікера вдалося обрати лише завдяки зруйнуванню правоцентристської коаліції й частковому поверненню до допартійної структури ВР?

– Певною мірою, так. Образно кажучи, ми зробили два кроки до партійної структуризації парламенту, а тоді відступили на крок назад. Початкова жорстка структура — 4 проти 4, у якій належність до однієї з партійних фракцій дозволяла сподіватися на певний корпоративний виграш і безумовні переваги перед позафракційними депутатами, виявилася кінець-кінцем неробочою.

Проте я сказав би, немає лиха без добра. За новою, ще несталою структурною сіткою почали проступати обриси реальних, жорсткіших і перевірених груп інтересів. Їх межі більш-менш збіглися з межами фракцій лише в Руху, Компартії та «Громади». У перших двох — завдяки звичній організаційній та ідеологічній єдності. У «Громади» — завдяки розвиненій і забезпеченій (в усіх розуміннях) корпоративній монолітності, вигідність якої не раз підтверджувалася унікальною позицією у внутрішньопарламентському торзі. А стосовно решти, внутрішньофракційна єдність дала серйозну течу: почали тікати депутати, чітко позначилася відсутність єдності при голосуванні, стало можливим неголосування, попри установки фракційного керівництва. А відтак виявилося нереально гарантувати й неможливо виконувати домовленості між фракціями.

– Що, на вашу думку, зруйнувало й так неміцну єдність у фракціях?

– Основною причиною цього я назвав би нерівномірний розподіл політичного прибутку у фракціях як до, так і після обрання керівництва парламенту та голів комітетів. Лінії «зколу» у фракціях пройшли переважно по межі внутрішньофракційних груп, які мають свої автономні ресурсні бази.

Скажімо, у фракції СДПУ(о), як нескладно здогадатися, найбільший прибуток у вигляді посади віце-спікера отримала зв’язка Медведчук-Суркіс. Але при цьому їхній виграш став можливим значною мірою за рахунок інших непересічних фігур: Євгена Марчука, Леоніда Кравчука, Василя Онопенка, Василя Кременя, котрі не отримали, здавалося б, очікуваних дивідендів.

Серйозно змінилося співвідношення сил і в блоці СПУ/СелПУ. Представника селян обрано Головою ВР, крім того, соціалісти, й передусім Олександр Мороз, не отримали ключових комітетів. Через це внутрішньофракційний баланс змістився в бік селян. Це не могло не позначитися на єдності блоку, особливо враховуючи наближення президентських виборів 1999 року й відповідно нагальність питання про консолідованого кандидата від лівого блоку.

Натяк на розкол з’явився після того, як СелПУ заявила про бажання виокремитись і створити власну фракцію. Навряд чи СелПУ серйозно збирається стати самостійною фракцією, не маючи свого розкрученого лідера. Але заявка про свої претензії на помітне місце в лівій коаліції, а не лише в блоці, є цілком виправданою. А СПУ непорушно стоїть на позиціях збереження блоку. Воно й зрозуміло, позаяк СПУ подолала 4-відсотковий бар’єр на виборах багато в чому завдяки СелПУ, за якою стояв сільський електорат. У сільських регіонах, свідчать результати виборів в областях, блок СПУ/СелПУ йшов на рівних із КПУ, тим часом як в індустріальних регіонах позиції СПУ/СелПУ були вельми слабенькі. Логічно, що СПУ не хоче втратити такого «електорально прибуткового» союзника. У цій ситуації для СПУ, безсумнівно, козирем стало те, що Олександр Мороз очолив комітет з питань аграрної політики.

– Багато хто вважає, що стороною, яка мало не найбільше програла, виявився Рух, котрий практично до останнього моменту дотримувався тактики співробітництва з «пропрезидентськими» фракціями, до яких, мабуть, крім НДП, можна було віднести «зелених» й СДПУ(о). У результаті Руху довелося поділити гіркоту поразки з народними демократами.

– Зближення з «Громадою», зафіксоване під кінець «спікеріади», показало, що усвідомлення безперспективності других ролей при «головній» партії Президента, хоча й пізно, але все-таки прийшло до керівництва Руху. Непрямо це на практиці підтвердило правоту «рухівського дисидента» Олександра Лавриновича й ускладнило становище нинішнього керівництва Руху, на яке, безсумнівно, лягає відповідальність за невдало обрану тактику.

