Вибір

У чиновника, який минулого тижня заборонив в’їзд в Україну етнічній українці Оксані Мальованій, яка шукала тут політичного притулку від переслідувань у Киргизстані, був вибір. Можна було вчинити так, як він, а можна було зробити так, як було б доречно. Коли в двері стукає твоя співвітчизниця, треба знайти спосіб її сюди впустити хоча б для того, щоб дати їй час і можливість підготувати й представити свою справу у відповідних урядових органах. Навіть якщо ти не думаєш, що її справа така вже нагальна. Навіть якщо ти не дуже їй віриш. Навіть якщо прибула винна в усіх злочинах, які їй приписують.

Людині треба дати право бути вислуханій. Чи, радше, почутій.

Грузини, які дали Оксані право на в’їзд після відмови українців, ще раз показали свою шляхетність. А українці вкотре себе показали... не з кращого боку.

Вибір, як відомо, показує хто ми є насправді, набагато краще, ніж наші таланти.

Колись давно один польський фотожурналіст розповідав мені, як за радянських часів, коли той від’їжджав із Москви, прикордонник знайшов у нього нотатки від тамтешніх дисидентів. Прикордонник суворо запитав, чи знає він, що йому, прикордонникові, тепер слід зробити.

Фотожурналіст утер холодний піт.

Офіцер сказав: «Треба зробити так, щоб ні у вас, ні у мене не було проблем». І пропустив поляка з Богом. Нотатки віддав.

У того прикордонника також був вибір.

Вигідно було б затримати ідеологічного контрабандиста й одержати нові зірочки. Правильно було не заважати людям жити і думати.

Коли у нас розмірковують про те, як створити в Україні середовище, де могли б перемогти люди з «іншим набором хромосом», щоб ці 20 років української нової ери привели до чогось гідного, — мені хочеться їм запропонувати: йдіть за людьми, які усвідомлюють, що вони мають вибір, та цінуйте їх.

Такі люди дуже помітні. Вони схильні до сумнівів.

Вони свідомі того, що будь-який наступний вибір може стати найбільшим у їхньому житті.

Вони не рубають з плеча.

І навіть якщо після роздумів і душевних вагань вони приймають «неправильне» рішення — все гаразд, правильні рішення в них не забаряться. Їм потрібен буде лише поштовх.

У справі з Оксаною Мальованою було над чим замислитися, сумніватися. Мені справді цікаво, чи були ці сумніви. Службовий обов’язок — це велика сила. Страх втратити роботу — це велика сила. Все ж, доволі цікаві міркування за офіційним поясненням того, що в шукачки притулку був паспорт не на ту особу, а отже, служба не знала, що то була саме вона. Так, ніби паспорт свідчить про особу достовірніше, ніж сама особа може про себе посвідчити. Так, ніби тисячі шукачів політичного прихистку не подорожують за підробленими паспортами, бо для них це єдина можливість утекти від переслідування.

Серед людей без вищої освіти і погонів таке пояснення називається клеїти дурника.

Якоїсь однієї хромосоми тут все-таки забракло.

Серед штатних чиновників або відомих державних діячів, яких ми годуємо, та пересічних громадських активістів чи досвідчених політиків нам слід шукати тих, хто добре знає та усвідомлює свій вибір. Тих, кому вибір дається нелегко. У такий спосіб вони доводять свою моральність.

На Заході в школах є предмет — критичне мислення. Там навчають дітей того, що завжди є декілька поглядів на одну й ту саму проблему. Там навчають робити вибір.

Мабуть, нам теж це потрібно.

Щойно закінчили обговорювати рішення Петра Порошенка стати міністром в уряді Януковича, як мені спало на думку, що одна істотна деталь була менш помітною за результат — як довго він обдумував це рішення. Сумнівався. Тому врешті-решт вирішив зробити як добрий лідер, навіть якщо його рішення виявилося не таким, якого очікували від нього ті, хто добре його знає.

При цій нагоді подумалося: цікаво було б знати, як довго обмірковували свої рішення судді, що відправили Тимошенко й Луценка за ґрати. Як довго думали над своїми постановами. Чи був там сумнів? Чи лише один страх?

Сумнів — важлива ознака людськості. Він свідчить про те, що людина турбується, хоче більше знати про свій наступний крок.

Колись Вацлав Гавел писав із в’язниці: «Людина прикута — як Христос на хресті — до мережі парадоксів. Вона балансує між мукою невідання того, що є її місією, та радістю від її втілення».

Це балансування — напівсвідоме підґрунтя наших найскладніших сумнівів, наших найважливіших виборів.

Було б добре мати лідерів, які про це знають.