Виставка самвидаву навіяла спогади
На ті листки, які відомий журналіст Вахтанг Кіпіані виставив у Києво-Могилянській академії, сьогоднішні студенти можуть глянути із великим скептицизмом. Ще б пак! Вони — діти епохи інтернету, і для них самвидав із колекції Кіпіані — якісь забавки немовляти. Але попри те оця самвидавна література мала такий колосальний вплив на суспільство, який навіть інтернет, можливо, не має.
Спершу були незначні за тиражами антирадянські твори дисидентів, котрі передруковувалися на машинках і передавалися ентузіастами з рук у руки. Через них можна було «сісти» — за антирадянську пропаганду. А в горбачовську епоху самвидав став масовим, бо полегшився доступ хоча й до примітивної, але все ж таки множильної техніки. Якусь участь у самвидаві брав і автор цих рядків. Виставка Кіпіані навіяла певні спогади.
У своєму житті я написав безліч статей, підготував певну кількість радіопередач, трохи співпрацював із телебаченням, написав кілька книжок і зняв кілька документальних фільмів. Але жодна з моїх робіт не викликала такого інтересу, не була так затребувана, як самвидавна газета «Вісник руху», яку ми з групою ентузіастів випустили, здається, 1990 року. Ми повернулися з Литви наступного дня після заснування київської організації Народного руху — масової організації, котра потім виступила за незалежність України. Ми потрапили якраз на мітинг, що відбувався біля Центрального стадіону. Ми почали продавати це видання, а в нас його буквально виривали з рук. Платили за примірник один рубль. Це при тому, що офіційні газети коштували три-п’ять копійок. Тоді Рух не мав офіційного рахунку, користувалися приватним рахунком пані Галини Антонюк. Продавши газети, розрахувавшись із боргами за друкування і зарплатню, ми поклали на неофіційний рахунок Руху трохи більше ніж 2000 рублів. Це приблизно дорівнювало зарплаті за півтора року кореспондента газети.
Але перед тим стався кумедний випадок. Друкували ми газету в Литві, оскільки вона відкрила доступ до хай примітивної, але множильної техніки. Тоді нерідко траплялося, що ентузіастів самвидаву затримувала міліція і нищила тиражі. Тож ми домовилися, що спершу до Києва із сотнею примірників поїде Олександр Мосіюк, котрий потім став заступником голови Київської міськради. Прибувши до Києва, він мав зателефонувати нам і сказати, що все гаразд. Тоді слідом за ним відправилися б ми з основним тиражем. І ось ми сидимо на телефоні й чекаємо його дзвінка. Минає дві-три години від того часу, коли він мав бути в Києві. А він мовчить. У мене в голові крутяться всілякі похмурі думки. Я метикую, яким іншим шляхом вести тираж до Києва. Раптом лунає дзвінок — на дроті Мосіюк. Я мало не облаяв його зненацька. Виявилося, що на залізниці сталася якась аварія і його потяг затримали на кілька годин.
Знали б ви, яке полегшення я відчув після цих слів. Ми спокійно завантажилися у поїзд і прибули до Києва, де нас чекали спраглі до свіжого слова читачі. Продаючи свою газету, ми почувалися справжніми героями, носіями якоїсь істини.
Щось подібне можуть пригадати всі учасники цього процесу. От би Вахтангові зібрати ці спогади і видати книжку про це. Зафіксувався б важливий шмат нашої історії.