Зважаючи на все це, думаю, навряд чи в такій ситуації Руху буде вигідно продовжувати попередню політику однозначної підтримки виконавчої влади: до останнього часу, попри всі очевидні коаліційні втрати Руху, політичний прибуток від союзу монополізувала НДП.

Судячи з усього, Руху слід вибудовувати нові стратегії в умовах розгортання президентської кампанії. Це тим паче важливо, коли врахувати, що Рух, безсумнівно, не вельми вдало конвертував голоси виборців і своє друге місце на виборах, програвши при розподілі парламентських постів. При цьому неабияк підвищується значення обраної стратегії для президентської кампанії, позаяк невдача й на цьому етапі може загрожувати зруйнуванням партії в її нинішньому вигляді.

– А як ви оцінюєте надбання та втрати фракції НДП, членом якої ви є? Чи свідчать, на вашу думку, останні події про те, що НДП відтепер буде нелегко претендувати на роль єдиного надзвичайного й повноважного представника виконавчої влади в парламенті?

– Наша фракція також мусить дійти серйозних висновків. Є чимало проблем. Скажімо, з’явилося, як на мене, певне напруження всередині самої партії, про що свідчить конфлікт, спричинений незадоволенням партійних членів фракції діями керівництва на погоджувальній нараді фракцій з питань розподілу комітетів. По-друге, позначилися розбіжності між партійними й позапартійними членами фракції, котрих у ній переважна більшість. Загалом ситуація в партії та парламентській фракції явно не найкраща. Партія і, відповідно, фракція не мають поки що ефективних позицій у партійному та парламентському просторах. І значною мірою тому, що вони є неміцними коаліціями розрізнених сил і напрямів: «кабмінівського», «молодіжно-демократичного», «бізнес-прагматичного» тощо.

– Тобто початкова стратегія суперфракції себе не виправдала? І коли так, то чи не стало це однією з головних причин поразки НДП і правоцентристської коаліції, враховуючи цілі, які вони перед собою ставили?

– І так і ні. Передусім ця поразка виявилася в тому, що не вдалося обрати свого спікера, хоча фракція має впливових політиків центристської орієнтації, котрі цілком могли претендувати на це. Невдалою виявилася робота з союзницькими фракціями, й це у вирішальний момент призвело до розколу правоцентристської четвірки. Замість поглинання депутатів-мажоритарників фракцією, цілком можливо, було б ефективніше на їх основі створити об’єднання чи фракції-сателіти, спроможні налагодити дійові контакти з іншими учасниками парламентського процесу. Крім того, було б знято звинувачення у прагненні монополізувати лідерство у правій коаліції. Проте, ясна річ, це слід було робити до обрання керівництва парламенту, а не після цього.

Не могла не позначитись і розбіжність партійної логіки НДП й передвиборної логіки Президента. НДП спробувала виступити в ролі «філії» виконавчої влади в парламенті, яка має ексклюзивний вихід на Президента. Керівництво партії вирішило діяти за стратегією, відомою з теорії ігор як макси-максимальна, поставивши перед собою відразу кілька завдань — перемогти в боротьбі за ключові пости в парламенті, монополізувати партійно-політичне представництво виконавчої влади в парламенті, закріпити своє лідерство у правому блоці й побудувати його під себе і, таким чином, під виконавчу владу в своїй особі, витіснити, послабити вплив конкуруючих груп у власне виконавчій владі й, нарешті, найголовніше, стати партійним ядром передвиборної коаліції нинішнього Президента. До чого все це призвело, ми сьогодні бачимо.

– І якими, на ваш погляд, можуть виявитися політичні «розклади» в Україні в новому сезоні, враховуючи результати парламентської сесії й усі ті програші й виграші, про які ви говорили? Скажімо, як поводитиметься, приміром, Рух, котрого, за виразом одного з політиків «загнано в кут»?

