Як нам облаштувати телевізійну комуналку
Простій людині — тому ж таки телеглядачеві, для якого й існує телебачення, зовсім не зрозуміло, як це дві державні структури — Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення (Концерн РРТ) та Національна телекомпанія України (НТКУ) не можуть розібратися з коштами, які він, глядач, віддає їм у вигляді податків.
Так от, давайте спробуємо пояснити йому, пересічному телеглядачеві, чому все так негаразд в українському державному телевізійному королівстві. І пояснимо не тільки високим штилем цифр державного бюджету, всенародних інтересів, підступів якихось вітчизняних медіа- олігархів, а й просто, по-житейськи.
П’ять років тому, 3 січня 1995 р., вийшов Указ Президента України №12/95 «Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням України». От саме тоді цим високим державним актом Концерн РРТ, який до того був у складі Міністерства зв’язку і виконував функції розповсюдження теле- і радіосигналів просторами України, було передано до складу Державного комітету телебачення і радіомовлення (Держтелерадіо), де на той час і створили НТКУ (а ще — Національну радіокомпанію України і обласні (регіональні) державні телерадіокомпанії). Така акція Україною здійснювалась першою з-поміж пострадянських держав СНД: і творці програм, і їх поширювач виявилися, так би мовити, в одній комунальній квартирі під одним «дахом» — Держтелерадіо. Заради чого? Як з’ясувалося пізніше, аби Концерн РРТ, мов той приймак, допомагав вижити численним «сестрам» — НТКУ, НРКУ, обласним ДТРК. Бо їхній годувальник — бюджет, з року в рік ставав усе скупішим і скупішим до своїх діток — державних ТРК. Так, у 1996 році бюджетні асигнування на утримання усіх держтелерадіокомпаній (числом 27) становили десь 165 млн. гривень (чи то ще в пріснопам’ятних купонокарбованцях), що по тодішньому курсу валют адекватно було майже 100 млн. доларів. А от на нинішній, 2000 рік, було виділено лише 110 млн. гривень, але при перерахунку по курсу 1:5,5 долара до гривні виявилося, що все державне ТБ України «потягло» аж на 20 млн. «зелененьких». Відчуваєте різницю? За п’ять років зменшення фінансування у порівняльних цінах сталося аж у п’ять разів! Та й заплановане не завжди у повній мірі надходить до адресатів. Мінфін вважає: виживете...
А тепер давайте подивимося, як за таких умов державні ТРК можуть, як то мовиться, прожити самі. А так, як роблять ті ж самі бідні пересічні телеглядачі, коли у них мізерні грошові надходження до сімейного бюджету: при дилемі — купити хліба чи заплатити за квартиру, вони, звичайно, обирають перше.
Ось так і державні ТРК: отих 20 млн. «зелених» їм ледь вистачило б на проплату Концерну РРТ за поширення сигналу. Але, як мінімум, ще стільки ж треба коштів, аби готувати передачі. То ж між своїм «хлібом» і «квартплатою» Концерну вони обирають те, що ближче до тіла...
А підводна частина «айсберга» Указу Президента України від 3 січня 1995 р. щодо перепідпорядкування Концерну РРТ виявилася у тому, що ця виробнича структура, яка на 70% обслуговує недержавні телерадіоорганізації, мала за рахунок одержуваних від них коштів утримувати «на плаву» ще й державні ТРК. Адже дійсно: якщо, наприклад, «Інтер» чи «Студія 1+1», які справно платять за «сигнал», використовують техзасоби двох загальнонаціональних каналів, то там, де функціонує двоє, проживе й третій — тобто НТКУ. Ось, власне, на такій психології виживала всі ці роки не лише Національна телекомпанія, а й усі інші державні ТРК.
Так з поєднання цих двох факторів — перманентного зменшення бюджетного фінансування і реального недовиділення уже запланованого — й утворився той величезний борг НТКУ (55 млн. гривень), НРКУ (майже 70 млн.), а також обласних ДТРК Концернові РРТ.
Але ж чому ця міна уповільненої дії вибухнула лише тепер, адже борг накопичувався протягом уже п’яти років? Справа в тім, що поновленому Указом від 3.01.95 р. органу центральної виконавчої влади Держтелерадіо, під дахом якого опинилися і Концерн РРТ, і всі державні телерадіокомпанії, хоч і не без труднощів, але все ж вдавалося вгамовувати пристрасті «у благородному сімействі» (то влаштовувати взаємозаліки, то вексельне чи якесь інше списання боргів Концерну РРТ).
