Які вибори ми «вибираємо»?
Сучасний державний устрій неможливий без демократичних інститутів народовладдя. Сьогодні практично всі країни СНД у тій чи іншій мірі переживають процеси демократизації. Процеси необхідні, але вельми складні й суперечливі. Кожний прагне свободи, кожний прагне благополуччя, але далеко не кожний розуміє, що для цього слід зробити, яким мінімальним обсягом знань слід оволодіти.
Торкнемося найбільш характерної риси демократичного суспільства — наявності вільного волевиявлення громадян через процедуру голосування. Щоб мати можливість свідомого голосування за того чи іншого політика, слід його правильно оцінити. Задля того, щоб його правильно оцінити, слід зрозуміти: якими основними мотивами він керується й за якими правилами він гратиме, захищаючи (або вдаючи, що захищає) ваші права. Іншими словами, щоб взяти активну участь у реалізації механізму народовладдя, слід хоча б у загальних рисах знати його конструкцію та принципи його роботи. Розглянемо їх.
Як правило, в пострадянських державах за основу побудови механізму народовладдя береться західна модель. Вважається, що вона найбільш «просунена» з усіх доступних на сьогоднішній день і більшою мірою наближена до менталітету сучасної людини. Так це чи ні, погано це або добре — питання інше, але визнаємо: Захід показав нам приклад — ми його наслідуємо.
Принцип дії західної моделі такий. Кілька елітних груп населення, що виникли на пассіонарній енергії їхніх представників (у різний час й у різних суспільних нішах) формують політичні партії, через які вони (еліти) відстоюють свої інтереси на державному рівні. Кожна партія висуває свого лідера. Той у запеклій політичній боротьбі, прагнучи задовольнити амбіції своєї партії (а заодно й свої власні), намагається обійняти найвищі посади в державі. Партія для своєї «легітимності» змушена спиратися на цивільне населення, а вірніше — на ту його частину, яка розділяє її основні постулати суспільного устрою й готова віддати за неї голоси. І віддає, реалізовуючи таким чином один із основних принципів демократії.
Усе це більш-менш зрозуміло, але розглянемо кілька важливих моментів, які зазвичай вислизають з поля зору пересічного виборця.
ПЕРШИЙ МОМЕНТ: МИ ГОЛОСУЄМО ЗА ПРОЦВIТАННЯ НЕ НАРОДУ, А ЕЛIТИ
«Зовні» народ голосує за партію та його лідера, але насправді він голосує за еліту, що їх породила, тобто за той прошарок населення, який володіє значним капіталом і може дозволити собі утримувати партію. Як говориться: хто володіє партією, той і замовляє музику. Незаможні верстви, у принципі, також можуть створювати свої політичні організації, але реальної ваги вони як правило не мають. Справа в тому, що основа західного суспільства побудована не на приматі гуманістичних ідей, а на приматі грошей. Захід є раціональним, а критерієм раціональності для нього є гроші. Природно, що в такому середовищі «серйозні» партії також зростають на грошах. І якщо ти маєш обдарування бути публічним діячем, але в тебе немає кругленької суми в банку, тебе просто купують ті, в кого вона є, тобто — еліта. Щоправда, ще залишається гіпотетична підтримка держави, але оскільки головні посади в ньому займають ті ж представники багатих еліт, то й державна підтримка здійснюється через їхній менталітет, тобто — знову ж через призму грошей.
Звідси висновок, що навіть у найбільш роздемократичній державі править бал аж ніяк не народ, а ті, хто зміг закумулювати у своїх руках пристойні статки. Може бути, що це не так вже й погано: теоретично окремі еліти цілком можуть проникнутися очікуваннями народу й робити все можливе для його процвітання, але все ж таки слід собі чітко уявляти — за кого ми насправді голосуємо. По суті, ми голосуємо за процвітання не народу, а еліти, яка надалі вирішуватиме — як розпорядитися нашим кредитом довіри.
