Вибори й гроші

...У Америці трейдери теж живуть непогано. (До речі, це слово, яке у нас прирівнюється майже до титулу графа чи барона, у перекладі звучить дуже прозаїчно — торговець.) Точно невідомо, чи трудився самовіддано в ім’я нації на газонафтовому ринку пан Джон Козайн, але саме так означив він свою професію, коли раптом вирішив взяти участь у виборах.

ЧОМУ ПОЛІТИКИ «ДОЯТЬ» БАНКІРІВ?

Насамперед варто нагадати, що у США, на відміну від України, бізнесмен у ролі кандидата у члени парламенту — велика рідкість, оскільки тут побутує тверде переконання, перевірене віками: політика і капітал — різні ремесла, які не варто змішувати. Тому нетрадиційна орієнтація на Капітолій містера Козайна — виняток, який підтверджує правило.

Отже, пан Джон став сенатором від штату Нью-Джерсі. Увійшовши при цьому не лише до найвищого законодавчого органу Сполучених Штатів, але й до Книги Гіннесса. Новоспечений трейдер-парламентарій витратив на свою кампанію 55 мільйонів доларів. Ще ніколи й ніде у світі депутатське крісло не коштувало так дорого!..

Попередній рекорд «слуги народу» з Каліфорнії — 30 мільйонів. Навіть тодішня перша леді пані Гілларі Клінтон, сенаторське місце якої йде другим за вартістю, не зуміла подолати бодай 20-мільйонну планку.

Загалом за рахунок останньої кампанії 2000 року американська політика стала світовою рекордсменкою: на вибори усіх рівнів від президента до сенаторів, конгресменів і губернаторів пішло близько трьох мільярдів доларів. Сума, в порівнянні з якою дуже скромно виглядає державний бюджет України.

Гроші й політика — вічна тема із безліччю інтриг та колізій. Боремося ми за ідеї, але живемо за гроші. Відносини капіталу і влади — не тільки найточніший датчик політичної культури та демократичної зрілості, але й барометр морального здоров’я суспільства.

Якби ви сказали американцеві чи канадцеві, що його можна купити на виборах, він би смертельно образився. То не тільки справа особистої честі. Це справа національної гідності, і навіть національної безпеки. Бо купити виборця — це значить купити владу. А отже, — оволодіти державою. Тому до тих мільярдів американські громадяни ставляться спокійно. Вони не сприймають їх як гроші, кинуті на вітер і витрушені з їхніх кишень. Вони знають, що це справді їхні гроші, але панове виборці добре пам’ятають, що вони сплатили їх у виборчі фонди — самовільно і добровільно.

Спробуйте у нас знайти документ, де чорним по білому було б написано — у скільки тому чи іншому депутату обійшовся мандат. Таємниця за сімома замками!

Це про сімейний бюджет розпитувати там — все одно, що уточнювати деталі інтимних стосунків жінки з чоловіком, але щоб політик наважився приховати від виборця бодай копійку? Він би наражав себе на смертельний ризик, бо фінансовий бік справи має бути 100-відсотково оприлюдненим. Ані копійки — без відома громадськості. Якби стало відомо, що бодай долар із цих мільярдів пішов поза офіційним звітом, — це означало б неминучу політичну смерть для такого кандидата. Ніхто й ніколи уже б за нього не проголосував. Та й «загриміти» можна за такий кримінальний злочин.

Там грають «із відкритими картами» — виборчий бюджет має бути виключно прозорим для кожного виборця, для якого ця електоральна бухгалтерія — так само близька й зрозуміла, як і, скажімо, сімейна. Причому, як дохідна, так і витратна її частина.

Ви можете вичитати у газеті, що у Торонто був обід із лідером партії «Канадський альянс» Стоквелом Деєм, де було 20 столів, кожен із яких коштував бажаючим перекусити разом із кандидатом 25 тисяч доларів. Отже, за дві-три години партійна каса поповнилася півмільйоном. У цій же статті сказано, що пан Дей — новий політик на федеральному рівні, йому потрібна «розкрутка», тому за рекламний ролик, у якому його відзнято разом із онуками, партія заплатила телекомпанії 4,5 мільйона.

Виборець може по-різному ставитися до цих приголомшливих цифр, але він мусить про це знати. Він не тільки має, як відомо, на це право, але й обов’язок як носій влади.

У ході останньої виборчої кампанії у Канаді газета Globe and mail видрукувала дуже цікаву турнірну таблицю (там взагалі у всьому і скрізь люблять змагатися ) — зведення про «чемпіонат» вищої ліги загальнонаціональних спонсорів політичних партій. Хто більше — той вище!

А найвище виявилися банкіри. В абсолютні лідери вийшла фінансова група « The Big Five banks». Із власної каси вона офірувала на конто (????) правлячої Ліберальної партії 511876 доларів.

Уявіть собі, жоден «ультрачесний» газетяр ніякого лементу з цього приводу не здійняв. Цю вельми інтригуючу, як для нас, інформацію тут сприймають, як зведення про надої молока, що їх і донині подекуди друкують наші безсмертні районки.

ЧОМУ ВИБОРЦІ КОШТУЮТЬ 30 ЦЕНТІВ?

