Яка армія потрібна Україні

У сьогоднішньому номері «День» пропонує статтю відомого російського історика і публіциста Бориса Соколова — «Яка армія потрібна Україні», що стосується основних іноземних моделей побудови оборони держави та їхньої відповідності українським умовам та реаліям. Таким чином, «День» продовжує серію публікацій на цю тему. Раніше ми друкували матеріали експертів, які стосуються реформування української армії та аналізу іноземного досвіду в організації оборони держави. Серед них «Проблеми обороноздатності держави» Івана ЯКУБЦЯ (№161 від 02.09.2014 та №162 від 03.09.2014), «Три — «за» Юрія РАЙХЕЛЯ (№89 від 20.05.2014), а також «Яка армія нам потрібна» (№144 від 07.08.2014) та «Чи готові ми..?» (№179 від 26.09.2014) Валентина БАДРАКА.

Судячи із заяв деяких офіційних представників Міністерства оборони, в Україні може бути взято курс на створення міліційної армії за ізраїльсько-швейцарсько-норвезькою моделлю чисельністю 200 тис. осіб. Залишаючи осторонь питання про чисельність армії, яка залежить лише від можливостей державного бюджету, маю сказати, що обрана модель не здається мені оптимальною для конкретних українських умов. І ось чому.

•  Зараз і в осяжному майбутньому перед Україною стоятиме лише одна серйозна військово-політична загроза — це Росія nf підтримувані нею сепаратисти всередині України. При цьому не слід думати, що проросійські настрої властиві лише Донецькій і Луганській областям. Тією чи іншою мірою вони присутні в усіх східних областях України й навіть на правому березі Дніпра, хоча ніде їхні носії й не становлять більшості. Крім того, багато українців просто не хочуть воювати. Причому незрідка це стосується дуже «благонадійних», здавалося б, областей, як доводить сумна історія з батальйоном «Прикарпаття» з Івано-Франківська. Не треба себе обманювати: зважаючи на наявність в Україні значної частки російського й російськомовного населення, будь-який військовий конфлікт Росії й України неминуче сприйматиметься частиною жителів як громадянська війна.

За прикладами в історії далеко ходити не треба. Згадуючи про радянсько-польську війну 1920 року, Юзеф Пілсудський зазначав, що перед битвою під Варшавою польські війська мали облікового складу близько 200 тис. осіб, але скільки людей було у військах насправді, не знав ніхто, зокрема й сам Пілсудський. Це сталося тому, що багато військовослужбовців постійно перебували у відпустках або відрядженнях. Маршал пожартував із цього приводу: «Можна сказати, що армія у нас була добровольча, бо воює у нас лише той, хто хоче воювати». Тим часом, фактично радянсько-польська війна була частиною громадянської війни в колишній Російській імперії. На боці більшовиків формувалася польська Червона Армія. На боці Пілсудського воювала низка російських білогвардійських формувань, зокрема козача бригада осавула Вадима Яковлєва, не кажучи вже про союзну полякам армію Української Народної Республіки. Але українці, у свою чергу, билися й у лавах Червоної Армії.

•  Ті країни, з яких Україна хоче скопіювати свою міліційну армію, вирізняються високою мотивованістю практично всього населення до захисту батьківщини, чого, не обманюватимемо себе, сьогодні в Україні немає. Але й у тому ж Ізраїлі до армії, як відомо, не призивають палестинських арабів, які є громадянами Ізраїлю. Зате решта бійців — цілком надійні й чудово підготовлені та високо мотивовані на захист своєї батьківщини. Тому в Ізраїлі вважається ганьбою не служити в армії, й на військову службу  призивають навіть жінок. Аналогічна картина в Швейцарії, жителі якої мають багатовікову традицію відстоювання незалежності ополченнями кантонів. У Норвегії ж, територія якої всього в півтора разу менша, ніж територія України, а населення — в 9 разів менше, територіальна оборона, побудована за міліційним принципом, дозволяє хоч якось контролювати велику територію у період загрози. Тим паче що  Норвегія, як і Швейцарія, — країна гірська, і тут невеликі групи міліціонерів (ополченців), що знають місцевість, можуть ефективно протистояти найсучаснішим арміям. До речі, Норвегія ніколи не знала кріпосного права, що, поза сумнівом, найкращим чином позначилося на ментальності норвезької армії, зокрема й територіальної міліції. І кріпаками ніколи не були предки нинішніх жителів Швейцарії або Ізраїлю.

