Як Радянський Союз з Японією воював

Коли Сталін напав на Японію, щоб, під завісу Другої світової війни відхопити свою частину здобичі на Далекому Сході, жодного воєнного значення це вже не мало. Японія перебувала на межі капітуляції навіть без застосування американцями атомних бомб. У разі, якщо б бомбардувань Хіросіми і Нагасакі не було, так само як і не було б радянського вторгнення до Маньчжурії, Японія після серпня 1945 року протрималася б від сили 3—4 місяці. Адже вона вже втратила практично весь флот і авіацію і  була відрізана від джерел пального. Відчувався гострий дефіцит боєприпасів, оскільки американська авіація розбомбила велику частину військової промисловості на Японських островах. Захищати їх від висадки союзників, яка очікувалася, мали мільйони  спішно мобілізованих ополченців. Але оборонятися їм, скоріше за все, довелося б шаблями, списами і багнетами, що було рівнозначне колективному самогубству. Евакуювати ж японські війська з Китаю та Індокитаю для захисту метрополії не було жодної можливості — через майже повну відсутність авіації і флоту. Тому розгром Квантунської армії в Північно-Східному Китаї у серпні 1945 року вже жодного значення не мав — перекинути її на Японські острови все одно було неможливо. Всі хоча б трохи боєздатні частини і озброєння з неї давно вже вилучили для битв в Південному Китаї та в Південних морях.

Але Сталін і його штаб значно перебільшували потужність Квантунської армії, і услід за ними це робить і досі більшість російських істориків. 18 червня 1945 року командувач Забайкальським фронтом маршал Родіон Малиновський представив «Верховному Головнокомандувачеві тов. Сталіну» з грифом «Цілком таємно. Особливої важливості. Єдиний примірник» план дій Забайкальського фронту у війні з Японією. Там, зокрема, стверджувалося, що «в перші півтора-два місяці війни Забайкальський фронт можуть зустріти до 17—18 японських дивізій, 6—7 дивізій Маньчжоу-Го і Внутрішньої Монголії, 2 танкових дивізії — до 800—900 танків». Ні в Хабаровську, ні в Москві аж до початку бойових дій так і не дізналися, що армію маріонеткової держави Маньчжоу-Го, яка налічувала, за оцінками радянської розвідки, 180 тис. чоловік, і яка не сильно відрізнялася від нинішніх ДНР і ЛНР, було розформовано японцями в липні 1945 року, щоб озброїти японські нещодавно сформовані дивізії. Так само ними було роззброєно маріонеткові формування князів Внутрішньої Монголії. Японці прекрасно знали, що солдати і офіцери армії Маньчжоу-Го, так само як і монгольські вершники, не жадали вмирати за японського імператора, та й за власного маньчжурського імператора Пу І. Ба більше, існувала реальна небезпека, що вони, усвідомлюючи близькість кінця, можуть повернути зброю проти японців. Головне ж, гостро не вистачало зброї для новосформованих у Маньчжурії японських дивізій, які повинні були замінити колишні кадрові, відправлені воювати проти західних союзників.

У розвідувальному зведенні №16 розвідувального відділу штабу Забайкальського фронту на 10 липня 1945 року наголошувалося, що «всього за 1944 рік і першу половину 1945 р. з Маньчжурії та Кореї на інші театри переведено сімнадцять пд (1, 8-12, 14, 19, 23-25, 28, 29, 57, 71, 304). Встановлено, що всі дивізії з Маньчжурії до Кореї переводилися чисельністю не більше 13-15 тис. чоловік  кожна, залишаючи в районах дислокації до 30—50 відсотків особового складу, що слугувало згодом базою для формування нових дивізій». Насправді жодного кістяка для нових дивізій старі дивізії в Маньчжурії не залишали, тому новосформовані дивізії практично були небоєздатними.

Малиновський, чий фронт завдавав головного удару, закладав вельми солідні втрати в ході майбутньої операції. У плані від 18 червня 1945 року він писав: «Для покриття очікуваних втрат за перший місяць операції необхідно передбачити подачу:

Особового складу — 120 тисяч

Танків — 500 одиниць

СУ 100 — 100 штук

СУ 76 — 200 штук

Літаків:

Винищувачів — 100 штук

Штурмовиків — 100 штук

Бомбардувальників — 50 штук

Окрім того, передбачити посилення фронту сімома-дев’ятьма стрілецькими дивізіями з двома-трьома корпусними управліннями і трьома винищувальними артбригадами.

12 ВА необхідно буде підсилити двома винищувальними дивізіями, двома штурмовими дивізіями, однією бомбардувальною дивізією і подати три авіакорпусні управління».

