Як лідерів не перетворити на ідолів?

Про месіанську природу нинішнього керівництва країни суспільство попередили вже давно. Багато повірило. І ось у новинних сюжетах ми бачимо, як тягнуться до Президента десятки рук із надією доторкнутися, як падає на коліна перед прем'єром дорослий чоловік із якимись подяками та словами про «велику честь вітати», як чогось тисячі наших співгромадян, нехтуючи труднощами й екологічною безпекою, видираються на Говерлу — «щоб із Ющенком»... А ще — продовжують тішити главу держави спогадами про його грандіозний успіх на революційному Майдані, вітаючи його, де це зовсім недоречне, помаранчевими прапорами його партії. У когось із представників владної команди, як у віце-прем'єра Миколи Томенка, подібний «захват любові» спричиняє відторгнення, про що він заявив недавно на круглому столі в «Дні». Але в когось, очевидно, ні.

Із запитанням «Як лідерів держави не перетворити на ідолів?» «День» звернувся до експертів.

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАНУ:

— У нас сьогодні формується не один культ. Культ сьогодні — плюралістичний. Це й відрізняє сучасну ситуацію від тієї, що складалася за часів Радянського Союзу. Головний культ на цей момент — Майдан. Ним клянуться і заклинають. Це таке собі абсолютне добро або зло. Деяка «святість» спостерігається й відносно Президента — критикують кого завгодно, але не його. Ознаки «небесної природи» певною мірою присутні й у прем'єр-міністра. Створюється своєрідна «свята Трійця зі святим духом Майданом».

Боротьба з культами в цивілізованих суспільствах уже давно виробилася — іронізують стосовно себе, не сміються над своїми попередниками та не вважають, що одна подія може докорінно перевернути світ. Але я думаю, що такий культ, який ми можемо спостерігати зараз в Україні, не дуже довго протримається, адже багато в чому це наслідок сформованих під час зміни влади надій і очікувань. Було б добре, якби у влади та у ЗМІ було більше гумору.

У більшості людей існує ілюзія, що є влада, яка хоче зашкодити народу, а є та, яка робить усе для народу. Але влада не думає про те, хоче вона принести шкоду чи добро. Вона стурбована тільки тим, як самовідтворитися, зберегтися. А для цього є два способи: або досягнення успіху в різних сферах життя суспільства, або культивування любові та страху в населення. Кожна влада обирає свій шлях. Але певний контроль над владою необхідний: ті країни, які встановили цей контроль, не дають владі самовідтворитися свинським способом. А в нас такого контролю, на жаль, ще немає.

Андрій КУРКОВ, письменник:

— Тут слід задіяти лише один інструмент — гумор та іронію. Якщо самі лідери держави сприймають такі речі всерйоз, це значить, що або система зовсім хвора, або лідери не розуміють, що вони роблять. Я помітив, що у нас подекуди проявляється стрімкий потяг до язичництва. З цим, звичайно, треба боротися, і перш за все — самим лідерам. У нас не повинно бути ікон серед лідерів, бо навіть до святих зараховують лише після смерті. А якщо лідери почнуть агресивно сприймати іронію, це покаже, що вони далеко не святі.

Олександр ГУБЕНКО, головний редактор журналу «Практична психологія і соціальна робота», кандидат психологічних наук:

— Зараз спостерігається процес раціоналізації образу Президента, оскільки багато людей не відчувають очікуваних реформ і відбувається збайдужіння до феномену помаранчевої революції. Фіміам, який розкурює оточення глави держави, спостерігався і в інші епохи, тому в цій ситуації я не бачу нічого нового. Проте керівники держави можуть приймати настрій свого оточення за настрій народу, тому існує небезпека сприйняття не реальної ситуації та реальних подій, а пропущеної через фільтр наближених і ЗМІ інформації. Це блокує зворотний зв'язок між народом і керівником. Інформаційний кокон, що створюється оточенням лідера, заважає йому приймати правильні рішення, бачити справжню ситуацію, що може призвести до застою в соціальному житті та перешкодити реформам. Щоб уникнути цього, треба заохочувати опозиційні незалежні ЗМІ, прислухатися до незалежних експертів і досліджень незалежних центрів, які дозволяють побачити іншу сторону істини та виправити створювану оточенням лідерів картину світу.

