Як об’єднати розум із совістю?

Кожна нацiя, покликана Всевишнiм бути невiд’ємною i неповторною складовою земної цивiлiзацiї, впродовж своєї мандрiвки столiттями змушена час вiд часу поновлювати зотлiлу у вогнi боротьби чи втрачену у хвилини безпам’ятства свою незнищенну метрику на власне суверенне iснування.

Я тримаю в руках одну з таких метрик — далеко не першу у нашiй нацiональнiй iсторiї, але першу у трагiчному i щасливому для нас 20 столiттi.

Iменується це свiдоцтво нацiональної автентичностi «Акт директорiї про з’єднання всiх українських земель», датований 22 сiчня 1919 року: «Вiднинi зливаються в одно вiками вiддiленi одна вiд одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття i Приднiпрянська Україна в одну Велику Україну. Сповнилися вiдвiчнi мрiї, для яких жили й за якi вмирали найкращi сини України. Вiднинi є тiльки одна незалежна Українська Народна Республiка. Вiднинi український народ, звiльнений могутнiм поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всi зусилля своїх синiв для створення нероздiльної незалежної Української Держави на добро i щастя українського народу».

Як це завше буває за логiкою глобальних катаклiзмiв, iз горнила Першої свiтової вiйни — найбiльшої на той час в iсторiї людства — виходили новi нацiональнi держави, якi повставали на руїнах деградованих iмперiй. У протиборствi двох основних персонажiв на iсторичнiй авансценi — нацiоналiзму та iмперiалiзму — впевнену перевагу отримував перший з них, молодий i сильний, сповнений розкутою енергiєю народiв, для яких прийшла пора свободи.

На той час на уламках двох найбiльших на Євроазiйському суходолi iмперiй утворилися двi демократичнi українськi держави: 22 сiчня 1918 року — УНР у Києвi, 1 листопада 1918 року — ЗУНР у Львовi. Майже три мiсяцi вони проiснували окремо. Але обидвi столицi, здобувши вже незалежнiсть, жили єдиною спiльною iдеєю — великою iдеєю соборностi. I, власне, тих неповних три мiсяцi — вiд 1 листопада до 22 сiчня — тривала цiлеспрямована державотворча робота, яку ми iменуємо Актом Злуки, що врочисто вiдбувся на Софiївськiй площi Києва.

Наведу спогади учасника цього вiкопомного дiйства, тодiшнього державного секретаря закордонних справ ЗУНР, доктора Лонгина Цегельського: «Надворi стояла зимова погода та крiпкий, аж сивий мороз, снiгом вкриту величезну Софiївську площу залили маси народу. По боках площi вiйсько, а саме нашi Сiчовi стрiльцi, якi у французьких шоломах виглядали ще кремезнiшими. Вони утворили чотирикутник, призначений для духовенства i представникiв держави чи обох, уже сфедералiзованих держав...

Ось так виглядала Софiївська площа, коли в годинi 12-iй в полуднi ми, захiдноукраїнська делегацiя в силi 65 осiб, а так само Директорiя та цiлий приднiпрянський уряд i штаб, заїхали на неї вiйськовими самоходами ... Проти себе стояли ... представники двох українських земель, що вiд сотень лiт роздiленi були лихою долею. Оригiнальний це був вид: на галицькому боцi переважно селяни у своїх мiсцевих ношах, по боцi приднiпрянцiв самi iнтелiгенти. По галицькому боцi — старшi люди, деякi — сивоволосi, по боцi приднiпрянцiв вiдносно молодi... 3 одного боку — полiтично зрiлi люди рiзних станiв народу, з другого — революцiйна, молода, полiтично зелена iнтелiгенцiя.