Повною загадкою є, навіщо Родіон Якович вимагав собі 7-9 додаткових стрілецьких дивізій, тобто за чисельністю приблизно стільки ж, скільки запитував маршового поповнення. Адже за перший місяць боїв він збирався знищити 18-25 японських дивізій, а підкріплення японцям узяти було нізвідки. Адже окрім  Забайкальського, на них мали наступати ще два Далекосхідні фронти, а можливостей перекидання підкріплень із метрополії не було. Та і фронт наступу в міру просування вглиб Маньчжурії мав звужуватися, а не розширюватися Можна передбачати, що маршал припускав: дійсні втрати будуть насправді вищі за передбачувані 120 тис. убитих і поранених, які рахуватимуться в офіційних донесеннях військ. Під час бойових дій на території СРСР, а також у Європі, невраховані безповоротні втрати покривалися призовом безпосередньо в частині місцевого населення, «остарбайтерів» і звільнених полонених. У Маньчжурії цих джерел поповнення, природно, не було. Ось Малиновський на всяк випадок прохав для свого фронту дев’ять дивізій, щоб покрити можливі невраховані втрати.

А ось що писав  командувач Забайкальським фронтом про терміни початку операції: «Враховуючи закінчення вивантаження військ 1—5 серпня 1945 року і вихід їх до районів розгортання ґрунтом у межах 300—500 кілометрів і необхідне перегрупування військ, буде потрібно до 20 діб. Таким чином початок операції можна визначити 20—25 серпня 1945 року». Проте Сталін квапив, побоюючись, що Японія капітулює перед західними союзниками раніше, ніж СРСР вступить у війну з нею. І після першого американського атомного бомбардування Хіросіми радянський диктатор вирішив розпочати наступ 9 серпня. Благо, стан японської Квантунської армії був такий, що її сміливо можна було атакувати, не чекаючи, коли підвезуть всі запаси і підійдуть усі військові частини.

Фактично це був такий же раптовий напад СРСР на Японію, як і напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року. Формальне оголошення війни японському амбасадорові в Москві було зроблене о 17:00 8 серпня 1945 року. Війна оголошувалася з 00 годин 9 серпня за японським часом. Проте з врахуванням різниці в часі між Москвою і Далеким Сходом у амбасадора була лише одна година до того моменту, як Червона Армія розпочне бойові дії, а за цей час передати повідомлення до Токіо було технічно неможливо. І телеграма з амбасади в Москві до Японських островів так і не дійшла. У результаті про оголошення війни в Токіо дізналися 9 серпня о 4 годині ранку через перехоплену Домей Цусін радіопередачу, яка цитувала відповідну заяву ТАРС. На той час радянські війська вже бомбили і обстрілювали японські позиції. А незабаром прийшло повідомлення про атомне бомбардування Нагасакі. На засіданні «великої шістки», яке відбулося в ніч на 10 серпня, голоси з питання про капітуляцію розділилися порівну (3 «за», 3 «проти»), після чого в обговорення втрутився імператор, висловившись за капітуляцію. Головним аргументом прибічників капітуляції були як атомні бомбардування, так і вступ до війни Радянського Союзу. Але останній розглядався лише як політичний, а не воєнний чинник, оскільки Квантунську армію і без цього давно вже списали. Річ у тім, що в Токіо дуже сподівалися на посередництво СРСР у перемовинах Японії із західними союзниками про умови капітуляції, але не беззастережної. За посередництво Японія була готова негайно передати Радянському Союзові Курильські острови, Південний Сахалін, Порт-Артур і Дальній, а також демілітаризувати Південну Маньчжурію. Вступ же СРСР до війни з Японією поховав останні надії Токіо на пом’якшення умов капітуляції.

Ні про яке почуття помсти щодо японців і тим більше китайців не могло бути й мови. Головні причини злочинів були ті ж, що й у Європі: озлоблення через те, що командування використовує солдатів як гарматне м’ясо, і необхідність зігнати злість на комусь беззахисному, а також ненависть до того певною мірою заможного життя, яким живуть люди за кордоном

Недивно, що бойові дії в Маньчжурії тривали лишень тиждень. Після заяви імператора про готовність Японії капітулювати, оприлюдненої 15 серпня, організований опір Квантунської армії припинився. Продовжували чинити опір лише ті частини і поодинокі солдати, до яких не дійшов наказ про припинення вогню і здачу в полон.