Ось чому нам усім слід глибше вивчати питання, пов’язані з життєдіяльністю еліт: природою їхнього виникнення, менталітетом, ступенем духовності й т.д. Адже вони, як ми побачили, є головними дійовими особами в «демократичному» державному устрої.
ДРУГИЙ МОМЕНТ: ЧАСТО САМ НАРОД «ВИПЕРЕДЖАЄ ПОДIЇ»
Практично у всіх країнах молодої демократії, в т.ч. і у країнах СНД, відбувається серйозна недооцінка особливостей тієї суспільної середи, в яку намагаються впровадити «готові зразки» західної демократії. Це відбувається й через незнання самого питання (недооцінка складності побудови демократичних інститутів влади), і завдяки тривіальному бажанню нових еліт захопити владу у свої руки (адже що є простіше, ніж першим оголоси себе «демократом — борцем за права народу», й місце у керма тобі забезпечено). Крім того, часто сам народ «випереджає події»: його бажання швидше отримати свободу за відсутності готовності прийняти адекватну відповідальність, виливається у повну профанацію самої ідеї побудови правової демократичної держави. У результаті таких скороспішних дій, як із боку політичних лідерів, так і з боку частини електорату, в суспільстві відбуваються деструктивні процеси: ламається життєвий устрій народу, вивітрюються його істинні цінності, збіднюється культура, підточується духовне коріння. Одним словом — відбувається розмивання того плідного прошарку, на якому зростає й плодоносить древо нації. Забувається, що демократія не є метою, але засобом; що разом із «необразливою» схемою демократичних перетворень може прийти й «несподіваний додаток» — чужий народній самосвідомості дух, що не звільняє народ, а який лише поневолює його.
ТРЕТIЙ МОМЕНТ: ГОЛОВНЕ — НЕ ПРОМОВИ ВОЖДIВ, А РОЗБУДОВА ПРАВОВИХ IНСТИТУТIВ
Ми вже сказали, що демократія, в її західному розумінні, може виникнути лише на засадах багатопартійності. Однопартійної демократії, на думку Заходу, немає й бути не може. Перед виборцем повинен стояти вибір, але він трактується своєрідно: вибір не з кращих представників народу, а з кращих представників однієї з партій. А партія західного глузду за визначенням не може відбивати інтереси всього народу, відображаючи інтереси лише його частини, а точніше — однієї з його еліт.
На яких же енергіях відбувається зростання західних політичних лідерів? Визнаємо, що на енергіях заперечення свого народу, вірніше — на запереченні тієї його частини, яка проголосувала не за його партію, не за його еліту. Усі передвиборні компанії Заходу — це зразок конкурентної боротьби самого огидного глузду, де найбільш запитаною якістю лідера є його здатність «потопити» конкурента. Це схоже на звичайний мордобій: хто сильніше й більш безжалісно «запечатає» противника, той і є «кращим». Натовпи, наслідуючи своїх кумирів, також знущаються над протилежним табором — хто як може. А коли ця вакханалія закінчується, ті, хто переміг, тріумфують і говорять про «перемогу демократії», а ті, що програли — більше мовчать або твердять про «масові порушення», клянучись надалі «неодмінно відновити справедливість»...
У результаті ми бачимо парадокс. Із одного боку — «народний обранець» повинен піклуватися про весь народ, а з іншого — він у принципі піклуватися про нього не може. Адже партійний функціонер уже присягнув своїй партії, він уже розтоптав конкурентів, за яких голосували мільйони громадян «не його» електорату. Як же він тепер може клястися у вірності всьому народові?.. Зазначимо, що ця суперечність для існуючої моделі демократії є системною, тобто у її рамках вона існуватиме завжди.
Проведемо паралель із футболом. Є дві (і більше) футбольні команди. Є їхні вболівальники. Що їх об’єднує? Любов до футболу. Що їх роз’єднує? Любов до своєї команди, до свого клубу. Задля того, щоб існувала міцна єдність усіх болільників, слід, щоб їхня свідомість була націлена на майстерність гри, а не на любов до своєї команди. У теорії це можливо. А на практиці...