Та ось залунала команда почесного куреня: «Позiр!». Десь на Печерську, у фортах, залунав у тiй хвилинi перший гарматний пострiл. Мабуть, Софiївська площа сполучена була телефоном з батареями на Печерську... Тепер доктор Лев Бачинський як вiце-президент Української Нацiональної Ради i голова нашої делегацiї почав церемонiю... З черги обiзвався, держачи розгорнену грамоту в руках, Голова Директорiї Володимир Винниченко. Вiн вiтав Захiдно-Українську делегацiю у столичному городi України та iменем Української Народної Республiки приймав заяву злуки «братньої, однокровної Галицької Волости з матiрним пнем України» в одно нероздiльне тiло, в одну державу — нацiю». Володимир Винниченко i доктор Лев Бачинський подали собi руки. Iз грудей тисяч, що стояли довкола, вирвалося оглушливе: «Слава! Слава Українi! Слава галичанам!» Оце «Слава!» покотилося далi й далi, аж до краю площi. Був це як шум моря в бурю, щось могутнє i незабутнє. Україна трiумфувала...»

Отакий фрагмент iз новiтнього Лiтопису України — момент iстини, самопiзнання, самовираження, самоствердження.

Тодi американський президент Вудро Вiлсон проголосив новий фундаментальний постулат свiтопорядку «про право нацiї на самовизначення». Але нас позбавляли права на це право.

Бiльшовиками з їхньою видумкою про нову iсторичну спiльнiсть «радянський народ» ще й не пахло, коли високочола професура на рiзний манер, але з дивовижним завзяттям вибудовувала редути супроти нашої нацiональної автентичностi: галицьких українцiв в Австрiї мали за деформований етнос, десь на маргiнесi нацiотворення, у Польщi — видумкою австрiйського губернатора у Львовi Стадiона, а у Петербурзi автори «Государства Российского» iменували нас iстинно росiйським, загубленим племенем карпаторосiв чи червоноросiв.

От чому з таким скрипом, а це трiщать отi облуднi столiтнi iдеологiчнi стереотипи, сприймається, вiдзначене на державному рiвнi 85-рiччя як ЗУНР, так i УНР.

Пiднiмiть пiдручники з iсторiї, виданi ще у 70—80-их роках i завiзованi мiнiстерством освiти УРСР. «Видатним завоюванням народiв» визнавалося утворення Фiнляндiї, Польщi, Угорщини, Югославiї. Iз гранично класовою точнiстю було написано: «Виникнення Чехословацької Республiки в 1918 роцi було iсторичним прогресом».

Але тут же ще одна цитата: «ЗУНР — цей викидень захiдноукраїнської буржуазiї». Нинi сущi українцi виховувалися на штампi московської iсторичної так званої «науки», яка гласила: «Iдея про «революцiйний переворот»... вигадана буржуазними нацiоналiстами для виправдання антинародної акцiї української контрреволюцiйної буржуазiї, яка завжди була найлютiшим ворогом українського народу».

Що вже говорити про неславної пам’ятi радянське минуле, коли на врочистому засiданнi кілька років тому, приуроченому незалежностi України, керiвництво парламенту серед борцiв за Україну називає Стаханова, Щербицького, а про ЗУНР чи УНР — нi слова.

Розгадування iсторичних сюжетiв — заняття не надто продуктивне. I все ж, не втримаюся, аби не повторити вiдому сентенцiю, що, якби Україна вистояла тодi, у 18—19-му, i ми б нинi вiдзначали не лише 85-ти рiччя Злуки, а вiсiм десятилiть iснування нашої держави.

На Заходi є доволi поширеними розробки авторитетних футурологiв, що, якби втрималася Україна, Росiя без неї не стала б iмперiєю бiльшовицького комунізму. У вiдповiдь на її диявольський розгул не з’явився би фашизм — i не було б Другої свiтової вiйни. Якби у нас по-iншому, щасливiше склалася доля, вона була б iншою, щасливiшою для цiлої Європи, котра впродовж усього столiття стiкала кров’ю, ставши ареною смертельного зiткнення двох близнюкiв Марксового комунiстичного привиду — фашизму i бiльшовизму. Чому для нас, українцiв, ХХ столiття стало столiттям втраченим, чому було програно першу Українську Революцiю 20-их рокiв?

