Як ми ставимося до нашого суверенітету?
Запитання, здавалося б, риторичне. У грудні 1991-го ми на нього дружно відповіли. Але ось результати соціологічного опитування служби СОЦІС-Геллап у травні засвідчують, що варіанти зовнішньополітичного курсу, які спрямовано на збереження суверенітету України, вважають для неї найкращими тільки 39% опитаних, а "курс на об'єднання республік СНД в єдину державу" - 46%. Через місяць та сама служба навела дані ще сумніші: незалежність України підтримує тільки чверть опитаних цьогорічною весною, а половина виступає проти. І висновок: "масова політична свідомість населення нашої країни переживає кризу ідеї державної самостійності".
Служба СОЦІС-Геллап має достатньо надійні вибірку й опитувальну мережу, і, безумовно, її дані заслуговують серйозної уваги. Проте не менш надійні вони в Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), тимчасом дані цих двох соціологічних установ суттєво розходяться. Березневе опитування, що його провів КМІС (3482 респондентів), показало, що незалежність України підтримують понад дві третини (68%) опитаних, і лише трохи більше як чверть (27%) хочуть її об'єднання з Росією в одну державу. Дуже близькі дані отримав КМІС також і в червні (1973 респонденти): за об'єднання з Росією в одну державу - 28% опитаних, а за те, щоб Україна була незалежною державою - 66%. Щоб з'ясувати причини такої розбіжності, варто уважно придивитися, між якими альтернативами вибирали респонденти.
В тих опитуваннях, що їх провів КМІС спільно з кафедрою соціології Києво-Могилянської Академії, обидва рази ставилося запитання "Якими Ви хотіли би бачити відносини України з Росією?". На противагу варіанту відповіді, що фактично означає відмову від державного суверенітету ("Україна та Росія повинні об'єднатися в одну державу"), пропонувалися дві альтернативи: неґативна (закриті кордони, візи, митниці) і позитивна (дружні держави з відкритими кордонами). За такого вибору за незалежність України мали можливість висловитися не тільки ті, хто хотів би якнайретельніше відмежуватися від Росії (березневе опитування виявило таких 15%, червневе - 12%), але й ті, хто бажає з нею дружніх відносин (відповідно 53 і 54%).
Запитання СОЦІСу пропонували суттєво інші альтернативи. Як видно з травневої публікації у "Дні", крім альтернативи "об'єднання республік СНД в єдину державу" опитуваний мав для вибору або перебування в СНД на нинішніх умовах, або послідовно незалежну політику, що передбачає вихід з СНД й орієнтацію на союз із країнами поза нею. Тобто ті, хто хоче і незалежної України, і кращих, ніж тепер, відносин із країнами СНД (чи хоча б із Росією), мусили проте вибирати щось одне з двох. От за такого вибору від державного суверенітету і ладні відмовитися не 27-28% (як в опитуваннях КМІСу), а майже половина опитаних. У червневій публікації даних СОЦІСу запитання до респондентів не наводилися, але з надрукованого їх викладу зрозуміло, що опитані мали висловитися за чи проти незалежності України або "в складі Союзу Радянських суверенних держав", або "поза таким Союзом". Тобто, знов-таки, варіант збереження незалежності України в поєднанні з курсом на розвиток дружніх відносин із країнами СНД, або хоча б із Росією, опитуваним не пропонувався. Ба більше, цього разу, на відміну від попереднього, не пропонувалося навіть збереження теперішнього стану відносин із країнами СНД, альтернативи було тільки дві ( "в Союзі" або "поза Союзом"). Не дивно, що розподіл відповідей був іще драматичнішим.
Фактично соціологи СОЦІСу змоделювали у своїх опитуваннях ті основні альтернативи, які пропонують нашому електоратові переважна більшість помітних політичних партій: або відновлення (чи створення нового) Радянського Союзу, що його обстоюють комуністично-соціалістичні сили, або незалежність і відхід подалі від Росії, чого прагнуть націонал-демократи та націоналісти. Дані СОЦІСу ясно показують, куди за таких умов може схилитися більшість.
Соціологи з КМІСу змоделювали інший вибір - за що висловиться більшість електорату, якщо незалежність України поєднуватиметься з налагодженням кращих відносин із Росією. Ці дані не менш ясно показують, що більшість населення й сьогодні готова висловитися за незалежність України, якщо не вимагати від неї, одночасно, ще й згоди на віддалення від Росії.
Отож лихо нашої країни не в тому, що масова політична свідомість її населення переживає кризу ідеї державної самостійності, а в тому, що з боку політичних лідерів бракує пропозицій варіанту реалістичного курсу, здатного посприяти утвердженню такої ідеї.
