Як залишити «зону ненависті»

Третє тисячоліття, поряд із новими небезпеками, загрозами й несподіваними викликами, несе в собі також і якісно нові можливості для громадян єдиної Європи. Зокрема, йдеться і про духовне очищення, звільнення від успадкованого з минулого тягара взаємної національної нетерпимості, ксенофобії, застарілих образ й кривд. Чи варто говорити, яким гранично драматичним та складним є цей благотворний процес для Європи, континента, що пережив тільки у ХХ столітті дві жахливі світові війни, трагедії геноцидів, зародження, розквіт та крах тоталітарних режимів, десятки агресивних вторгнень на чужу територію... І в наші дні ціна людського життя нерідко злочинно знецінюється, свідченням чому є етнічні чистки і військові конфлікти на території колишньої Югославії у 90-ті роки та війна між Грузією та Росією у серпні 2008 року.

Отже, майбутнє (будь-яке!) є можливим лише в тому разі, коли буде реалізована сучасна європейська політика примирення, що її, дещо спрощуючи, можна передати словами: «Більше ніколи!» (ніколи — геноциду, нетерпимості, ненависті, агресії). Україні, яка тільки-но ще розпочала надважкий, проте абсолютно безальтернативний процес входження до європейського багатовимірного простору, зокрема, і духовного (це, будьмо відверті, справа не кількох років, а, можливо, десятиліть), вкрай необхідно стати активним й повноправним учасником загальноєвропейської політики примирення. А ця політика, в свою чергу, грунтується на «реконструкції» на сучасних гуманістичних засадах національної історичної пам’яті кожної з держав Старого Світу, відмові від застарілих конфліктів, поділів та ворогувань минулого задля нового прочитання відомих, здавалося б, фактів історії і задля виходу з вибухонебезпечної системи координат «ворог-друг» («свій-чужий»).

Саме це і було основним предметом обговорення учасників Міжнародної конференції «Геополітика, примирення та пам’ять», що працювала з 4 по 6 грудня ц. р. в столиці України. Партнером цього заходу була газета «День», а співорганізаторами — посольства Польщі та Франції в Україні, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Французький культурний центр в Києві та Інститут соціальних наук у політиці Національного центру наукових досліджень (Париж). Відкриваючи захід, почесний президент НАУКМА В’ячеслав Брюховецький наголосив: навряд чи комусь треба доводити, наскільки важливою є проблема, що винесена на обговорення. Адже десятиліттями громадян колишнього «непорушного» Союзу виховували у дусі войовничої нетерпимості до інших, «чужих» поглядів — мовляв, хто не з нами, той проти нас, той ворог. Теоретично зараз легко засудити такий підхід, але на практиці ми часто підсвідомо живемо у зоні цієї ненависті. Ми прагнемо агресивним, «переможним» чином «переконати» опонента (читай — побороти його), проте дуже й дуже рідко намагаємось почути один одного, а то і просто нездатні до цього. Але ж примирення, зауважив В’ячеслав Брюховецький, передбачає саме зміну позицій (докорінну або, як мінімум, часткову) всіх учасників відповідного діалогу. І тому можна сказати, що метою зібрання, де представлені науковці багатьох країн Європи (Франції, Польщі, України, Росії та інших), є не ревізія історії, але наполегливий пошук історичної правди, маючи при цьому на увазі чудову думку класика: наша позиція зовсім не обов’язково є істинною тільки тому, що вона наша!