Як правило, у пошуках вiдповiдей погляди спрямовуються на схiд, i руїнницьким феноменом бiльшовизму тлумачаться нашi невдачi. Це правда, i про це багато сказано, правда, але не вся.

Тодi ще свiтом правили переможцi Першої свiтової вiйни. Наша українська справа перебувала у центрi уваги сильних свiту цього. Найвищi та найвпливовiшi на планетi полiтичнi чинники брали участь у розв’язаннi мiлiтарної кризи як у Галичинi, так i у великiй Українi.

Хочу нагадати, що офiцiйна делегацiя ЗУНР у складi мiнiстрiв Сидоренка, Панейка, Лозинського, Вiтовського зустрiчалася з американським президентом Вiлсоном. Дуже ретельно нашими справами цiкавився британський прем’єр Ллойд Джордж, котрий дорiкав на свiтовiй конференцiї з проблем України полякам: «Вони висувають свої претензiї до трьох з половиною мiльйонiв галичан, забуваючи, що при вiдновi держави не повиннi хапати для Польщi непольське населення, яке нiколи не стане польським.»

Коли в один момент терези справдi почали схилятися на український бiк, на дипломатичному фронтi поляки вдалися до шаленої iнформацiйної атаки, набоями якої була безпрецедентна брехня. Характерна з цього приводу доповiдь на засiданнi глав п’яти наймогутнiших держав свiту, у якiй сказано, що «бiльшовики толерують Петлюру, що його армiя рекрутується в бiльшостi з бiльшовикiв». На основi цього доносу поважнi президенти i прем’єри прийняли рiшення з вимогою Петлюрi забрати свою армiю з Галичини.

Звiдки Вудро Вiлсону було знати, що пiд Львовом, окрiм кiлькох десяткiв добровольцiв — артилеристiв зi схiдної України, жодних вiйськ Петлюри не було, а сам вiн у той час, невдовзi пiсля Акта Злуки, зi своїм урядом мусив виїхати з Києва до Вiнницi пiд натиском бiльшовикiв.

Офiцiйний Київ вiв постiйний дипломатичний дiалог iз Парижем. Українi пропонувалося спочатку вступити пiд протекторат Францiї, як це зробила, примiром, Румунiя. Французи вимагали також усунення з уряду Петлюри та Винниченка, оскiльки росiйська пропаганда переконала великосвiтське панство у паризьких салонах, що «сьогоднi в Українi кожен бандит називає себе петлюрiвцем».

У березнi 1919 року Симон Петлюра вислав телеграму нашим послам у Вiднi, Берлiнi, Бухарестi, у якiй домагання французiв квалiфiкував, як втручання у внутрiшнi справи, яке йде на користь бiльшовикiв.

Врештi-решт, французький парламент не прийняв угоду з Україною, бо тодi домiнуючою у Францiї була опiнiя, що треба ставити на царських генералiв — Колчака i Денiкiна — та вiдновлювати колишню Росiю. Гiркий парадокс: батькiвщина демократiї спричинилася до встановлення найдеспотичнiшого у 20 столiттi червоного кремлiвського режиму.

Французький прем’єр Жорж Клемансо малював карту пiслявоєнної Європи, на якiй не знайшлося мiсця Українi. На старiсть Клемансо покаявся, але Європа за його помилку заплатила дуже дорого.

А ми нинi маємо засвоїти цю заповiдь; що нiколи, тепер i в майбутньому, не маємо права надiятися на благодiйництво зi Сходу чи iз Заходу, а покладатися на власнi сили i, як сказав на святкуванні 80-річчя ЗУНРу Президент України Леонiд Кучма, маємо йти не проросiйським, не пронатовським, а проукраїнським шляхом.

Хотiв би нагадати, що на другий день пiсля Злуки вiдбувся у Києвi Трудовий Конгрес — прообраз парламенту новоутвореної держави. Окрiм несоцiалiстiв —галичан, усi iншi делегати були соцiалiстами рiзних вiдтiнкiв.

