Виграли ті, кого не нагородили

Скажімо, найкращий меценат минулого року Григорій Суркіс став цього разу найкращим бізнесменом (як і позаторік). «Мера року» «віддали» Миколі Швецю (Дніпропетровськ). А «Містом року» став Київ, так що Олександр Омельченко також не був обійдений увагою. «Парламентарієм року» — так і хочеться сказати: за узгодженням з усіма фракціями — обрали суперкомпромісну фігуру В.Семиноженка... І т.д., і т.п.

Самі номінанти, у свою чергу, змогли і підiграти очікуванням електорату, і одночасно не залишитися в накладі особисто. Петро Симоненко по нагороду «Політичному лідеру року» просто не з’явився — але, зауважимо, від неї не відмовився. Олександр Ткаченко, як завжди — і нашим, і вашим, — по нагороду «Державному діячеві року» також не з’явився, але сказав, що зайнятий підготовкою до власного ювілею. Леоніду Кучмі було вручено спеціальну нагороду як такому, що двічі одержав найвищий рейтинг у номінації «Державний діяч року». І Леонід Данилович завершив дійство. Він похвалив «відмінників»: Олександра Омельченка, який «віддав мера року» Миколі Швецю (а ми всі думали, що це зробила Вища академічна рада програми), Віктора Ющенка, який обіймав «Банкіра року» Ігоря Юшка і пожурив «двієчника» Петра Симоненка, якому, за словами Л.Д., не треба було боятися одержувати свою нагороду. Як «господар» (чи «довірена особа»?) Президент запросив усіх на ювілей Олександра Ткаченка, з точним вказанням місця і часу заходу, і, нарешті, закликав до злагоди і взаємної довіри всіх, хто належить до політичного бомонду країни. Про ті мільйони, які до цього елітного «царевого двору» не належать, Президент у своїй промові на акції «Людина року» не обмовився ані словом. Та й правда — до чого тут народ?! Не він же обирає героїв цього розкішного спектаклю. І в такому пристойному товаристві — навіщо про сумне: неоплачені пенсії та зарплати, безпритульних дітей, підприємства, що стоять?.. Ось торік другий Президент позаздрив першому — Леоніду Кравчуку, котрий одержав розкішний коньяк від Геннессі. І цього разу сам Моріс Геннессі підніс заповітний напій вже йому, Леоніду Даниловичу. Оце — досягнення! Президенту дарують пляшку, мер Києва пишається тим, що столиця України вже, за його словами, «в законі»... Цікавий асоціативний ряд складається. Який, втім, вельми точно відображає і смаки нашого політичного бомонду, і його тісний зв’язок з тими, з чийого лексикону підбираються слова для урочистих виступів. Бракувало тільки знаменитого «в натурє, понімаєш»...

«День» не перший рік виступає інформаційним спонсором програми «Людина року». Ми одержали торік нагороду «Газета року» (і поздоровляємо нині колег з «Фактов и комментариев» з подібною перемогою). Неодноразово ми писали і про те, що, безсумнівно, треба відзначати кращих у професійних досягненнях навіть у країні, яка перебуває в такій економічній і політичній кризі, як Україна. Адже й у нас є свої «герої капіталістичної праці», про що неодноразово згадувалося на церемонії, і кращими зразками нашого мистецтва і культури можна насправді пишатися. Але й торік, і зараз ми різко критично ставимося до політичних номінацій програми. Так, стосовно, скажімо, Анатолія Солов’яненка («Діяч культури та мистецтв року») чи Сергія Реброва («Спортсмен року»), чи Каті Бужинської («Юний талант року») головне запитання: «За що?» не постає — їхні досягнення знає та цінує вся країна. Але що можуть пред’явити народу, які успіхи та досягнення наші державні мужі? Так, важко запідозрити 472 експертів програми та членів Вищої академічної ради в заангажованості чи підіграванні владі. Але чому у мільйонів наших співвітчизників (і про це свідчать перші відгуки читачів «Дня») виникло відчуття ненатуральності, неправедності і самого дійства, і нагород? Чи не тому, що у такій, здавалося б, ретельно розробленій акції немає головного: виразно заявлених критеріїв, за якими визначаються переможці? І чи не тому, що всі розуміють: якби ці критерії були оголошені, то політикам на акції цього і попередніх років робити було б просто нічого?

Але чому наші державні мужі не усвідомлюють всієї двозначності власної позиції? Може тому, що вся акція «Людина року» та її помпезна фінальна частина слугують мовби дзеркальним відображенням тих законів і принципів, за якими живе наше суспільство: з його свавіллям у діях владних структур, з його бартерними схемами, тіньовими структурами, закритими для обговорення темами і особистостями?

Чимало нарікань, у тому числі й у самому Палаці «Україна», викликала нинішня — вперше — двомовність церемонії. І хоча автор цих рядків дотримується думки, що на порозі третього тисячоліття час вважати українським все те, що зроблено в Україні, незалежно від мови та національності творців, однак дійсно виглядав двозначним факт виголошення промов переможцями державного рівня недержавною мовою. Втім, як і вручення нагороди «Державний діяч року» Олександру Ткаченку, котрий «продавив» у парламенті рішення про вступ України до МПА...

Щодо самої церемонії. У залі було нудно, на сцені — мляво. Нагородженим, слава Богу, пощастило з настанням Жіночого дня — тож було про що сказати зі сцени. Ні про що більш значне для суспільства виголошено не було. Одночасно ведучі вечору дуже намагалися перетворити офіціоз на весняний бал. Але сценарій явно писався не Віктором Шендеровичем (що з його «Итого» було б доречним для такої пафосної акції, як «Людина року»). Так що далі жарту про те, «що навесні все прокидається, навіть ведмеді, шкода, що наша економіка не ведмідь», діло не пішло. Дещо винахідливішими були нагороджуючі. Сергій Тигипко, скажімо, тонко зауважив, вручаючи приз переможцеві номінації «Інвестиція року», що «двічі дає той, хто дає своєчасно». А фірма «Логос» Миколі Швецю, після обіцяння того щодо батьківщини Президента, котрою ще чотири роки ніби-то буде Дніпропетровськ, вручила приз з формулюванням «за правильну життєву позицію».

Звичайним для подібних заходів був і фуршет. Хіба що більше, аніж звичайно, було коньяків від Геннессі (генерального спонсора акції). Але багато хто віддавав перевагу вітчизняній марці «Гетьман» — тим більше, що кількість і якість закуски сприяли. Стравами, що залишилися на фуршетних столах пiсля того, як кiлька сотень запрошених грунтовно випили й закусили, цілком можна було б накрити святкові столи не в одній сотні сімей тих, в ім’я блага яких і трудяться, говорять переможці головних номінацій «Людини року-98». Ну, а наскільки вірить цьому сам народ — покаже вже не міжсобойчик у Палаці «Україна», а найближчі вибори.