– У цій ситуації, не виключено, Рух може почати цілеспрямованіше опановувати поки що незайнятий майданчик реальної правої опозиції, порушивши цим сценарій біполярної схеми виборів: виконавча влада (вона ж — «праві») проти «лівих» (опозиція). Як альтернативний можуть розіграти й інший сценарій: «реформатори» проти «лівих» і зв’язаної з ними виконавчої влади. Окреслене останнім часом співробітництво Президента й Голови парламенту поже дати «базу» для такої критики з боку правих і правоцентристів.

Водночас я не відкидав би й «підключення» Руху на основі використання національної ідеї через «Громаду» до широкої «навколоцентристської» національно-патріотичної коаліції. «Громада» у цьому випадку може зіграти роль буфера між традиційно поляризованими партіями.

У результаті Л.Кучма може опинитись у вельми складному становищі: нейтралізувавши надмірні зазіхання НДП й допустивши опозиційне дистанціювання Руху, він втратить праву підтримку й або виявиться затиснутим між правою та лівою опозиціями, або буде змушений шукати співробітництво з частиною лівих, зазнаючи при цьому серйозних коаліційних втрат. А про те, що його рейтинг безпосередньо залежить від економічного стану країни, годі й говорити.

– Наскільки в цій ситуації високі шанси в основних суперників Президента?

– Безумовно, суперники постараються максимально скористатися проблемами виконавчої влади, йдучи на маневри, які дадуть їм найбільшу вигоду. Не виключена, гадаю, можливість широкої коаліції Марчук — Лазаренко — Мороз на платформі опозиційності до курсу Президента під гаслами «захисту національних інтересів», «наведення порядку», «проти компрадорського капіталізму», «руйнівних реформ» тощо. Авжеж, для цього всім трьом доведеться знайти загальноприйнятну формулу поділу влади.

– Наскільки вірогідною є така можливість і наскільки ефективні сьогодні можливості кожного в цьому гіпотетичному тріо?

– Особистісний, інформаційний, фінансовий потенціал Євгена Марчука, як і раніше, достатній, аби бути присутнім за будь-яких розкладів і сценаріїв, вимагаючи коаліційних поступок чи спеціальних зусиль для його нейтралізації.

Не претендуючи на президентський пост, але маючи можливості вельми істотно вплинути на ситуацію перед виборами та на їх результати, змушує всіх зважати на себе й Павло Лазаренко. Поки що він стоїть на очікувальній позиції. Але в активі в нього блискучий виступ «Громади» під час боротьби за керівні пости в парламенті, обумовлений гнучкою стратегією, яка дає змогу діставати максимальні прибутки з мінімальних можливостей. Безсумнівно, таку стратегію керівництво партії спробує застосувати й на наступному етапі президентської гонки. Для Лазаренка немає неприйнятних варіантів передбиворних альянсів — питання лише в ціні.

Парадокс для лівого блоку, як я вже почасти відзначав, полягає в тому, що попри їхню видиму перемогу, а в чомусь і «завдяки» їй, проблем у президентській гонці в лівих, мабуть, стало ще більше. Переможи на виборах спікера Олександр Мороз — і питання про узгоджену кандидатуру від лівих було б вирішено автоматично. Те саме — і в разі перемоги Петра Симоненка. А тепер комуністи як партія, що виступила на парламентських виборах із найкращим результатом, просто зобов’язані виставити свого кандидата. А це загрожує коаліції зруйнуванням, якщо Мороз наполягатиме на своїй кандидатурі. При цьому вибір у них не найкращий: не маючи прохідної фігури, вони ризикують програти, а ставка на Мороза не дає достатніх гарантій, позаяк постає питання, чи збереже той вірність союзу, отримавши своє, і як ділитимуть «лівий спадок» КПУ й СПУ.

– Підбиваючи підсумок, ви сказали б, що...

– ...що сьогодні в партійно-парламентському полі жодна партія досі так і не змогла стати лідером — ні у правому, ні в лівому блоці. Більше того, з початком нового політичного сезону, який, безсумнівно, пройде під знаком президентських виборів, і враховуючи, що й у правому, й у лівому блоках є труднощі з визначенням коаліційних, консолідованих кандидатів, цілком можливі серйозні зміни контурів нинішньої блокової структури парламенту. Отже, можна гарантувати одне: на нас чекає надзвичайно цікава інтрига.