Як донести правду

Як ми уже повідомляли, нещодавно у Бухаресті відбулося представлення румуномовної книжки Станіслава Кульчицького «Почему ОН НАС уничтожал?». Торік вона вийшла російською мовою у серії «Бібліотека газети «День». На презентації обговорювали питання визнання українського Голодомору геноцидом у самій Румунії та інших європейських країнах, а також окреслили напрямки співпраці істориків двох держав. Фактично то був один із прикладів (на жаль, небагаточисельних) того, як донести правду про трагедію українців до світової спільноти. До слова, 17 тасесія парламентської асамблеї ОБСЄ прийняла резолюцію про Голодомор в Україні у 1932— 1933 роках, в якій, зокрема, підтримала ініціативу України з розкриття всієї правди про цю трагедію українського народу шляхом проведення просвітницької роботи на міжнародному і національному рівнях...

Власне, про це «День» говорить із заступником директора Інституту історії України НАНУ Станіславом КУЛЬЧИЦЬКИМ.

— Свою розповідь про презентацію книжки «Почему ОН НАС уничтожал?» у Бухаресті я хотів би розпочати із виступу академіка румунської академії наук Флорін Константініу. Він зазначив, мовляв, дивно, що полеміка між ученими, яка триває уже 20 років з часу виходу друком «Жнив скорботи» Роберта Коквеста, мало базується на здобутках українських істориків. Як відомо, українська сторона в цій полеміці не заперечує наявності загальносоюзного голоду у 1932—1933 роках, вона говорить зовсім про інше — про Голодомор в Україні. І у неї досить фактів, щоб розрізнити ці явища. Акції з конфіскації всього продовольства в УРСР і на Кубані, а також заборона розповсюдження інформації про голод в усьому Радянському Союзі призвели до смертності в Україні й на Кубані, яка у 10— 20 разів перевищувала смертність в інших регіонах європейської частини Російської Федерації. І це досить переконливо викладено в книжці «Почему ОН НАС уничтожал?».

Окремо слід зупинитися на виступі екс-президента Румунії Еміла Константинеску, який почав з того, що уже 11 років як підписаний базовий договір між Румунією і Україною. І ось в галузі гуманітарного обміну результат цього договору — нульовий. А між тим є багато різноманітних напрямів для налагодження діалогу між представниками гуманітарних наук обох країн. Зокрема, історикам, мабуть, треба розгортати спільні дослідження із голоду 1946— 1947 років, що був у Румунії, Молдові й Україні, а також досліджувати період, коли гетьман Іван Мазепа після Полтавської баталії перебував на території дунайських князівств. Можуть бути спільні проекти із сучасної української історії.

У свою чергу, науковий співробітник Національного інституту дослідження тоталітаризму Крістіна Діак сказала, що треба налагоджувати зв’язки з Українським Інститутом національної пам’яті, який займається ідентичною проблематикою. А директор Інституту розслідування злочинів комунізму Маріуш Опря, який є одночасно радником румунського прем’єр-міністра, запросив приїхати групу дослідників із України на термін до двох тижнів (за рахунок румунської сторони) для обміну досвідом роботи з дослідження тоталітаризму, можливого вироблення спільних підходів. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії Маркіян Кулик висловив надію, що парламент Румунії підтримає Верховну Раду України, яка у 2006 році визнала Голодомор — геноцидом. А також сподівається, що налагодження зв’язків між ученими обох країн неодмінно поглиблюватиметься. За словами пана посла, така співпраця одночасно означатиме й налагодження зв’язків з усім ЄС, членом якого є Румунія. Румунські історики мають контакти з істориками Чехії, Австрії, Словаччини, Польщі, Сербії...

Днями я зустрічався із головою Державного комітету архівів Олександром Удодом для того, щоб поговорити про встановлення контактів між архівістами й науковцями обох держав. Він сказав, що вже існує домовленість з румунськими колегами про те, що у вересні у місті Клуж відбудеться зустріч українських і румунських архівістів.

— Станіславе Владиславовичу, як ви думаєте, чи можлива зміна позиції Російської Федерації у питанні про Голодомор в Україні?

— На мою думку, діяти треба за допомогою третіх країн. У цьому питанні лунало й лунає немало крайніх думок, які охоче ретранслюються ЗМІ, і, як результат, обидві сторони стали глухими до аргументів один одного. З іншого боку, гадаю, не все так погано. У нас є досвід контактів з російською стороною, з іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Щороку у рамках Асоціації інститутів історії країн СНД ми проводимо зустрічі. Існує журнал «Историческое пространство» (орган Асоціації). У №2 за 2007 рік я опублікував статтю «Как осмысливали голод 1932—1933 годов в Украине» в ньому. Сам факт друкування цього матеріалу у Росії свідчить про те, що можемо налагоджувати діалог із північним сусідом. Ясно одне — ми повинні відділити нашу спільну історію: зрозуміти, де кінчався Кремль і де починалася Москва як політичний і культурний центр російського народу. Ні український, ні російський народи не визначали, хто буде в Кремлі. А у Кремлі була невелика сталінська команда, яка заволоділа державою та мала можливість робити все, що завгодно. І якщо та авантюристично-економічна політика на початку 30-х років минулого століття призвела до голоду в 7 регіонах європейської частини Радянська Союзу, то треба дати їй належну оцінку. І треба-таки сказати, що в Україні цей голод не обмежувався тим, чим він обмежувався в інших регіонах, коли забрали зерно і селяни голодували. А на українських землях була проведена каральна акція, смисл якої полягав у відбиранні всього продовольства, а це і є те, що ми називаємо — терор голодом. А терор голодом може бути тільки геноцидом. Єдине, що нам треба чітко визначити, чому саме Україна і Кубань були обрані полігоном для цієї страхітливої каральної акції, яка не була здійснена ніде в іншому місці, хоча розкуркулення, наприклад, стосувалося всього Союзу, так само як і колективізація. Тут ми бачимо тільки одне: накладення на соціальні аспекти кремлівської політики національної складової. Український народ був нацією і державою, і для того, щоб перетворити його на етнографічну, так звану «титульну» націю, Сталіну треба було подолати цей соціальний протест, який назрівав, і здійснити те, що він здійснив.