•  Україна — країна переважно рівнинна, й історично військові традиції тут інші. Понад двісті років переважна більшість українців перебували у складі Російської імперії, а меншість — 130 років у складі Австро-Угорської імперії, а потім — у Польщі й Чехословаччині, перш ніж об’єдналися у складі Радянської імперії після Другої світової війни. У цих державах армія спочатку комплектувалися за допомогою рекрутських наборів, потім — загального військового обов’язку у вигляді кадрової армії. Щоправда, в другій половині 1920-х років у СРСР існувала змішана територіально-кадрова армія, коли разом з кількома кадровими дивізіями переважали територіальні дивізії — з невеликою кількістю кадрових військовослужбовців, здебільшого командирів, і великою кількістю ополченців, що займалися військовою підготовкою без відриву від роботи або навчання. Мета такої армії полягала в максимальній економії військових витрат в умовах, коли ніяких реальних зовнішніх загроз для Радянського Союзу не існувало. Але вже на початку 1930-х років, у зв’язку зі зростанням зовнішніх погроз і, головне, зі зростанням власних експансіоністських планів Сталіна, всі територіальні дивізії почали перетворюватися на кадрові. Процес завершився 1939 року. Але якраз колишні територіальні дивізії показали дуже низьку боєздатність у битвах 1938—1941 років.

•  Намагатися запровадити міліційну армію за умов триваючого воєнного конфлікту, на території України — завдання безнадійне. Міліційна армія ефективна тоді, коли солдати-міліціонери, які перебувають у резерві, за той відносний час, який відведено на військову підготовку і перепідготовку, отримують достатні навички, щоб за потреби ефективно вести бойові дії. Досвід двох світових війн, що прогриміли в XX сторіччі, свідчить, що краще за всіх своїх резервістів готувала Німеччина, а гірше за всіх — Російська імперія та Радянський Союз. Це наочно демонструє такий показник, як співвідношення втрат убитими. У Першу світову війну це співвідношення в битвах між російською та німецькою армією було 7:1, а в Другу світову в битвах між німецькою та Червоною армією — 10:1, в обох випадках на користь німців.

•  Українська армія — спадкоємиця Радянської армії, і щодо рівня підготовки резервів помилятися не варто. Спроба створення міліційної армії, та ще на територіальній основі, все одно призведе до значних витрат, які просто вилетять у трубу, оскільки боєздатної армії створено не буде. Грізною і чисельною вона буде лише на папері. Ментальність і досвід військового будівництва в українців зовсім інший, ніж у швейцарців або ізраїльтян. Територіально ж лояльність міліційних формувань буде дуже сильно різнитися між собою. Хоча переважна більшість мешканців України, у тому числі росіян, виступає за її незалежність, і чимало росіян героїчно б’ється у складі військ АТО, за регіонами співвідношення прибічників і противників незалежності сильно відрізняється. Не є таємницею, що більше за все проросійських сепаратистів у Донецькій, Луганській та Харківській областях. Виходить, що ті регіони, де територіальні формування найменш надійні, якраз і найбільшою мірою перебуватимуть під російською загрозою. До того ж у рамках територіальної міліції значна частина потенційних сепаратистів отримає підготовку за рахунок українського бюджету. Можна нагадати, що Австро-Угорщина програла Першу світову війну і розвалилася багато в чому через те, що армія формувалася за територіальним принципом. У результаті, чеські, словацькі, румунські та сербські полки виявилися мало боєздатними і нерідко переходили на бік ворога.

•  За умов, що склалися, найбільш реалістичним сценарієм є поступове створення професійної армії при тимчасовому збереженні призову. При цьому всі учасники АТО з числа строковиків повинні автоматично переводитися на контракт або вирушати в тилові округи. Всі найбільш боєздатні добровольчі батальйони слід перевести до складу армії. Створення ж повністю професійної армії — це перш за все  питання фінансування. З одного боку, розмір платні контрактника має бути таким, щоб забезпечити необхідну чисельність армії. А витрати на одного бійця мають бути такі, щоб забезпечити його ефективне навчання і озброєння. Отже перехід на контрактну (добровольчу) армію відбуватиметься поступово, у міру виділення коштів. У той же час, всі бойові підрозділи, які беруть участь у військовому протистоянні, мають бути контрактними вже сьогодні. І формування нових частин має відбуватися так, щоб вони відразу ставали боєздатними. А для цього не слід відразу формувати багато нових частин одночасно, розпилявши ресурси. І вивчати армію варто не за ізраїльськими чи швейцарськими, а за американськими чи британськими статутами, призначеними для професійної армії. Зрозуміло, з поправкою на українську специфіку, тобто на існуючу структуру збройних сил і на те озброєння, бойову техніку і спорядження, які має в своєму розпорядженні українська армія. В України є успішний досвід бойових дій добровольчих формувань, чи то український легіон у складі австро-угорської армії, 200-тисячна УПА, чи дії добровольців у нинішню війну. І формувати українську армію слід за екстериторіальним принципом, що, враховуючи порівняно невеликі розміри території, не дуже збільшить військові витрати. Тоді саме в лавах армії зміцнюватиметься єдина українська нація.