Реальні втрати Забайкальського фронту у війні з Японією, за офіційними радянськими даними, становили 2228 чоловік безповоротних втрат, включаючи 522 — небойових, і 6155 осіб санітарних втрат, з яких майже половина — 2996 осіб, припадало на хворих. Японці оцінюють радянські безповоротні втрати за всю радянсько-японську війну вдвічі вищими — в 20—25 тис. чоловік проти 12 031 — за офіційними російськими даними. Але навіть якщо передбачити, що безповоротні втрати Забайкальського фронту занижені втричі, до цифри втрат, які передбачалися, як мінімум, у 120 тис. чоловік залишиться ще 107 тис. чоловік. Загальні ж втрати всіх трьох фронтів, які діяли проти Японії, за офіційними радянськими даними, становили 36 456 осіб і навіть із врахуванням заниження безповоротних втрат навряд чи перевищили 70 тис.

Радянське командування переоцінило силу опору японської Квантунської армії. І річ була не лише в тому, що уряд Японії внаслідок атомних бомбардувань Хіросіми і Нагасакі вже за тиждень після початку бойових дій у Маньчжурії оголосив про капітуляцію. До моменту радянського нападу майже всі боєздатні дивізії і сучасне озброєння було перекинуто на Тихоокеанський театр бойових дій. До серпня 1945 року переважна більшість дивізій Квантунської армії була 1945 року формування, причому головним чином — у липні. Японське командування оцінювало їх боєздатність лише в 15—20% від рівня боєздатності звичайної повнокровної піхотної дивізії. У нових дивізіях переважали ненавчені призовники зі студентів і інвалідів. Японським військам катастрофічно бракувало озброєння, боєприпасів і пального, і в їхньому розпорядженні в Маньчжурії було не більше 50 готових до бою літаків, хоча на папері в Квантунській армії рахувалося 900 бойових літаків. Також була відсутня протитанкова артилерія, а танки були легкі й застарілі, але й ті через відсутність пального і підготованих екіпажів так і не змогли вступити в бій. Жоден японський танк ні проти Забайкальського, ні проти двох Далекосхідних фронтів не діяв.

Танків у Квантунській армії було близько 600 машин. Майже всі ці танки радянські війська захопили як трофеї і передали армії Мао Цзедуна, разом із іншим трофейним озброєнням. Усього китайським комуністам було передано 327 877 рушниць і карабінів, 5207 кулеметів, 5219 артилерійських гармат і мінометів, 743 танки і бронемашини, 612 літаків, 1224 автомашини і трактора і велика кількість боєприпасів. Це допомогло китайським комуністам успішно вести боротьбу з армією Чан Кайші. Радянську ж зброю вони стали отримувати лише з кінця 1946 року.

Єдиний бій із радянським військами 2-го Далекосхідного фронту японські танкісти прийняли 18 серпня на Курильському острові Шимушу (нині Шумшу), відбиваючи радянський десант. 21 танк з 64-х було підбито з протитанкових гармат, а радянські десантники втратили близько 100 вбитих.

Лише у червні 1945 року командування Квантунської армії почало передислокацію військ і будівництво укріплень у глибині Маньчжурії. На кордоні повинна була залишитися лише одна третина бойових частин, а дві третини мали  зосередитися в глибині країни, щоб там вимотати радянські частини наполегливим опором. Японці розраховували також на важкопереборну для машин і танків пересічену місцевість. Але до моменту радянського вторгнення до Маньчжурії ні перегрупування військ, ні будівництво укріплень ще далеко не було завершено. Та і як можна було завершити його, якщо багато дивізій було сформовано лише в липні. До січня 1945 року існували лише 6 дивізій Квантунської армії. Останні 16 дивізій було сформовано пізніше.

Зазначу, що своїм вступом до війни Радянський Союз, можливо, врятував Японію від ще одного атомного бомбардування. Якби Сталін забарився до кінця серпня, як це спочатку планувалося, американці скинули б на Японію ще одну атомну бомбу. 13 серпня, напередодні японської капітуляції, американське командування передбачало скинути на Японію третю бомбу в серпні, три бомби у вересні і ще три бомби в жовтні. Можна сподіватися, що далі третьої атомної бомби справа б не пішла. Сталін би виступив, і Японія б капітулювала.

