Визріває «революція очищення»?
Коли з кожним роком за будь-якої влади, не дивлячись на те чи подає вона себе за квазідемократичну чи демократичну, населення Української держави катастрофічно зменшується, вже давно мало б постати питання для кого і для чого існує Україна? Президент Віктор Ющенко ще у 2004 році замість довготривалого пошуку національної ідеї мав би сформулювати її дуже коротко і ясно — «Україна існує для українців». Причому усіх національностей, аби вони були патріотами України, а не відомої нам сусідньої держави.
Парадоксально, що й досі Україна — це держава без національної ідеології. У свою чергу, відсутність ідеології в Україні не сприяє об’єднанню людей, а значить і формуванню нації. Без ідеології не може бути національної ідеї. Не можна ж вважати офіційною ідеологією бажання купки олігархів за будь-яку ціну збагатитися за рахунок ближнього... На перший погляд, взагалі це питання виглядає трохи дивно, адже якщо є нація, то, отже, має бути відповідна національна ідея і національна ідеологія. У наявності української нації після Майдану-2004 сумніви практично відпали, що ж до національної ідеології, то тут сумнівів виникає усе більше. Навіть, попри те, що цим питанням переймаються не лише політики, філософи й інтелігенція. Це питання цікавить і пересічних громадян, хоча нині це питання далі рівня дискусій не просунулося.
Якщо спробувати провести кваліфікацію етапів українського суспільства за майже 17 років існування у незалежному режимі, то першим революційним зрушенням в Україні була зовсім не помаранчева революція 2004 року. Першою в Україні відбулася революція (чи, скоріше за все, контрреволюція) 1992—1993 років, за якої правляча верхівка держави віддала державне майно на пограбування партійно- господарській номенклатурі й криміналітету. У результаті цього докоріннім чином змінились суспільно-економічні відносини. Сьогодні комуністи та інші ліві сили намагаються переконати народ у тому, що всі біди, котрі ми маємо в наявності, є нічим іншим, як похідні від свободи. У дійсності ж демократія і свобода ніколи не бувають джерелом біди, оскільки свобода завжди надає однакові шанси всім.
Коли ж у 1991 році партноменклатура усвідомила, що народ відмовляється від її послуг, вона дуже швидко перебудувала свої ряди. У старій системі влади партноменклатура мала все, що потрібно їй було для щастя, в новій, створеній нею ж самою системі, вона зробила пріоритетом для себе хапальний інстинкт. Усі нинішні проблеми України полягають у тому, що по суті система залишилася та ж сама. Поміняли лише формулу щастя — раніше це був партквиток й влада, а зараз гроші й влада. Водночас пересічним українським громадянам перекрили можливість не лише отримати свою частину колишнього народного майна, а й повною мірою скористатися свободою.
Якщо ж продовжити спробу періодизації України з часів нашої незалежності, то після революції/контрреволюції партноменклатури 1992— 1993 років відбулося перегрупування її найбільш консервативних і реакційних представників, котрі в подальшому змістили від влади ліберального і доволі пронаціонально орієнтованого Леоніда Кравчука й замінили його на ставленика червоних директорів Леоніда Кучму. Таким чином, революційний/контрреволюційний партноменклатурний переворот відкрив двері для побудови того потворного олігархічного режиму, який вдалося побудувати екс-президенту Леоніду Кучмі за 1994—2004 роки свого правління.
Власне, роки кучминого президентства — це остаточне закріплення влади олігархії і її прислужників із різних соціальних станів над українським народом. І якщо 1994—1999 — це період початкової стабілізації номенклатурно-олігархічного правління, то 1999—2004 роки — це остаточне зосередження політичної влади і фінансових її похідних в руках олігархії призиву Леоніда Кучми.
Помаранчева революція і прихід до влади нового Президента Віктора Ющенка, здавалося б, відкривали перед українським суспільством перспективи свободи. Проте ця свобода виявилася половинчатою. Вона в рамках існуючих відносин відмінила фальсифікацію виборів, монополію на владу і правонаступництво, але політична команда Віктора Ющенка далі піти не наважилася. Вона знову відмовила українцям у свободі дій, а значить і у праві особистості бути економічно самодостатньою. Уже достатньо багато писалося про те, що Президент Віктор Ющенко розчарував український народ. Але якби ті, хто писав, уважніше проаналізували біографію Ющенка, вони б не мали плекати ілюзій відносно протеже Майдану-2004.
Адже Віктор Ющенко був від самого початку висуванцем номенклатурної системи, котра усі ці роки цілеспрямовано вела його на гору від однієї високої посади до іншої. На мою думку, цікавим є свідчення того, що вагому роль у висуванні до номенклатурної верхотури як Віктора Ющенка, так і Леоніда Кучми, свого часу відіграв відомий український політик Іван Плющ. Який, до речі, неодноразово і сам згадував про ці факти. Схоже на те, що навіть після розпаду СРСР і ліквідації КПРС номенклатурний резерв і надалі залишається в силі. І саме з цього номенклатурного резерву черпаються все нові і нові кандидатури до офіційного керівництва України. Не можна виключати, що паралельно із цим існує неофіційне керівництво України, котре умовно можна визначити, як номенклатурне політбюро, або наглядова рада кураторів. Саме вони негласно визначають, хто і коли має просуватися на український політичний Олімп. Тому і не дивно, що за будь-якого тасування політичної колоди, результат їхнього керування для українського народу залишається завжди незмінним.
Очевидно, що Майдан- 2004 не дав і близько результатів, на які розраховували українці. Соціальна ситуація в суспільстві сьогодні дуже напружена і меню з «політичних дурок», на який вкотре знову готові повестися українці, починає вичерпуватись. І питання лише у тому, хто ініціює «революцію очищення», яка невідворотно визріває. І якщо на це не готові наважитися «верхи», то не виключено, що цього найближчим часом вимагатиме сам народ. Власне, я не дуже вірю в казку про доброго царя Віктора Ющенка і його переймання інтересами «маленьких українців». Проте сьогодні у нього немає жодних шансів списати існуючу ганебну ситуацію в Україні ні на свого попередника Леоніда Кучму, ні на прем’єра Юлію Тимошенко.
У 2008р. у Віктора Ющенка з’явився унікальний шанс виправити наслідки нанесені Україні революцією/контрреволюцію партноменклатури в 1992—1993 роки. І якби ініціатива щодо проведення «революції очищення» надійшла від нього чи його оточення, то у нього міг би з’явитися певний шанс на таке бажане для нього друге президентство. Адже неможливо вічно видавати за зразок демократичного правління режим, який, як і у часи Кучми, опирається на найбільших олігархів, а народ розглядає лише у якості політичного статиста. Якщо ж такої ініціативи не буде, то другий президентський термін для Віктора Андрійовича здатні будуть забезпечити тільки новітні «підрахуї»...
