Якби ми вчилися соборності...

Для незалежності України потрібні не лише конкурентоспроможна економіка, ефективні зарубіжні ліки, вітчизняна медична реформа, європейські стандарти життя, відпочинку та соціального захисту, а й світове, загальнолюдське розуміння духовного та національного відродження, адекватний ренесансу вітчизняний інформаційний простір і належна в ньому роль духовно-інтелектуальних еліт. Виразніше усвідомлюємо, що серйозному комплексному аналізу стану суб’єктів господарювання, темпів розбудови держави та її інтеграції не обійтися без розгляду неекономічних перепон підвищення їхньої ефективності.

Проте неекономічні чинники — це не тільки соціальні, соціально-психологічні чи політичні; вони — ті й другі, й якісь треті, врешті, — всі та діють разом. Вони — громадські, громадянські й спільнотні; персональні, національні та загальнолюдські; духовні (інформаційні, ідеальні) й матеріальні; транскордонні й геополітичні; історичні та новітні, світоглядні та ментальні, де кожен може стати мультиплікатором суспільного розвитку. Немає чистої економіки — немає рафінованих неекономічних чинників. У цьому плані актуалізується проблема комплексності їхнього розгляду через призму аксіології як ціннісних і архіважливих для вибору вектора інтеграції України та її екзистенції. У ХХІ сторіччі нібито вже зрозуміло: будь-які міжнародні союзи повинні насамперед утворюватися на основі культурних, духовно-моральних, освітньо-інтелектуальних загальнолюдських цінностей.

Надання Україні статусу спостерігача в Митному союзі, відсутність попереднього широкого інформування про цю подію, роздвоєність та амбівалентність підсилюють суперечливість поглядів на міжурядову акцію та її оцінку. Із одного боку, цей крок трактується, особливо Росією, як перехідний до остаточного отримання Україною повноправного членства в Євразійському Союзі з обіцяними економічними вигодами. Із іншого, передовсім — Україною, як технічний засіб внутрішнього спостереження за діяльністю союзу трьох і своєчасним інформуванням український уряд, щоб той оперативно, для блага народу, міг, мовляв, успішно реагувати й активно втілювати політику вступу до ЄС.

Нині, очевидно, сенс домовленостей за формулою «3+1» в тому, наскільки статус спостерігача не заважатиме Україні дихати двома легенями, виконувати задекларовані нею євроінтеграційні наміри, зберегти національну ідентичність, геополітику, розвиток питомої культури, мови, традицій тощо. Наскільки цей крок віддзеркалює усвідомлення урядом не тільки хиткості шпагатної стійки на натягнутому канаті між двома системами різних держав, філософських світів, які творять і сповідують відмінні світоглядні цінності, а, найголовніше, його волю не проміняти тимчасові економічні вигоди для окремих регіонів на непроминальну цінність нематеріальних чинників збереження українськості цілого народу.

Отже, інтеграційний вибір України — це не лише економіка, обсяги ринків та їхні наслідки. У вектора вибору не регіонально-ринкова ціна, а загальнонаціональна цінність у вимірі загальнолюдських вартостей. Алогічно й нерозумно прив’язувати такий вибір виключно й до господарських потреб окремих регіонів (Карпатського, Подільського, Слобожанського чи Донецького) саме зараз, коли в черговий раз дехто пропонує поділити на вісім частин Україну, щоб її федералізувати. А отже, «декомпозировать» і на правах «старшого» брата, якого Русь родила пізніше, знову ощасливлених малоросів по-імперському «воссоединить в едином «Русском мире». Проте, так поступаючи, не тільки ризикуємо комплексністю розгляду всеукраїнських державотворчих чинників, а й залишити соборність України — чи не найголовнішу аксіологічну (ціннісну) складову її національної ідеї, — поза геополітичним контекстом, поза історичною та природною соціально-психологічною її межовістю.

СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ — НАЙБІЛЬША ЦІННІСТЬ У ВИБОРІ ВЕКТОРА ІНТЕГРАЦІЇ

У нашому розумінні сутність соборності, як й межовості України, не вичерпуються територіально-географічною наповненістю. В українському дискурсі соборність не означає імперське «собирание земель», проведення собору одержавленої Церкви чи «открытого партийного собрания». Вона акумулює принаймні чотири важливі інтегративні аспекти життя української людини та нації, тобто їхнє життя «на межі»; однак не на маргінесі, а в площині ідентифікації, культурно-інтелектуального медіаторства й цивілізаційного поступу. Такі якості не повинні залишитися поза вибором вектора зовнішньої інтеграції, яка у свою чергу корелюється з внутрішньою, тобто із соборнізацією України, якій завжди перешкоджали імперська денаціоналізація та поділ українців на денаціоналізованих і тих, котрих ще треба деукраїнізувати. Це завжди призводило до розколу країни, нації, їхньому ослабленню, а отже — загарбанню.

Таким чином, соборність — це, передовсім, антиідея імперському розпорошенню сил і ресурсів корінного народу, розмиванню його національної свідомості, ідентичності та об’єднавчого потенціалу. Тому соборність — це стратегічна складова української ідеї, що відображає, по-перше, здатність нації працювати й творити разом, синергійно, задля розвитку й підвищення добробуту. Тобто це — соціально-психологічні якості, які віддавна стали притаманні українству як ментальні характеристики, що сформувалися тисячолітньою історією життя на пограниччі. По-друге, це індикатор внутрішньої та зовнішньої інтеграції соціуму й персонально кожного як ствердний вияв націоцентричності. Тобто рівень усвідомлення, який детермінується знанням, що власна оселя зводиться найшвидше, коли спільнота (громада) об’єднана та діє заодно, дружньою толокою. По-третє, це всенародна солідарність і довіра до відроджуваної державності як до своєї, віками вимріяної, тобто це не відчуження, а, навпаки, її служіння та законослухняність. По-четверте, це прояв консолідації народу в прискоренні довгоочікуваних ренесансних процесів творення власної національної держави. На реалізацію цієї ідеї як природного права на державницьку самостійність поневолювачі завжди позбавляли Україну, стверджуючи, що вона можлива лише в єдиній родині великого загарбника. Цей цинізм мав і має різні причини, але в їхній основі — наша ідейна несамодостатність, невикристалізованість національної ідеї, отже — відсутність державності. Але чи тільки ми є причиною наших бід?

Не випадково світового рівня український учений Юрій Шевельов, розглядаючи проблеми творення нашої державності, назвав трьох найбільших її ворогів: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Чи не є це деталізацією триптиха іншого відомого харків’янина — Хвильового: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!», «Даєш Європу!»? Не позбавлені ці слова актуальності й сьогодні — небезпек як зовнішніх, так і загроз від внутрішніх криз ідентичностей, ціннісних орієнтацій та непатріотичних дій сучасних кочубеїв. Особливо це загострюється при виборі вектора інтеграції, в наближенні до Вільнюського саміту, на якому Україна має укласти договір з Асоціацією європейських держав.

Таким чином, зміцнення соборності України — це не лише усунення ініційованого партіями регіонального, буцімто непереборного протиставлення, а насправді піарного протиборства як прояву постсовкового синдрому прислужливої хохляцької запопадливості. Ця прислужливість, головним чином, переводить нині акценти на потребу виховання в українцях і без того традиційної толерантності щодо ставлення до різних культур, зокрема малих народів; на уникнення ксенофобії, яка українцям ні зараз, ні в минулому не була притаманною. І ніхто не порушує проблеми збереження на пограниччі відрубності власної культури посеред розмаїття інших світів. Ідеться про життя-буття «посередині»: між релігійним православ’ям і католицизмом; між європейською та азіатською культурою, нинішньою консенсусно-громадською та керованою демократією, інноваційним високотехнологічним і мобілізаційно-сировинним розвитком економіки, зрештою — між СНД, Митним союзом і ЄС, НАТО; між бажаною зоною вільної торгівлі та Асоціацією європейських держав тощо. Чи не через толерантність українців виникають газові, сирно-молочні, шоколадні війни?