Отже, банк «офірував» правлячій партії майже півмільйона доларів за рік. Більше того, йдеться також у публікації авторитетного видання, наділені довірою виборців ліберали 8,5 мільйона із своїх річних грошових надходжень отримали від, якщо по-нашому, так званих підприємницьких структур. Скандал? Ні, просто статзвітність, яка доводиться до відома широкої громадськості, але особливих емоцій не викликає. Чому? А тому, що, по-перше, той самий банк спрямував, так би мовити, за одним махом ще й 345.000 доларів основній опозиційній партії «Канадський альянс», а також 321511 доларів — Консервативній партії, а по-друге, так само вчинило ще зо два десятки фірм, які хоч і відстають від лідера, але партійні пожертви роздають на усі боки із відверто «буржуйською» щедрістю.

Знаю, що є запитання з точки зору юної української демократії: невже ті банкіри такі цинічно аполітичні, що «купують» наліво й направо — фінансують як консерваторів, так і реформаторів? Річ у тому, що бізнесові донори політичних партій дають, власне, гроші не партіям, а здійснюють капіталовкладення у саму демократію. Вони роблять інвестиції у найцінніше, без чого була б немислима діяльність не тільки їхніх фірм, а й національної економіки загалом, — у політичну стабільність. Бізнесмени, знають, що саме політичний фактор є найважливішим для отримання прибутку, бо у людей грамотних немає сумніву, що політика — первинна, а економіка — похідна від неї величина, бо це прояв кричущої безграмотності вважати, що в умовах відсутності політичної стабільності можлива присутність економічної ефективності. Політичний демократичний процес — ось найістотніша для них стаття розходів, якій належить якнайоптимальніше бути окупленою.

Повернімося до однієї з наведених вище цифр. Канадським лібералам 8,5 мільйона дав бізнес, а решта 4,5 мільйона у їхній партійній касі звідки? А це, так би мовити, «з кожного по нитці» — народ дав. Партіям. Як це виглядає?

У них теж є така штука, як зустріч кандидатів із виборцями. У нас, здебільшого, народ з’ясовує у кандидатів, хто з них більше вкрав, а тут такі збори — не що інше, як збирання грошей для того самого кандидата. Візуально це саме так і виглядає — пускають капелюх по колу чи по залу. Виборці поводяться як на аукціоні — хто більше! Буває, за вечір мільйони збирають (здебільшого чеками).

ЧИ МОЖУТЬ ВИБОРИ ВІДБУТИСЯ БЕЗ ГРОШЕЙ?

Чи можуть партії провести вибори без грошей? Ні. А де їм ці гроші взяти, коли заробляти їх заборонено, бо політика — то не бізнес? Отже, мусить бути практика добровільного фінансування виборчого процесу самими виборцями. Іншого просто не дано.

Але за єдиної абсолютної умови — усі партійно-політичні фінанси мусять бути «засвіченими» — як на долоні, перед виборцями. Чинне законодавство вимагає — кожен внесок на рахунок політичної партії у сумі 100 доларів і більше повинен бути обнародуваним. Встановлено також верхню межу максимальної пожертви для фізичних та юридичних осіб — 50 тисяч доларів. За один раз.

Витрачати гроші партії також можуть тільки в межах чинних правових норм. Згідно із регламентом, видатки на ведення виборчої кампанії не можуть перевищувати більше, ніж 30 центів на кожного зареєстрованого виборця.

Окрім партій, мають свою калькуляцію і самі кандидати. Кошториси персональної боротьби за омріяний мандат вони повинні складати таким чином, щоб припадало не більше, ніж по одному долару на кожного із перших 15 тисяч виборців, які зареєстровані у вашому окрузі, відтак по 50 центів — на кожного громадянина із 10 тисяч наступних, і по 25 центів — на кожного співвітчизника понад цих сумарних 25 тисяч повноправних суверенів. Водночас треба вкластися у загальний норматив — максимум 26250 доларів виборчих витрат загалом в масштабах округу.

З іншого боку, грати за правилами із державою політикам вигідно навіть із меркантильних міркувань. Річ у тім, що виборче право передбачає компенсацію з державної казни. Якщо партія виборола не менше, ніж 15 відсотків поданих голосів, то їй належить отримати субсидію в сумі 22,5 відсотка від загальних затрат. А одноосібний кандидат, що також подолав 15-відсоткову планку, може розраховувати на повернення йому з федерального бюджету 50 — 60 відсотків від того, у що обійшовся такий реальний політичний «урожай». Тим, хто програв, тобто тим, за кого не голосує народ, гроші народна держава не повертає.

А як бути із виборцями, які полюбляють витрачатися на кандидатів? Добровільні пожертви на політичну кампанію градуються на три категорії: дрібні внески — до 100 доларів, середні — до 2 тисяч, великі — понад 2 тисячі. Першій групі повертається 75 відсотків офіри, другій і третій групам — від 55 відсотків до нуля у регресній залежності від суми. Я зауважив — виборці, які скидаються на кандидата, ретельно вимагають від нього квитанцій. Згодом доволі-таки відчутну суму на основі цього чека їм повертають при підрахунку державних податків. Фізичним та юридичним особам держава зменшує відрахування із сімейного чи фірмового бюджету, тим самим заохочуючи спонсорство, меценатство та всіляке інше благодійництво.

До речі, це стосується не тільки політики. Якщо ви у церкві справно та вагомо кидаєте на тацю, то в кінці року священик дає вам таку цікаву довідку, на основі якої муніципальна служба зрізає вам податки. Держава не може вимагати гуманізму від громадян, коли сама його не проявляє.

Отже, держава заохочує любов виборців до політиків і спонукає виявляти її не так глибиною народної душі, як глибиною власної кишені.