Але це ще не все. Велика ймовірність того, що в запалі політичної боротьби лідери партій для підвищення своєї ваги підкидатимуть народові популістські ідеї, які життєво не так важливі, а може навіть шкідливі, але є яскравими й оригінальними. Адже політика на Заході — це завжди товар. Тому й просувають його згідно з непорушними правилами маркетингу. Ось чому ми можемо побачити, як величезні маси народу залучаються до політичної боротьби не заради покращення свого життя, а заради чиїхось особистих амбіцій. У результаті відбувається штучна поляризація суспільства, коли до природного розподілу населення на певні групи (національні, соціальні, професійні й інші) додається чисто політичний розподіл. Так у суспільстві з’являються нові розколини, нові точки напруження.
Таким чином, усе політичне життя західного суспільства будується на запереченні одного партійного лідера іншим, а разом із ним — однієї частини населення іншою. Але чому Західне суспільство не розколюється остаточно? Тому що там елементи держави, які зчіплюють, є досить міцними. Це зумовлено їхньою могутньою законодавчою й судовою владою. Звідси висновок: хочеш побудувати демократичну державу на західний манер, розпочинай із побудови правових інститутів і якомога менше рефлексуй на гарячих промовах вождів, яким «на перших порах» дуже важко зберегти баланс між їхнім бажанням та їхніми можливостями.
ЗАМIСТЬ ВИСНОВКУ: МУДРI ПОЛIТИКИ В УКРАЇНI Є, АЛЕ ВОНИ НЕ ПРИ ВЛАДI. ЧОМУ?
У контексті даної статті буде доречним сказати кілька слів про нинішню ситуацію в Росії та Україні.
Ситуація в Росії. Якщо партія «Єдина Росія» завойовує все більшу популярність у народі; якщо В. Путін намагається домогтися порядку в країні за допомогою зміцнення вертикалі влади; якщо його політичні опоненти втрачають свої позиції (прагнучи утримати свій рейтинг шляхами, вказаними вище), то західні спостерігачі тут же починають сурмити про «падіння демократії» в Росії, про «повернення тоталітаризму» й таке інше. Але як ми вже помічали: сама по собі «демократія по-західному» — хороший товар лише для вузького кола осіб; до всього народу вона має досить опосередковане відношення.
Ситуація в Україні. Тут ПОВНИЙ ХАОС. В. Ющенко, схоже, вважає, що демократія може існувати й без правової основи. Ю. Тимошенко впевнена, що лише вона одна «істинна демократка». В. Янукович мабуть сам не знає — яке суспільство він має намір будувати (якщо не вважати економічної частини — нехай і вельми важливої, але далеко не єдиної). Ю.Луценко, який знову «виплив», переконаний, що демократія завойовується лише «багнетом і кулаком». Н. Вітренко думає, що демократію можна побудувати й без грошей. І т.д. і т.п. Мудрі в Україні є, але вони не при владі. Глибокі аналітики в Україні існують, але вони непопулярні. Сьогодні держава Україна є, але разом із тим — її немає. Є на мапі, але немає її в державних коридорах. Є народ України, але він доведений до точки розриву. І стримують його аж ніяк не правові інститути (які відсутні), а особливий менталітет нації. Економіка країни рухається «по інерції», встигши вібрати в себе приватний капітал, але це ненадовго — крім палива пароплаву потрібен ще і лоцман... Квапливість і лозунговість підвели «помаранчевих» лідерів. Вони захотіли «всього й одразу», не спромігшись розібратися в елементарних питаннях державного устрою. На інше нездужання страждає біло-блакитна частина політикуму України: їм хочеться зберегти стару модель держави, але щоб при цьому не втратити обличчя перед західними демократіями. Що явно є нездійсненним. Поквапність одних і невизначеність інших привели країну до порога її краху. Перед нами зразок того, до чого може призвести недооцінка суспільством питань грамотного ставлення до проблематики розбудови демократичної держави.