З цікавістю були вислухані виступи шанованих дипломатів, запрошених на конференцію. Так, посол Польщі в Україні Яцек Ключковський підкреслив, що це поважне наукове зібрання має для нас неабияке значення не тільки тому, що ми, українці та поляки, пов’язані століттями спільної історії. Дуже важливим є те, що ми розпочинаємо діалог у стилі видатного давньоримського історика Тіта Лівія, тобто «без гніву і емоцій». Я сам історик за освітою, вів далі пан посол, і знаю, що історія вельми часто сприймається як безпосередній, ефективний засіб виховання націй; проте хочу додати при цьому, що польським вченим (принаймні певній їхній частині) притаманний своєрідний «ревізіонізм» та «критицизм» відносно своєї історії. І він чималою мірою допоміг нам подолати важкі обставини доби бездержавності Польщі. Яцек Ключковський відзначив особливе значення ідей та праць видатного польського вченого, мислителя, журналіста й громадського діяча Єжи Гедройця, що спричинили кардинальну «ревізію» (в найкращому сенсі цього слова) українсько-польських відносин, і сказав, що ця зустріч є прямим продовженням дуже цікавої наукової конференції, присвяченої Єжи Гедройцю, що відбулась у Києві в листопаді 2006 року (зауважимо, що «День» писав тоді про неї). А посол Франції в Україні Жак Фор підкреслив, що основною причиною того, чому дипломатичне представництво його країни взяло активну участь у підготовці та проведенні конференції, є швидкі й динамічні зміни нашого світу — їх, безперечно, необхідно осмислити, адже суспільства європейських країн мають краще розуміти один одного. Справа в тому, зауважив Жак Фор, що проблеми європейської безпеки й співробітництва та питання історичної пам’яті — це речі, безпосередньо пов’язані між собою, і лише системне, продумане розв’язання усього комплексу цих проблем дозволить остаточно подолати негативний досвід кривавих конфліктів минулого.

«Головний автор» концепції конференції, старший науковий співробітник Національного центру наукових досліджень (Париж), професор Жорж Мінк зупинився на суперечливому й неоднозначному процесі обміну європейськими «моделями примирення». З одного боку, сучасні технології значною мірою стимулюють цей процес, полегшують його, проте, з іншого боку, «інтернаціоналізація пам’яті», котра відбувається просто зараз у нас на очах, супроводжується так званим «тупиком парадигм» — простіше кажучи, ми не завжди ясно уявляємо, як діяти далі. Спостерігається також й певна «історизація» конфліктогенної спадщини, що не може вітатися і є небезпечним, оскільки сучасні, сьогоденні конфлікти та незгоди ще й переносяться у минуле, «проектуються» в історію. До того ж подекуди проводиться і політика так званого «історичного реалізму», яка жорстко ділить світ на ворогів та друзів. Окрім того, існує також і певна (умисна і ненавмисна) «стратегія забуття», використовуючи термін французького філософа Поля Рікера, кора взагалі ставить під сумнів цінність історичної пам’яті.

Варто мати на увазі, наголосив Жорж Мінк, що в історичній свідомості суспільства сформувався вже свого роду «ринок пам’яті», і його, як і будь-який ринок, також регулює закон попиту та пропозицій. Тут є «рентабельні» і «нерентабельні» заходи, як і на кожному ринку, є і рентабельність впливу. І тут, на думку професора Мінка, доречно згадати думку польського інтелектуала Адама Міхніка, який свого часу писав про «егоїзм болю», котрий виокремлює лише деякі, вибіркові епізоди прожитого трагічного минулого. У цьому зв’язку можна також говорити і про «родовища пам’яті» — різні люди беруть там ресурси для реалізації своїх планів. А завершив свій виступ Жорж Мінк в’їдливими та гіркими словами польського дослідника Януша Ташбіра: «Історія Польщі не є просто розмірковуванням про минуле, а також і певним рахунком, яким ми, поляки, розмахуємо перед носом Європи». Цікаво замислитись, читачу, яких іще країн, окрім Польщі, стосується оцей висновок?

Доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (і постійний автор «Дня») Юрій Шаповал говорив про те, що бінарне світобачення в режимі «чорне-біле» заважає бачити напівтони, а це є прекрасним поживним грунтом для різного роду маніпуляцій. В інформаційно-історичній сфері, наголосив Юрій Іванович, відбувається так звана «битва за минуле», бо є чітке розуміння того, що вдалим чином змодельоване минуле є надзвичайно цінним стратегічним ресурсом. Проте серйозною проблемою є «зона метафоричного моделювання» або ж, простіше кажучи, тягар міфів, який здатний, у разі зловмисного використання, взагалі руйнувати фундамент громадянського суспільства. На думку Юрія Шаповала, корисним та плідним і для українських науковців є підхід, визнаний у західноєвропейських школах історичних досліджень, зокрема, у французькій, а саме: історія — це не релігія і не мораль, вона керується точними фактами і не терпить владних вказівок про те, що є правдою, а що ні. І неможливо при цьому переоцінити роль історичної пам’яті, бо це — тривкий елемент культурного ландшафту, матриця образного країнознавства, своєрідний мікрокосм, який на кожному етапі свого розвитку створює знакову систему, що її з більшим або меншим успіхом пробують розшифрувати нащадки.