І на закінчення потрібно сказати декілька слів ось про що. Під час Маньчжурської операції багато радянських солдатів, як це не сумно, заплямували себе військовими злочинами, хоча масштаб їх і був значно меншим, ніж у Німеччині. Про це збереглися свідчення західних представників, які побували на територіях, зайнятих радянськими військами. Вбивали, ґвалтували і грабували японське цивільне населення, яке мешкає в Північно-Східному Китаї. З японськими колоністами розправлялися й китайці, що натерпілися в роки японської окупації. Але червоноармійці були жорстокішими. За спогадами одного з уцілілих японців, «якщо ти натикався на маньчжурів (китайців), то вони відбирали у тебе все. Але найжахливішими були червоноармійці. Вони вбивали японців просто заради того, щоб убити. Я бачив багато трупів, проткнутих багнетами. Гори і гори тіл...» 14 серпня біля станції Гегенмяо в Маньчжурії червоноармійці вбили близько 1000 японських біженців із затриманого там ешелону. Всього ж, за японськими оцінками, червоноармійці вбили в Маньчжурії близько 11 тис. мирних японських громадян. А 22 серпня, вже після капітуляції, радянські підводні човни Л-12 і Л-19 потопили транспорт «Тайто-мару», «Огасавара-мару» і «Синко-мару-2» з біженцями з Сахаліну. Загинуло понад 1700 осіб. Дорогою назад на Сахалін затонула і Л-19. Японські кораблі йшли із засвіченими вогнями, керуючись інструкцією американського командування, згідно з якою японські судна із засвіченими вогнями американські підводні човни на атакуватимуть. Але радянським підводникам американська інструкція — не указ.

Не лише японські біженці ставали жертвами Червоної Армії. Дісталося й китайцям. Начальник американської місії, яка прибула до Шеньяну (Мукден) для репатріації американських полонених, доповідав: «Росіяни перевершили китайців у грабежах, мародерстві і зґвалтуваннях. Жінок ґвалтують на автобусних зупинках, залізничних вокзалах, а часом просто на вулицях. Ходять чутки, що місцевій владі наказано постачати певну кількість жінок радянському командуванню щоночі. У результаті, жінки стрижуться наголо, замазують обличчя чорнилом і накладають пов’язки, щоб виглядати якомога менш привабливими... Червоноармійці займаються лише грабунками і вбивствами. І вони грабують не лише японців. Деякі солдати носять відразу десяток наручних годинників... Серед радянських військових мені довелося зустріти і пристойних людей, але таких — один із десяти». А американський військово-морський аташе при уряді Чан Кайші, побувавши в Маньчжурії, згадував, що «російські солдати вривалися в будинки і забирали собі все, окрім меблів. Потім під’їжджала військова вантажівка і вивозила меблі. Радянські офіцери зазвичай не звертали уваги на грабежі, які чиняться їхніми підлеглими, а нерідко й самі брали участь у них». Він також зазначав, що в китайському місті Пінчуан, за свідченнями місцевих мешканців, «радянські солдати забирають у людей наручні годинники і розстрілюють тих, хто відмовляється підкорятися грабежам. Червона Армія вимагає від селян жінок. Червоноармійці розстріляли селянина і двох робітників, які не змогли знайти їм жінок для задоволення похоті». Навіть китайські комуністи протестували з приводу того, що «Червона Армія займається речами, негідними пролетарської армії, у тому числі, зґвалтуваннями та експропріацією продовольчих запасів у селян».

Зрозуміло, що ні про яке почуття помсти щодо японців і тим більше китайців не могло бути й мови. Головні причини злочинів були ті ж, що й у Європі: озлоблення через те, що командування використовує солдатів як гарматне м’ясо, і необхідність зігнати злість на комусь беззахисному, а також ненависть до того певною мірою заможного життя, яким живуть люди за кордоном.

Але це були ексцеси з боку окремих осіб. А державною політикою стало вивезення з Північно-Східного Китаю і Північної Кореї в СРСР практично всього промислового устаткування і запасів сировини та продовольства. Чим провинилися перед Сталіним китайці і корейці?

Радянські війська взяли в полон 641 тис. японських солдатів, а також 16 тис. китайців, 10 тис. корейців і близько 4 тис. монголів. З цього числа понад 65 тис. поранених і хворих було звільнено незабаром після завершення бойових дій ще в Маньчжурії. З урахуванням такого числа поранених і хворих, убитих у Квантунській армії могло бути в 3-4 рази менше, тобто близько 15—20 тис. осіб, що ненабагато перевищувало радянські втрати вбитими.

Близько 600 тисяч японських військовополонених було переміщено на територію Радянського Союзу. Багато хто залишався там протягом декількох років у таборах примусової праці, а останніх репатріювали лише наприкінці 1956 року. Тим самим Радянський Союз порушив статтю 9  Потсдамської декларації, відповідно до якої японські військовослужбовці після роззброєння мали бути відправлені на батьківщину. 62 тис. військовополонених померли (за японськими оцінками, число померлих могло досягати 80 тис. осіб).