В Україні не досліджують соборність в комплексі з життям нації «на межі», що зумовлює транзитність в контексті її сучасних інтеграцій, медіаторства (посередництва) не лише світського, а й церковного життя, особливо ролі греко-католицької Церкви як посередника між римським і візантійським напрямками культур. Зростання цих феноменів в умовах глобалізації та настання насушної потреби зупинити подальшу девальвацію національних цінностей, втрату національних ідентичностей. Беззаперечно, це посутні упущення, адже за таких кризових ситуацій на передній план виступає транзитність не тільки і не стільки як транспортно-просторова, прикордонна чи транснаціональна геополітична реальність, скільки соціально-психологічна, духовно-інтелектуальна, ментальна, ідеологічно-світоглядна характеристики життєдіяльності народу на «стику» різних навколишніх культур, релігій, тобто актуалізуються воля не цуратися свого, будучи толерантним на межі розмаїття звукових, інформаційних просторів, менталітетів і т. ін., що не завжди доброзичливі.

Саме за таких обставин, як свідчить історія та реалії сьогодення, важливо виховувати толерантність не тільки і не стільки серед корінного (титульного) народу, робити його країну перекидним мостиком між берегами різних культур, релігій, військових блоків, економічних і політичних союзів. Прикордонне (транскордонне) медіаторство не прирівнюймо до життя на мосту. Адже на мосту не живуть, а по ньому ходять, а ще більше їздять, і навіть чужі танки. За умов ослабленості корінної нації виникає низка спокус агресивніших сусідів нав’язати ідеологію федералізації України, «відрізати» її від блокових потуг і колективних форм захисту, аби тільки не позбавитися мотивацій присвоїти нашу скибу чи морську косу. Якою не була б ця скиба чи коса, вона для українців — їхня обітована земля, а люди на ній мають право на самостійний розвиток, на відродження і збереження своєї національної ідентичності, відрубності своєї культури, на своє інформаційне середовище, а відтак на адекватний простір з його відповідним ідеологічним забезпеченням, наскрізним фундаментом якого є українська національна ідея (УНІ), унікальність якої, як і соборності, межовості країни, нині ігнорують.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ — ОСНОВА ЗБЕРЕЖЕННЯ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОСТІ

Актуалізація перспектив інформаційно-просторової, інноваційної моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний потребу: опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ѓрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються такими сучасними складовими стратегічної національної ідеї — Україна: соборна, українська, гідна людини і нації. Тут не будемо деталізувати кожну складову, що більше, соборність вже характеризувалася. Водночас українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла «Україна лише для українців». Ми єсть єдиний український народ: сім’я для кожного, хто працює на нашу національну ідею. Інтеграція вимагає бути соборними українцями: не галицькими і не буковинськими, за Франком, додамо — не донецькими чи харківськими. Потрібна важка праця спільноти, регіонів і кожного осібно, аби забезпечити добробут, гідну зарплатню, соціальний захист, чисту воду, повітря, належну охорону здоров’я і т. ін. Концепт побудови країни, гідної людини і нації, широко адаптований розвинутими державами, але якість нинішньої нашої праці та інтегративної соборнізації не дозволяють «дотягнутися» до їхніх життєвих стандартів.