Доводиться констатувати, вказав професор Юрій Шаповал, що сучасний читач (не тільки український), знайомлячись із історією, здебільшого має справу не з фактами, а з їхніми інтерпретаціями. Проте це жодним чином не применшує (швидше навпаки!) значення роботи пам’яті, яка є своєрідною соціокультурною компенсацією, що допомагає уникнути травмуючого впливу буденності. Тому надзвичайно важливим є виховання культури історичного мислення без звичок «битви» з минулим і за минуле. І, додав Юрій Іванович, без «страждального дискурсу бездержавності», котрий явно відчувається в працях частини публіцистів та істориків. Непрямим наслідком цього є те, що героями Вітчизни у нас часто проголошуються не видатні мислителі, вчені, митці, а насамперед «незламні борці» найрізноманітніших гатунків. Історія, на думку Юрія Шаповала, подекуди настійливо «етнізується», у деяких підручниках наявна філософія «віктимності» («жертовності») і акцентованої антиросійськості, проте не можна забувати, що постійний пошук «ворогів» на стороні обертається проти тих політиків і вчених, які цим займаються. Свій виступ Юрій Шаповал завершив двома цитатами. Перша належить відомому українському історику, професору Наталії Яковенко: «Шкільний підручник — це не сфера чистої науки, а організоване забуття й пригадування». А друга — визначному французькому драматургу й письменнику Жаку Кокто: «Історія — це правда, яка стає брехнею; а міф — це брехня, яка стала правдою!»

Професор політології Александер Смоляр (Вроцлавський університет, Польща) присвятив свій виступ тому шоковому враженню (тут немає перебільшення), що його отримала польська національна свідомість і національна пам’ять після проголошення незалежності України 1991 р. Промовистий факт: саме Україна посіла тоді перше місце у проведених серед польських громадян опитуваннях на тему: «Яка країна становить найбільшу, на вашу думку, загрозу для Польщі?» Проте за ці 17 років Україна, безперечно, пройшла величезний шлях; і в Україні, і в Польщі міцніє усвідомлення того, що нам треба порозумітися, щоб ми спільно могли б жити. Професор Смоляр особливо наголосив на тому, що є суттєва різниця поміж правдою у фактах, правдою релігії, філософською та математичною правдою. А саме: перша правда, правда фактів, обов’язково вимагає свідків і доказів. Згадавши знаменитий вислів Джорджа Оруелла з роману «1984»: «Майбутнє — відоме; що є невідомим, так це — минуле!», Александер Смоляр визнав: те, що писав Оруелл, стосується також і демократичних суспільств, бо кожна держава, більшою чи меншою мірою, маніпулює як минулим, так і майбутнім. Європа свого часу об’єднувалась, підкреслив Александер Смоляр, використовуючи своєрідний «пакт про непам’ять», «пакт про забуття», згідно з яким історія починається лише з 1945 року». Але чи підходить такий «пакт» для України? — запитав доповідач. Ми знаємо, вів далі пан Смоляр, що історію пишуть переможці, які просто не звертають уваги на всіх інших, але ця «версія переможців» часто є навмисним викривленням минулого...