Але ось цьогорічної весни Держтелерадіо «почило у Бозі». Натомість з’явився Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення. Чи то у його чиновників руки не доходять до справ у державному ТБ і радіо, чи у них амбіції більші від амуніції. Але саме у другій половині 2000-го року стало особливо відчутно трясти сімейку в комунальному державному теледомі. Один за одним пішли Арбітражні судові процеси Концерну РРТ і його обласних структур проти державних ТРК, взаємозвинувачення посадовців, погрози вимкнути «першу кнопку» (тобто відключити з ефіру УТ 1 і УТ-2) тощо.
А тепер запитаємо пересічного телеглядача: що роблять на побутовому рівні, коли зовсім уже несила терпіти подібне сімейне співжиття? Вірно: хоч як це й не прикро, але ліпше роз’їхатися по різних квартирах і жити нарізно у межах тих можливостей, які реально є.
Ось так, на мій погляд, і в конфлікті Концерну РРТ з НТКУ (та й не лише з нею). Концерн треба вилучити зі складу Держкомінформполітики і або повернути у материнське лоно системи зв’язку, або передати під патронат Фонду держмайна для подальшого акціонування.
Що ж до Національної телекомпанії та її колег — НРКУ і обласних ДТРК, — то їх варто «відпустити на волю» з чіпких «люблячих» обіймів Держкомінформполітики. Тобто, загальнонаціональні ефірні структури (НТКУ і НРКУ) мають існувати як суто самостійні організації. І для цього є вже суттєві підстави. Адже статтею 13 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» ще 1995 року було закладено економічні засади їхньої незалежності: «Фінансування Національних телекомпаній України та Національної радіокомпанії України фіксується окремим рядком у Державному бюджеті України». На жаль, ось уже протягом п’яти років це законодавче положення прямої дії не реалізується на практиці. А між тим, здійснення прямого фінансування НТКУ і НРКУ могло б прискорити їхній перехід у нову якість — структур суспільного (чи громадсько-правового) ТБ і радіомовлення. Бо це — настійне веління часу. Щодо обласних державних ТРК, то їхній подальший шлях — у перетворенні в комунальні телерадіокомпанії через передачу їх у підпорядкування обласним органам державної влади. Це дозволить уникнути і такого двовладдя на «телевізійній ниві», яке, наприклад, бачимо у столиці України, де буквально через дорогу (нехай і таку широку, як Хрещатик) існують і державна регіональна ТРК, і комунальна телекомпанія «Київ», а гроші на утримання обох витрачаються з однієї й тієї ж кишені платника податків, тобто того ж таки пересічного телеглядача. А між тим, є в Україні одна область — Івано- Франківська, де замість місцевого державного ТБ є лише комунальна ТРК «Галичина». І нічого, живуть собі.
Але ж якщо відбудуться пропоновані (чи подібні) зміни, постане сакраментальне запитання: а навіщо тоді Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення з його майже півтора сотнею чиновників на чолі з відомим поетом? А й справді — до чого? Живуть же тисячі газет і журналів без його «щільної опіки» — і благоденствують. Так само не обтяжені зайвими «припасами» державних чинуш і співробітники та керівники понад півтисячі комерційних недержавних теле- і радіокомпаній, і щось не чути про судові позови до них з боку «ображеного» Концерну РРТ. Тим паче, що Держкомінформполітики навіть у своєму «власному домі» безпосередньо йому підпорядкованим двом державним структурам (Концерну РРТ і НТКУ) не може дати ради. То й змушений у цій ситуації особисто Президент України, фактично ігноруючи контору на Прорізній, 2, давати напряму Кабінету Міністрів України вказівку рятувати «першу національну кнопку» (тобто УТ-1) від вимикаючого рубильника Концерну РРТ.
І справді, настав-бо час у великій телевізійній комунальній квартирі кардинально облаштувати екранне життя.
ДОВІДКА «Дня»
Іван Гаврилович МАЩЕНКО майже чотири десятиліття пропрацював у системі державного телебачення. З них вісім років очолював Запорізьку обласну студію ТБ, півтора десятиліття був головним директором програм Республіканського телебачення. Є одним з «батьків-засновників» Національної телекомпанії України (у 1995—97 рр. її перший віце-президент). Завершив свій трудовий шлях заступником Голови Держтелерадіо України. Державний службовець 3-го рангу. У 1994—99 рр. — член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Провідний автор проекту Закону України «Про телебачення і радіомовлення», брав участь у розробці ще шести законопроектів у галузі ЗМІ. Автор 15 книг з теорії і практики вітчизняної електронної преси (у тому числі двотомника «Телебачення України»), сценаріїв науково-публіцистичних кінофільмів та численних телепередач (у т.ч. міжнародних телемостів).