Про це не забуваймо в системі розгляду неекономічних факторів розбудови ефективної економіки, держави, особливо її ідеологічного та іншого забезпечення. Адже не одне покоління патріотів України платилося життям саме за національну ідею, за вибір вектора руху до державницького усамостійнення, досягнення національного ідеалу в структурі загальнолюдських цінностей і благ. Зараз за національну ідею вже не треба вмирати, а удосконалювати її візію і місію, важко щоденно працювати над їхньою реалізацією. На жаль, ми досі широко не соціалізували українську ідею, не зробили її наріжним каменем державотворення, на його ідеологічному фундаменті, в програмних текстах проурядових і опозиційних партій — порожньо. Ми, всупереч застереженням Франка, далі розглядаємо державотворчі чинники «поза рамами нації», поза ціннісними координатами соціогуманістичного розвитку. Це унеможливлює визначити не лише стратегію, дерево цілей розвитку нації, наявні ресурси державотворення, пріоритети їхнього використання, а і оптимізувати вибір самого вектора інтеграції України, досягнути в його пошуку ідеалу мудрості (софійності) нації, вийти на позаекономічні смисли руху до вершин цивілізації, розширити комплекс національно-ідеологічних, філософсько-світоглядних, духовно-релігійних, соціально-правових, геополітичних, міграційних та інших чинників прискорення розбудови держави.

Нині особливо потрібно соборне розуміння того, що зараз, як ніколи, на інтеграційному кону вибір різних світів, способів і філософій життя, нехтування якими може призвести до найстрашнішого — змарнування долі 46 мільйонів українців. Від нашого вибору залежить те, що, будучи географічним центром Європи, можна залишитися поза сучасним рівнем європейської освіти, науки, культури. Розглядаючи все лише в регіональному вимірі, можна приректи себе на маргіналізацію та довічну світову ізоляцію. Якщо далі глибоко, по-соборно-європейському, націоцентрично не розуміти ментального світу українців, особливо того, що в їхній мові поняття «світ» і «мир» мають різне значення, а в російській — одне, імперське, то знову церковний «Русский мир» насаджуватиме в Україні державний російський світ.

Святая святих завдань УНІ як платформи ідеологічного забезпечення процесів державотворення — це сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори, в яких всі українці різних регіонів за допомогою освіти та просвіти могли усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Є соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище, є інформаційний простір, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління — значить, виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота, здатна відроджуватися. Очевидно, що за такої ситуації конче потрібно задуматися не тільки над ринком Європейського Союзу, що в 12 разів більший від митного, а і над державотворчою філософією двох світів — європейського та азійського; над кліматом, що там домінує, над цінностями, що там панують, над добробутом життя-буття, який досягли в цих союзах. Що в них із захистом людини і нації, з якістю освіти, науки і високотехнологічного виробництва, з викоріненням корупції, який рівень незалежності і демократичності судової системи, що з правами соціального захисту, збереженням національної ідентичності, відновленням правдивої історичної пам’яті, генофонду нації, демографічними і міграційними процесами.

Коли йдеться про вибір інтеграційного вектора в рамках європейської спільноти, розробки панєвропейських проектів, міжнародних угруповань транскордонного співробітництва, то Україна виходить на вищий, колективний рівень взаємодії міжнародних суб’єктів, а не лише окремих прикордонних областей, скажімо, тих, що дотичні до Карпатського регіону. Тут важливим є не лише промисловий потенціал цього регіону, а й те, що Україна в ЄС разом з іншими країнами (Польщею, Словаччиною) в майбутньому могла б формувати і визначати окремий, самостійний і потужний східно-європейський сегмент його регіональної політики, в т. ч. щодо розвитку України, її прикордонних областей, інтеграції, структуризації, диверсифікації їхніх ринків, модернізації промисловості, сільського господарства і т. інше.

Аналіз позитивів і негативів потрібен, аби нарешті визначитися з майбутнім вільним розвитком українського народу в справді вільному світовому співтоваристві та усвідомити, що логічне повернення України в Європу є процесом природним, адекватним історичній справедливості. Не можна знехтувати мотивацією 28-ми країн, що об’єдналися навколо саме загальнолюдських і національних цінностей в Європейський Союз. Нам не втратити б українськість, аби нас не спіткала точка неповернення.