На цьому науковому форумі було висловлено чимало цікавих думок та спостережень. Так, заступник директора Українського інституту національної пам’яті доктор історичних наук Владислав Верстюк відзначив, що сьогодні в Україні є два типи ідентичності; це, по-перше, новий, грунтований на політико-національній основі й тісно пов’язаний з лояльністю до української держави; і, по-друге, стара радянська ідентичність, побудована на інтернаціональному історико-культурному ландшафті, який поступово переростає в московсько-імперській. Сьогоднішня наша українська ідентичність, на думку пана Верстюка, не повною мірою використовує національний фактор, і це абсолютно неправильно. А доктор соціальних наук, професор Варшавського університету Барбара Шацька запропонувала три головні елементи, з котрих складається сучасна історична пам’ять: 1) Індивідуалізація; 2) Прагнення до конкретності, приватності, навіть «чуттєвості»; 3) Комерціалізація пам’яті. Отже, діалог був змістовним, насиченим, і, що не менш важливо, неупередженим і об’єктивним.

Такі зібрання (і «День» приділятиме їм належну увагу), безперечно, вкрай необхідні й в майбутньому. Тому що вони висувають нові вагомі аргументи на користь фундаментальної істини: Україна мусить стати (строки залежать перш за все від неї) повноправним шанованим мешканцем «Європейського дому», європейського політичного, економічного, безпекового та духовного простору. А цей простір є неподільним та єдиним — і в цьому полягає його найважливіша, сутнісна риса. Очищення історичної пам’яті — найкращий шлях до усвідомлення цього.

КОМЕНТАРI

Юрій АФАНАСЬЄВ, доктор історичних наук, професор, активний учасник ліберально-демократичної опозиції в СРСР і Росії:

— Проблема Голодомору поставлена так: це геноцид чи ні? Я вам скажу, що це більше, ніж геноцид. Не лише Голодомор, але й шоа, і Голокост загалом сприяли перекосу пам’яті європейців. Добре, що Голокост став надбанням пам’яті європейців. Він став настільки значущим, наскільки заслуговує бути значущим. Але при цьому, мені здається, залишається в тіні питання: а в чому причина Голокосту? Що це за явище, яке вможливило Голокост? Цим явищем був нацистський режим, який типологічно можна зіставити зі сталінським. Ці два явища однотипні й, коли бажаєте, однотипні трагедії. Тому питання це слід розглядати так: спочатку трагедії нацизму-сталінізму-більшовизму, а потім Голокост і Голодомор — як наслідки цих трагедій. Якщо вивчити проблему Голокосту й Голодомору, лишивши при цьому неусвідомленими нацизм і сталінізм, вийде те, що відбувається зараз у Росії: повернення у сталінізм, а можливо, навіть у нацизм. Адже, крім Росії, є ще й величезний пострадянський простір. У державах Середньої Азії, де персоналістські, диктаторські режими набирають обертів. І те саме в Білорусі.

Тому від одного усвідомлення того, що Голодомор є геноцидом, полегшення не буде. Проблема в неусвідомленості й неподоланості цілого комплексу трагедій під одним заголовком «сталінізм-більшовизм».

Зіна КАЛАЙ-КЛАЙТМАН, Надзвичайний і Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні та Республіці Молдова:

— Сьогодні в українському виховному процесі не приділяється достатня увага історичній пам’яті. Ми говоримо про питання, які з історії переносяться в сучасність. Це антисемітизм. Він присутній і в Україні, й у Європі в цілому. В Україні, у вільній країні з вільною пресою, де про антисемітизм говорити не заборонено, ця тема замовчується. Разом із тим, давайте не забувати, що близько півтора мільйона євреїв загинули на території України. Неможливо, замовчуючи один аспект історії, говорити про інше. На жаль, вони всі взаємопов’язані.

На відміну від радянських часів, тема Голокосту зараз в Україні не є табуйованою, та все ж вона не присутня в підручниках, і молоде покоління вже фактично нічого про це не знатиме. Це проблема виховного процесу. І ми не бачимо прагнення змінити ситуацію. В Україні дуже мало людей, які займаються вивченням Голокосту. Справжнього діалогу між єврейським і українським народами немає.