Засiдання проходило так, що, як згадував Євген Коновалець, вiн лякався, чи Конгрес не перетвориться у звичайний соцiалiстичний мiтинг. Бiльше того, галичани, заклопотанi лiвим курсом Директорiї, написали спецiальну заяву, в якiй стверджували, що Захiдна Україна застерiгає собi право вiддiлитися вiд Схiдної України, якщо б дiйшло до якої-небудь федерацiї з Росiєю. Уже тодi соцiалiзм московського зразка буквально наступного дня руйнував нашу Злуку.

А відтак — розбрат, отаманщина, безпрецедентне українське самоїдство. Тодi похитнулася наша Злука перед черговим передiлом знекровленої, деморалiзованої України, тодi ми втратили соборнiсть наших земель, бо не огорнули їх соборнiстю наших душ, не покрили куполом соборностi єдиної з iдей — iдеї нацiональної. То чи виконали ми цю роботу нинi, маючи знову, як i тодi, у 1918, соборнiсть наших земель? Лише земель.

Немає нинi термiну актуальнiшого, сенсу глибшого, завдання значимiшого, нiж отой глибокий смисл, закладений у сьогоднiшньому святi, — Соборнiсть. У перекладi на мову сучасних iсторичних реалiй вона трактується так: як iз населення колишньої колонiї УРСР витворити соборну полiтичну нацiю незалежної України.

Свободу отримала Україна, але далеко не кожен її мешканець. Бути на волi чи у рабствi — це не стiльки фiзичний, як духовний стан. Iснує прикра реалiя: багато наших громадян морально-психологiчно, душевно — ще в СРСР, а фiзично — уже тут, в Українi.

Отаке роздвоєння, яке, як нiщо iнше, терзає нашу розтривожену суспiльнiсть. Блискуче пiдмiтила це вiдома представниця демократичних кiл Росiї Валерiя Новодворська: «Очевидно, Захiд України, що зберiг iмпульс до свободи, не змiг «переробити» Пiвдень i Схiд, русифiкованi та зовсiм непасiонарнi, заселенi абсолютно негромадянами, навiть якщо у них є громадянство. Адже громадянство не можна дати, воно у тебе всерединi повинно бути. А в Українi, як менi вiдомо, громадянство дали всiм i однаковою мiрою. I тим не менше, багато з тих, у кого на руках є паспорт, не є громадянами України за духом».

От вам неозоре поле для осягнення високих iдеалiв соборностi.

Злучившись iз нашою древньою iсторiєю, ми переступили порiг нового тисячолiття з усвiдомленням того, що нам нинi потрiбна рiзновекторна, багатомiрна, тотальна Злука — перш за все, Злука влади зi своїм народом, Злука проводу i мас, Злука тих, котрих обрано, з тими, котрi обирали, бо дуже часто мандат не є посвiдкою служiння iдеї та людям, а ще однiєю грошовою банкнотою, яку треба заново отоварити з казковими надприбутками на бiржi цiнних паперiв, яку часто нагадує найвищий законодавчий орган, Злука рiзних гiлок влади, протистояння яких виснажує втомлений народ, Злука незлiчених полiтичних партiй, чублення яких сiє зневiру i пускає народну енергiю на вiтер, Злука бiдних i багатих, майнова рiзниця мiж якими ставить суспiльство на грань соцiального антагонізму, Злука православних i греко-католикiв, котрi часом неначе забувають Євангельську iстину iстин вiд Матфея: «Будь-яке царство, що роздiлилося само в собi, спустошиться», Злука мiж серцем i розумом, бо ми даємо серцю волю, яке, затьмарене амбiцiями, нас знову може завести в неволю, Злука слова i чину, бо ми все ще не вiдiвчилися вiд комунарських повадок чекати манни небесної, Злука енергiї та совiстi, бо утверджується до апокалiптичних масштабiв аморальнiсть вчинкiв, ницiсть цiлей та зматерiалiзованiсть iдеалiв, врешi-решт, Злука громадянина зi своєю нацiєю.