Дмитро ВИДРІН, директор Європейського інституту інтеграції та розвитку:

— На жаль, суспільство не може вистрибнути з оболонки деяких своїх уявлень і свого світогляду, тому в традиціях нашої політичної культури існує ставлення до начальства, як до чогось незвичайного, сакрального. Але, здається, що це в нас минає, оскільки влада стає дедалі менш таємничою та більш прозорою завдяки інтернету та роботі журналістів. Щоправда, процес цей рухається дуже повільно. Тому поки люди не зрозуміють, що головне — це індивідуум, суспільство, що влада повинна поклонятися народу, а не народ владі, — вони падатимуть у ноги та називатимуть своїх дітей іменами політиків, які ще не заслужили такої благоговійної поваги. На жаль, таке ставлення людей до влади може тривати десятиріччя або навіть століття. І протидіяти цьому можна лише підвищенням політичної культури населення та самої влади. Іншого секрету немає.

ДО РЕЧІ

Своїми враженнями про подорож з Президентом на Говерлу ділиться на форумі сайту «Майдан» (http://www2.maidan.org.ua) киянка, організація якої отримала відповідне запрошення. «День» наводить найпоказовіші уривки з розповіді дівчини.

"У день перед від'їздом... повідомили тільки місце збору для посадки в автобуси. Людей везли в гори, для сходження на двотисячник, але навіть не розказували, що брати з собою, у що вдягатися тощо...

Нас очікувала нічна подорож до Закарпаття. ... Поспати сидячи більшості так і не вдалося. В результаті невиспані і з занімілими кінцівками ми під'їжджали до Заросляку, звідки і мали підійматись на Говерлу. Теж чудова ідея організаторів — давати абсолютно непідготовленим людям таке фізичне навантаження та ще й після безсонної ночі.

...Безкінечний потік людей, як на мітинг, проходить повз нас і йде вгору... Людей не розбили на групи, не дали інструкторів, не провели ЖОДНОГО інструктажу — ні з техніки безпеки, ні з того, як іти. Не пояснили новачкам і систему руху — скільки йти і як часто бажано робити привали. Натовп наввипередки стартонув з КП (поспішали потрапити на Говерлу, щоб не пропустити Ющенка), не уявляючи, чим ці перегони відгукнуться на висоті для легенів і ніг.

На базі Заросляк ми отримали в зуби прапори(ми помаранчеві швиденько поміняли на захоплені з дому державні прапори). Від дівчинки, що стояла в наметі і роздавала прапори, почулась гнівна фраза, що «спершу беремо помаранчеві, а як залишаться флагштоки — тоді одягнете на них блакитно-жовті».

Досить густо стояли МНСівці. Та чомусь навіть не пробували розрулювати «пробки» на стежках. Прикол в тому, що паломництво на гору тривало з самого ранку. Відповідно, хтось вже звідти повертався, а хтось туди тільки йшов. А стежка для обох напрямів чомусь обиралась одна, і та вузька. В горах на підйомі зі стежки не особливо вправо-вліво зійдеш, тому доводилось продиратись через густі зарості ялівця чи обдирати коліна об каміння.

На Говерлі творився жах. Більше 4-5 сотень людей, до хреста — не пройти, там Ющенко. ...Починало накрапати. Треба було негайно спускатись. Та це, схоже, розуміли не всі. Люди все йшли і йшли. Я побачила, що з Говерляни починають підйом все нові групи людей, а МНСівці, незважаючи на дощ, навіть не пробують їх завертати.

...Коли розпочалась злива з градом, і натовп в паніці почав покидати Говерлу, я була вже на Говерляні. Кажуть, двох людей затоптали насмерть, але замовчують це. Стежки за лічені хвилини перетворились у сельові потоки з камінням, земля — у слизьку глину. Єдиний відносно безпечний шлях униз лежав через метрові зарості ялівця. Треба було міцно схопитись руками за колючі гілки, а ногами притоптувати ті кущі, що нижче, і йти по них... Багато людей ковзали і постійно падали на каміння у потоках води із землею, що були на місці колишніх стежок. Це дуже небезпечно. Але герої- МНСівці стовбичили собі і далі щодвадцять метрів і знов-таки не пробували якось організувати людський рух — у даному випадку — позганяти їх зі «стежок».

...Ми поїли гарячої їжі десь в Чернівецькій області. Вночі багато хто кашляв крізь напівсон, бо нормально спати звичайно ж, було неможливо. Десь паралельною трасою їхав «Ікарус» з нашого київського автопоїзду. У ньому не вистачало однієї людини. Він помер, не дійшовши до вершини кілька десятків метрів...

Я дивуюсь — невже хтось зі штабістів подумав, що вивезти стільки людей на Говерлу — це все одно, що зробити мітинг??? Невже нікому не буде висунуто звинувачень в злочинній халатності? Невже на цих хлопців з МНС мені і далі доведеться сподіватись в екстремальних ситуаціях? Невже ніхто за ці події так і не понесе відповідальності?"