Як контролювати армію
Одним із головних принципів реформування та розбудови Збройних Сил України має стати реальна підконтрольність структур військового керівництва та посадових осіб найвищим органам державної влади. Конкретні вимоги щодо цього зафіксовані в Хартії про особливе партнерство України з НАТО, де Україна засвідчила "свою рішучість ... зміцнювати демократичний і цивільний контроль над Збройними Силами".
Демократичний контроль над силовими структурами з боку законодавчої та судової гілок влади в Україні ледве започаткований. Зате виконавча влада вже фактично заклала авторитарну й безальтернативну систему повсякденного цивільного контролю силових структур, який здійснюється лише в одному напрямку: Президент (апарат РНБО) - силові міністерства.
На відміну від справді цивілізованих країн, в Україні й військового міністра оборони, й Кабінет міністрів до системи демократичного контролю зарахувати важко. Кабмін здійснювати адміністративне керування силовими структурами фактично не спроможний через жорстку підпорядкованість Міністерства оборони (через апарат РНБО) Президентові. Спроба призначити 1994 року на посаду міністра оборони цивільної особи виявилась невдалою. Втім, це сталося насамперед через суб'єктивні фактори: через психологічну несумісність конкретної цивільної особи з конкретними військовими - а не з об'єктивних причин. І якщо Україна обирає для реформування армії західні взірці, ми, безперечно, вимушені будемо повернутися до цієї проблеми й таки призначити цивільного міністра. Такий підхід є однією з принципових ознак справді демократичних узаємин між армією та суспільством.
Не все гаразд і з контролем за силовими відомствами з боку Президента. Механізми такого контролю та їхня підпорядкованість керівникові держави чітко не окреслені навіть у Конституції. Для Збройних Сил Президент є Верховним Головнокомандувачем, проте в "інших військових формуваннях" він хіба що "призначає на посади та звільняє з посад" найвище командування (стаття 106 п.17).
Як за таких обставин можливо виконувати вимоги українсько-натівської хартії щодо "зміцнення демократичного та цивільного контролю над Збройними Силами"?
В демократичних державах система цивільно-військових відносин передбачає два основні види керування силовими структурами (цивільного контролю над ними) в системі виконавчої влади: оперативне (бойове) та адміністративне (повсякденне). В умовах України (із застосуванням світового досвіду) його схема має виглядати так.
Лінія адміністративного керування:
Президент (Верховний Головнокомандувач) - Кабінет Міністрів (прем'єр) - Міністр оборони - заступники міністра - командувачі війскових округів (оперативного командування).
Лінія оперативного керування:
Верховний Головнокомандувач - міністр оборони - начальник Генерального штабу - командувачі видів Збройних Сил, фронтів, оперативних командувань.
За правильної організації цивільно-військових відносин гілку адміністративного керування очолюють цивільні особи, оперативного - військові, зростає роль начальника генерального штабу як головного військового радника президента та міністра оборони.
У Збройних Силах України на сьогодні ситуація склалася дещо інакша. Міністр оборони та його заступники (за винятком одного) - військові. Чисельність центрального апарату Міністерства оборони перевищує потреби армії й потребує скорочення. Перший крок у цьому напрямі Президент зробив, затвердивши своїм указом положення про МО та ГШ.
Контроль над Збройними Силами Президент як цивільна особа здійснює, спираючись у цьому на апарат Ради національної безпеки та оборони України. Аби цей контроль був дієвим, РНБО має бути укомплектована військовими фахівцями, що мають оперативно-стратегічний досвід та освіту й відповідне мислення, яке дозволяє формувати військову політику і проводити реформу. Цього вимагає державний відповідальний підхід до військового будівництва. На жаль, у складі РНБО немає нині жодного військового фахівця такого рівня.
Компенсувати цю ваду секретаріату РНБО мала Генеральна військова інспекція. Безпосередньо підпорядкована Президентові, вона повинна збирати для нього інформацію та давати об'єктивну оцінку діяльності та стану силових відомств, робити прогнози оперативно-стратегічного масштабу з пропозиціями й висновками на перспективу.
На жаль, нині Генеральна інспекція виразно дублює роботу відомчих військових інспекцій. Вона практично не впливає на військове будівництво та процес реформування Збройних Сил, не виконуючи покладених на неї функціональних завдань. Потреба в такій структурі, як засвідчує досвід Росії, є, але її роботу належить кардинально змінити, аби Генеральна інспекція стала справді ефективним інструментом у системі демократичного цивільного контролю над силовими структурами з боку Президента. Але це лише один з кроків, який має проти України на шлях до справді демократичного контролю над силовими структурами в системі виконавчої влади.