Александер СМОЛЯР, професор політології Вроцлавського університету, голова Фонду ім. Стефана Баторія:

— Хочу звернути увагу українських друзів на речі, яких вони часто не бачать, згадуючи трагедію свого народу. Не всі політичні лідери їхньої власної держави говорять про Голодомор (хоча дехто, безперечно, став речником цієї великої справи відновлення пам’яті). В чому полягає різниця в підходах цих політиків, більше того — як стала можливою політична гра навколо цієї трагічної події? Друге запитання, яке я собі часто ставлю: як Голодомор може бути трагедією для всієї України, якщо постраждала лише східна частина? Я розумію, що жителі західної частини підтримали постраждалих, співчували їм, але насправді вони не пережили цього жаху. Ось у цьому — відмінність між двома частинами України, в цьому відмінність у ставленні жителів двох частин держави до однієї події в її історії.

Тарас ВОЗНЯК, засновник і головний редактор культурологічного журналу «Ї», політолог, культуролог:

— Насправді, місце України в історичній пам’яті Європи — справа наших рук. А з іншого боку: якщо ми не знайдемося в їхній історичній пам’яті, ми перестанемо існувати, чи що? Важливо, щоб ми спочатку самі поміж собою розібралися. Якщо ми матимемо розвинену внутрішню самоідентифікацію, повернемося до тями, почестей і міфів на державницькому рівні, то з нами хочеш не хочеш — доведеться рахуватись. Якщо ти гарний, красивий і багатий, до тебе дослухатимуться. А якщо ти постійно в комплексах — продовжуватимуть не помічати. Внутрішня консолідація, самоусвідомлення, дискусія щодо цього самоусвідомлення всередині країни (потрібно розвивати культуру дискусії і вчитися чути одне одного) — і ми вибудуємо новітню національну ідентифікацію. Ще донедавна ми опиралися на історію, написану Грушевським, виходячи з тих завдань, які стояли перед Україною на початку ХХ століття. Зараз завдання стоять зовсім інші. А бачення самих себе та історії загалом потрібно переписувати у відповідності до часу. Нам потрібно переписати історію.

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:

— Конференція проходить на високій академічній тональності. І про це, не змовляючись, говорять колеги і з Франції, і з Польщі. Сама ж тематика пам’яті зараз надзвичайно важлива. Багато акцій, які проводяться нині, складають враження, що це просто модна тема. Насправді ж мова уже йде навіть не про реконструкцію історії, а про те, в який спосіб ми зможемо організувати сам процес пам’яті: що для цього треба зробити, яких вчених залучити, яке місце в цьому процесі держави, яке місце суспільства? Саме це є найважливішою частиною сьогоднішнього обговорення.

Проблематика конференції — драматичні, травматичні моменти історії — безперечно, складна. Але ми говоримо про те, що буде вже після нас. Процес пам’ятання потрібен тим людям, які прийдуть після сьогоднішніх поколінь.

Я дуже сподіваюся на те, що ця конференція стане кроком до відокремлення історії від політики. Хоча багато хто з колег говорив, що хотів би, щоб на цій конференції були присутні політики і щоб вони побачили, як працює середовище фахівців.

Наталя ЯКОВЕНКО, доктор історичних наук, професор:

— В історичній пам’яті українців, і це дзеркально відображено в шкільних та університетських підручниках, в різних пропорціях перемішано три варіанти інтерпретації минулого: запозичено з романтичної історіографії ХІХ століття, з академічної історіографії народницького спрямування кн. ХІХ — поч. ХХ ст. (тієї народницької історіографії, яку з відповідними класовими уточненнями продовжили радянські історики) і з націоналістичної і переважно діаспорної історіографії ХХ століття. Ця тріада в цілому суголосна трьом акцентам в історичній пам’яті українців, що переважають серед мешканців трьох різних регіонів України. Як бачимо, замість створення колективного образу себе, який би задовольняв потреби внутрішньої консолідації, навіть підручник перемішує стереотипи, сформульовані істориками для інакшої мети і цілком інакшого часу. У підсумку ми вже школярам пропонуємо плутаний і внутрішньо суперечливий образ українського суспільства. Цей образ потенційно шкідливий, оскільки провадить до соціальної дезорієнтації, в решті нав’язує одномірний, а в перспективі небезпечний погляд на соціальне довкілля.